У Марії Давидівни спалахнули очі, коли вона почула від сина, що вони з Віолеттою збираються купувати будинок.

– Чудово! Все правильно робите! – Вона потерла долоні від передчуття. – Будинок дорогий?
– Не те, що б, – ухильно відповів на запитання матері я, але, все ж таки, ціну шепнув їй на вушко.

– Скільки, скільки? – Округлила вона очі. – Кредит взяли? З глузду з’їхали, з-за будинку залазити в кабалу! Віолетта тебе напоумила?

– Ні, не кредит, – заперечив я. – Майже половину дали тесть із тещею, а решта – ми самі накопичили.
– Ну тоді гаразд! – схвально промовила мати. – Варіанти вже подивилися?

– Дивимося, – коротко відповів я.

Мати прислухалася до моїх слів і почала пропадати на сайтах продажу квартир, шукаючи для нас відповідні варіанти.

Щодня вона знаходила їх десятками й відправляла мені посилання через месенджер. Спочатку я показував їх дружині, але, побачивши її реакцію, відмовився від цієї поганої ідеї.

– Ми й самі розберемося! Навіщо нам поради збоку? – невдоволено пробурчала Віолетта. – У тебе настільки довгий язик, що ти встиг розповісти все матері?

– Вона б все одно дізналася, – похмуро відповів я. – Не бачу в цьому нічого поганого.

Дружина важко зітхнула і, нічого не відповівши мені, пішла дивитись улюблений серіал, щоб не роздмухувати скандал.

Весь цей час мати не знаходила собі місця. Вона думала над там, який саме будинок ми виберемо. Через день вона цікавилася у мене, чи не підшукали ми собі будинок.

Попри те, що дружина просила мене нічого не говорити свекрусі, я розповів їй, що ми вже обрали потрібний котедж.

– Фотографії є? – Попросила вона, бо їй не терпілося побачити, що ми нагледіли.
Уважно вивчивши знімки, мати схвалила наш вибір.

– Синку, квадратура яка? Бачу, що не менше, як сто п’ятдесят квадратних метрів? – поцікавилася мати.
– Сто сімдесят.

– Ой, як багато! Це ж які комунальні платежі доведеться щомісяця платити?! – Заохала вона. – Не дай Боже щось із роботою трапиться, ви чим за нього платитимете? Рік-два і відберуть будинок у вас!

– Мамо, ніхто нічого не відбере, не кажи дурниці, – спантеличено засміявся я.
Замість відповіді вона почала голосно охкати, та зітхати, налаштовуючи мене на негатив.

– Слухай, синку, може ти з Віолеттою поговориш? Я – інвалід, у мене п’ятдесят відсотків знижка по комуналці! – з гордістю вимовила вона.

– І? – Вимагаючи продовження фрази, запитав я.
– Запишіть будинок на мене, і не буде жодних проблем, – діловито промовила мати.

На моєму обличчі з’явилася дурна посмішка. Я не знав, радіти чи плакати після її пропозиції.
– Не думаю, що вона погодиться, – покривив я обличчя, бо просто був у цьому певен.

– Ти спробуй спочатку, – наполягала вона на своєму. – Сьогодні краще, я чекатиму на відповідь.
– Якщо буде час, поговорю, – ухильно відповів я і поспішив піти геть.

Весь вечір я думав про те, як підійти до дружини, та завести розмову на тему нерухомості. Зібравшись із духом, я підсів до дружини, що на кухні пила чай із цукерками:

– Сто сімдесят квадратів – не багато?
– На майбутнє, з розрахунком на дітей, – посміхнулася Віолетта.

– Мама зробила нам вигідну пропозицію, – нерішуче промовив я.
– Яку? – Посмішка миттєво зійшла з обличчя Віолетти.

– Записати на неї будинок, щоб платити вдвічі менше за комуналку, – пояснив я.
Дружина ледь не випустила з рук кухоль із чаєм, коли почула мою пропозицію.

– Ні! Заради чого ми записуватимемо наш будинок на чужу людину?! – Розгнівано сказала Віолетта.
– Ну вона не така вже й чужа мені людина…

– Тобі! – Вона тицьнула пальцем у мій бік. – Про це не може бути й мови. Ми оформимо будинок, як і домовлялися, навпіл, і це розв’язане питання!

Я кивнув на знак того, що почув її думку і поспішив повідомити матір. Мати прочитала моє повідомлення і промовчала, тож я вирішив, що вона заспокоїлася.

Однак жінка не збиралася так просто відмовлятися від своєї витівки. Вона дійшла висновку, що треба прямо поговорити з Віолеттою.

Для цього жінка вирішила зустрітися з невісткою, тому підстерегла її вранці перед роботою біля під’їзду.

– Ти навіщо відмовилася від моєї допомоги? – не привітавшись, спитала свекруха. – Я ж заради вас запропонувала!

– Дякую, якщо ви про будинок, то нам ваша допомога не потрібна! – відбила я у відповідь.
– Мені, як інваліду, знижку на комуналку дадуть…

– Я знаю про це, але дякую, ми, мабуть, відмовимося, – лукаво посміхнулася я.

– Мені ось цікаво, чому ви будинок навпіл оформляєте, якщо більша частина фінансів мого сина, – загрозливо підбадьорилася свекруха.

– Чому це половина? – насупилась я.

-Тому, що твоїх грошей лише одна третина, а мого сина – дві. Різницю відчуваєш? – сердито хихикнула вона.

– Більше, ніж одну третину нам дали мої батьки, а інше – наші спільні з Матвієм накопичення, тому робіть висновки, – гаркнула я на свекруху.

Свекруха підібгала тонкі губи й зневажливим поглядом вп’ялася в мене.

– Не треба мені тут казки розповідати, – закотила очі свекруха. – Записувати навпіл можна, якщо ти тільки з моїм сином розлучатись у майбутньому збираєшся.

– А от якщо в тебе в голові немає таких думок, чого боятися?
– Просто не хочу, щоб купівлю котеджу ми сплатили, а нерухомість з’явилася у вас…

– Ну, треба ж! Загалом усе, що я у своєму житті роблю, тільки заради вас! – гордо промовила свекруха.
– Ми вас не просили, – похитала я головою.

Свекруха, бачачи, що продавити мене все-таки не вдалося, пішла в наступ:
– Присмокталася до забезпеченого хлопчика, та й рада!

– Я присмокталася? – здивовано промовила я. – Вибачте, але я більше розмовляти на цю тему з вами не хочу, і взагалі, покупка нашого будинку – це зовсім не ваша справа, – додала я і, попрямувала до своєї машини.

– Зміюка ти пекельна! – крикнула мені у спину свекруха. – Все одно я вмовлю сина…

Дослуховувати свекруху я не стала. Я вирішила віддалитися від жінки й, якнайменше, з нею надалі контактувати.

Будинок ми записали на себе, як і планували. А свекруха, якій не вдалося нас прогнути, страшно на нас образилася. Ось скажіть мені, будь ласка, люди добрі!

Якщо у людини немає підступних намірів, вона буде так ображатися? Я вважаю, що ні! Замість того, щоб порадуватися за нас, вона вирішила ображатися!

Не вклавши ні гривні, так себе поводити – це чистої води свинство! Ви зі мною згодні? Ми слушно вчинили?