Холодного березневого ранку в лікарні народилася дівчинка. Через серйозні ускладнення це трапилося набагато раніше, за три місяці від визначеного природою терміну.
То була крихітна безпомічна істота, батьків якої болісно вразили слова лікаря:
– Я вважаю, що дівчинка має дуже малі шанси вижити. Даю десять відсотків, що переживе цю ніч, але навіть якщо таке чудо станеться, то ймовірність майбутніх ускладнень все одно дуже висока.
Налякані таким діагнозом мама й тато стривожено слухали лікаря. А той розповідав їм про численні проблеми, які матимуть із дитиною: вона ніколи не ходитиме, не говоритиме, не бачитиме, буде розумово відсталою тощо.
Мама, тато і їхній п’ятирічний син дуже чекали на дівчинку. У лікарні їхні мрії впродовж кількох годин розсипалися на порох. І на цьому проблеми не закінчилися. Через те, що нервова система дівчинки була недорозвинута, будь-які пестощі, поцілунки чи спроби пригорнути становили для неї небезпеку. Лікар заборонив торкатися дитини, і засмучена родина навіть не могла виявити їй свою любов.
Тоді всі троє взялися за руки й почали молитися, утворивши маленьке серце, що билося у великій лікарні:
– Усемогутній Боже, Володарю життя, Ти сам учини те, чого ми не можемо зробити: подбай про маленьку Діану, притули її до Себе, заколиши та передай їй усю нашу любов.
Діана була жвавим малям, тож її стан поволі почав поліпшуватися. Минали тижні. Із кожним днем дитя набирало вагу й ставало щораз сильнішим. Коли Діані виповнилося два місяці, батьки вперше змогли її пригорнути.
Минуло п’ять років, Діана виросла радісною дівчинкою, яка довірливо та з великою любов’ю до життя дивилася в майбутнє. Вона не мала жодних ознак фізичної чи розумової відсталості. Була нормальною дитиною, активною і допитливою. Але це ще не кінець історії.
Одного спекотного пополудня в парку, що неподалік від дому, Діана сиділа на колінах у матері, а її брат грав із товаришами у футбол. Дівчинка, як завжди, щось радісно щебетала, аж раптом замовкла. Розвела руки, немовби обіймала й пригортала когось, і запитала в матері:
– Чуєш?
Відчуваючи в повітрі наближення бурі, мама відповіла:
– Так, пахне дощем. За мить Діана підвела голову й, гладячи свої руки, вигукнула:
– Ні, пахне, як Він. Пахне так, як тоді, коли Господь міцно мене пригортав.
На маминих очах з’явилися сльози і покотилися по щоках. Дівчинка тим часом побігла бавитися з подругами.
Слова донечки підтвердили таємницю, яку жінка вже віддавна носила у своєму серці. Упродовж усього того часу, коли дівчинка в лікарні боролася за життя, Господь піклувався про Діану, часто пригортав, і Його запах закарбувався в її пам’яті.
У кожній дитині залишається запах Бога. Чому ми всі так поспішаємо позбутися його?
© Бруно Ферреро
