Вчилися ми в одному корпусі, але пари були на різних поверхах. Я з нетерпінням чекала перерв, щоб спуститися в загальний хол, де збиралися всі студенти.
Він почав проявляти знаки уваги, ми спілкувалися на перервах, він ділився зі мною обідом, приносив яблука чи груші. Тоді не прийнято було ходити один до одного в гості, а побачення являли собою максимум прогулянки в парку.
Як тільки на вулиці стало холодніше, наші зустрічі стали помітно коротшими. Стипендія невелика, тому сидіти в кафе або ходити в кіно було затратно. Якось вдарили морози під -30, стояли тиждень, в чергову нашу зустріч він заявляє:
– Слухай, якось холодно гуляти взимку. Давай розійдемося до весни?
“Несподівано, але логічно!” – подумала тоді я, і ми розлучилися. Переживань не було, досить швидко я забула той випадок і жила, як раніше. До того ж на носі сесія, вчилися ми на різних поверхах і навіть випадково не перетиналися, часу на дурниці не залишалося.
А в березні колишній залицяльник знову з’явився, як ні в чому не бувало.
– Ходімо гуляти?
П0слала я його подалі.
