Я заміж вийшла рано. Мені тоді тільки 19 виповнилося. Словом, особистого життя в мене не склалося. Нічим хорошим цей шлюб не скінчився. Та й змучила нас випадковість. Так вийшло, що я була при надії. Тут уже нікуди не подінешся. Тож мит з чоловіком почали жити разом. Далі я народила синочка. Думала після цього все зміниться і ми станемо справжньою сім’єю. Але чоловікові все було все одно. Для нього батьківство не стало важливим переломним етапом. Він і надалі вів розгульний спосіб життя, але я такого терпіти не збиралася. З часом вигнала його. Хотіла відсудити у нього аліменти. Але зробити це мені так і не вдалося. Довелося працювати самій і забезпечувати дитину. І єдине, що мені залишалося, вірити у краще.

Після цього я кілька разів намагалася закрутити роман з іншим чоловіком. Було декілька романів на стороні, але нічого путнього із них не вийшло. Толку від таких зв’язків мало. Тому в кінцевому результаті я просто розходилася зі всіма.

Час ішов. Син ріс. Далі закінчив інститут і нарешті пішов працювати сам. Тоді стало трохи легше. Через рік зустрів Олю. Вона й стала моєю невісткою. За всі ці роки я не мала нікого ріднішого за сина, тож думала, що ревнуватиму його до жінки, але, на щастя, обійшлося без драм.Оля виявилася дуже хорошою дівчиною. Вона і красива зовні, і розумна, і працьовита, і  дуже добра. Думаю, про таке невістку багато хто мріє. Ми навіть одразу домовилися кликати одна одну “мамою” та “донею”. Тож цю дівчинку я полюбила одразу. Вона стала мені, як рідна доня, яку я все життя хотіла мати. Ми навіть жили разом два роки. А потім молодята купили собі власне житло. І навіть тоді жодних непорозумінь між нами не було. Ми розуміли один одного з пів слова.

А далі, як і в кожній сім’ї, у Олі з моїм сином настали непрості часи. Синочок хотів відкрити бізнес. А це величезні витрати і неймовірні вкладення. Економити доводилося на всьому. Оля терпіла й  це  безгрошів’я. Розумію, як важко їм було. Але вони чудово з усім впоралися. Тоді я й бабусею встигла стати. У сина народилася доня. Бізнес пішов вгору. І все було добре. Як мені тоді здавалося.

Десять років чудового шлюбу. Я дуже тішилася за свого сина. А тоді він приходить до мене… Бачу, лиця на ньому немає. І повідомляє сором’язливо, що покохав іншу жінку і з Олею подає на розлучення. Мовляв, більше не любить її. Зате доню свою не кине. Аліменти виплачуватиме, навідуватиме її. У мене світ перед очима поплив. Як це так? Оля точно не заслужила такого ставлення. Хто може бути кращим, ніж вона? Я навіть погрожувала синові, що перестану з ним спілкуватися. Але він у мене впертий. Його не переконаєш. Познайомив він мене і з новою невісткою.

Це повна протилежність моєї Олі. Вона дуже зверхня, примхлива, вибаглива, навіть слова зайвого їй не скажеш. Утім, син з нею женився. Після цього я бачити їх у своєму домі не хотіла.  Адже ця вертихвістка зруйнувала щасливу родину.

Відтоді минуло сім років. У них вже троє дітей, але жодного з цих онуків я досі не бачила. Ми із сином взагалі не спілкуємося. Я й досі не змінила свого ставлення до ситуації. 

І ось нещодавно я дізналася, що й Оля заміж зібралася. Я ледь на місці встояла від такої новини. А ще гірше те, що вона їде з країни геть разом з моєю онукою. Це ж виходить, що тепер я цілком самотня. Більше у мене не буде нікого.

Скажете, що син є, але для нього я ніхто. І невістка мене ненавидить. На поріг навіть не впустить. А найрідніші мені люди будуть так далеко від Батьківщини. Тепер не знаю, як мені бути. Не можу ж я Олі життя зруйнувати. Але розумію, що в цій ситуації, напевне, я сама й винна.

Хто винен у цій ситуації?

Як краще вчинити жінці?