– Ти знову вечеряти не будеш? – Олена втомлено подивилася на чоловіка, який щойно увійшов у квартиру, і навіть не глянув у бік кухні.

Андрій мовчки стягнув куртку, кинув її на тумбочку у передпокої, й кинув погляд на годинник.

– Вже їв, – сухо відповів він.

Олена стиснула губи. Знову. Вкотре за останні місяці? Вона вже припинила рахувати. Раніше він дзвонив, попереджав, казав, що скучив і летить додому. Тепер холодна байдужість і рівний, відсторонений тон.

Вона підвелася і почала прибирати зі столу. У неї теж не було апетиту.

– Ти міг би хоч сказати заздалегідь, – пробурчала вона, перекладаючи тарілки в раковину.

– У мене був складний день, – роздратовано кинув Андрій, проходячи до вітальні.

– У мене теж. Але я все одно знаходжу сили думати про тебе, – у її голосі ковзнули образа та розчарування.

Андрій не відповів. Він уже ввімкнув телефон і уткнувся в екран. Олена зітхнула, стримуючи бажання сказати щось образливе.

За останні місяці її життя перетворилося на день бабака, що затягнувся: тиша, недомовки, постійне почуття, що чоловік уникає її.

Вона намагалася знаходити йому виправдання: втомився, переймається через роботу, просто складний період. Але цей період затягнувся.

Дочка в ліжечку почала пхикати, і Олена, наче рятуючись від гнітючої атмосфери, поспішила до неї. Через кілька хвилин, коли дитина знову заснула, вона повернулася до вітальні. Андрій сидів у тому ж положенні, зосереджено водячи пальцем по екрану.

– Андрію, – покликала вона м’яко.

Він не відреагував.

– Андрію! – повторила Олена голосніше.

– Що? – він здригнувся і невдоволено підвів голову.

– Ми взагалі ще сім’я? – спитала вона просто.

– Ти знову починаєш?

– Я намагаюся зрозуміти, що з нами відбувається, – вона опустилася на диван поряд. – Ти віддалився. Ти майже не розмовляєш зі мною. У нас все гаразд, чи щось сталося?

Андрій стиснув губи, й знову подивився на телефон.

– Ти надумуєш.

Олена відчула, як усередині все стислося. Це не відповідь. Це ухиляння від розмови.

Пізно ввечері, коли Андрій уже спав, вона почула, як телефон на тумбочці кілька разів завібрував. Чоловік перед сном щось читав, але, мабуть, забув поставити беззвучний режим.

Олена простягла руку, щоб відключити повідомлення, і випадково побачила сповіщення на екрані:

“Ти просто сам себе мучиш”.

Повідомлення було від свекрухи. Олена завмерла. Що це означає? Про що вони розмовляли?

Серце закалатало швидше. Вона знала, що робить не правильно, але пальці самі потяглися вниз, щоб відкрити листування. І вже за кілька секунд її світ звалився.

Олена дивилася на екран, відчуваючи, як усередині все холоне. Вона пробігла поглядом листування.

– Я вже не можу так. Вона мене дратує, вдома нестерпно, дитина репетує. Хочеться прийти після роботи й розслабитись, а не терпіти весь цей кошмар, – писав Андрій.

– То подавай на розлучення, навіщо ти себе мучить? – відповіла йому свекруха.

Олена проковтнула, відчуваючи, як до горла підкочує нудота. Вона хотіла зупинитися, просто вимкнути телефон і вдати, що нічого не бачила. Але пальці продовжували гортати далі.

– Зараз не можу. Якщо піду, вона подасть на аліменти й здере купу грошей. Поки що треба потерпіти. Хочу знайти нову роботу із маленьким білим окладом. Тоді платити доведеться копійки.

Олена швидко поклала телефон назад на тумбочку, ніби тримала в руках не смартфон, а змію, готову вжалити.

У голові пульсувала одна-єдина думка: він уже все вирішив. Не розлучається лише через гроші. Не через те, що хоче врятувати шлюб, не через те, що любить дочку, а вважає, що йому це не вигідно.

Усередині наче щось зламалося. Вона намагалася не дихати надто глибоко, боялася, що просто розридається.

Декілька хвилин Олена сиділа в темряві, прислухаючись до розміреного дихання чоловіка. Він спав спокійно, його не мучили жодні сумніви.

Їй раптом згадалося, як ще рік тому вона щиро вірила, що в них просто складний період. Як намагалася бути м’якшою, терплячою, підлаштовуватися.

Як заплющувала очі на його холодність. Тепер виявилося, що він увесь час шукав не спосіб врятувати сім’ю, а спосіб втекти з мінімальними втратами.

Олена провела руками по обличчю, змушуючи себе заспокоїтися. Вона розуміла, що могла б розбудити Андрія прямо зараз, закричати, влаштувати скандал, вимагати пояснень. Але навіщо?

Він не покається, не кинеться їй у ноги з проханням про прощення. Він просто подивиться на неї втомленими очима, і скаже щось на кшталт: «Ти сама винна».

Ні, кричати було безглуздо. Натомість Олена раптом ясно усвідомила, що більше немає сенсу чіплятися за ілюзії. Цей шлюб давно закінчився, просто вона не хотіла це визнавати.

Вона лягла на бік, відвернувшись до стіни. Сон не йшов. У голові роїлися думки: що робити далі, як жити, куди йти?

Але одне вона знала точно – тепер діятиме. Чоловік уже викреслив її зі свого життя. Настав час зробити те саме.

Вранці вона звернулася до своїх найближчих людей.

– Мамо, а якщо я приїду до вас пожити на якийсь час? Можна? – голос Олени звучав спокійно, але всередині все стискалося.

На тому боці дроту повисло мовчання. Потім мати обережно запитала:

– Олено, що трапилося?

– Просто хочу трохи змінити оточення, – ухильно відповіла вона, стискаючи телефон у руці. – Поки що без подробиць, гаразд?

– Звичайно, приїдь, коли захочеш, – голос матері був м’яким, але наполоханим.

Олена вимкнула телефон і сіла на диван. Тепер вона мала хоча б один варіант відступу.

Але переїзд до батьків – це тимчасове рішення, а їй треба було щось надійніше. Вона не могла дозволити собі залежати від них, ще й з дитиною на руках.

З цього дня Олена почала діяти. Насамперед вона почала шукати віддалену роботу. Будь-який копірайтинг, адміністрування, невеликі замовлення. Гроші були потрібні терміново.

Вночі, поки дочка спала, Олена гортала сайти вакансій, залишала відгуки, бралася за все, що могло принести хоч якийсь дохід.

Вона почала продавати непотрібні речі. Візок, з якого виросла дочка, одяг, косметику, навіть весільну сукню.

Все, що могло перетворитися на гроші, йшло з “молотка”. Кожну зароблену гривню Олена відкладала на окремий рахунок, про який Андрій не знав.

Поки вона вибудовувала свій шлях до свободи, уважно спостерігала за чоловіком. Він нічого не помічав, цілком упевнений, що контролює ситуацію.

Продовжував приходити пізно, дратуватися, іноді навіть демонстративно не ночував удома. Олені більше не було боляче. Залишилася лише порожнеча.

Чим більше часу минало, тим виразніше вона розуміла, що вона не просто розлюбила Андрія. Вона ніби звільнилася від кохання.

– Я у відрядження на два дні, – сказав він якось недбало, набираючи щось у телефоні.

Олена спокійно кивнула.

– Добре.

Раніше вона б спитала, куди саме, з ким поїде, коли повернеться. Тепер вона втратила інтерес.

Андрій тільки тепер підняв на неї очі, наче щось у її відповіді зачепило його. Він звик, що Олена завжди намагається зберегти тепло між ними, навіть, коли він відверто відштовхує її.

– Ти чого така спокійна? – невдоволено спитав він.

– Втомилася, – коротко відповіла вона.

Андрій знизав плечима і пішов у спальню. Він навіть не здогадувався, що на момент його повернення, Олени вже може не бути поруч.

Після приїзду, дружина поклала перед ним документи.

– Ти це серйозно? – Голос Андрія зірвався на нервовий смішок.

Вона дивилася прямо на нього, спокійно, без звичної тривоги.

– Так. Я подаю на розлучення.

Андрій стиснув щелепи, швидко пробігся очима по паперах, і різко відкинув їх від себе.

– Олено, ти несеш нісенітницю. Що ти збираєшся робити одна, без грошей, без нормальної роботи? Ти просто не подумала, і кидаєшся на емоціях.

Вона трохи схилила голову, наче оцінюючи його.

– А ти подумав! Тільки не про сім’ю, а про те, як залишити нас без підтримки. Так що не хвилюйся, я про все подбала.

Андрій хмикнув, але в очах майнула невпевненість.

– Давай не поспішатимемо. Я розумію, що у нас складний період, але навіщо одразу рубати з плеча? Спробуймо…

– Ні, – Олена різко перервала його. – Ми мали час, щоб спробувати. Поки ти шукав спосіб втекти з найменшими втратами, я шукала спосіб піти так, щоб не залишитись біля розбитого корита.

Вона чекала, що він вибухне, але Андрій лише відкинувся на спинку стільця, зчепивши пальці в замок.

– Ти ж розумієш, що я не залишу тобі все просто так, – холодно сказав він.

– Вже залишив, – Олена відкрила сумку і витягла ще одну теку. – Я подала на аліменти тиждень тому. Поки ти не встиг поміняти роботу, та сховати дохід. А якщо захочеш зробити це потім – у мене є скриншоти з твого листування.

Андрій різко завмер, а потім повільно видихнув.

– Ось що, – процідив він крізь зуби. – Ти спеціально почекала, щоб засадити мене на повну, так?

Олена невесело посміхнулася.

– Ні, я просто припинила бути наївною.

Андрій схопився, грюкнувши долонями по столу.

– Та начхати я хотів! Ти думаєш, це втримає мене?

– Затримувати тебе ніхто не збирається, – спокійно відповіла Олена. – Тепер тобі просто доведеться думати, як забезпечувати себе, і нашу дитину, а не будувати хитрі схеми, щоб втекти без наслідків.

Андрій ще кілька секунд свердлив її поглядом, потім різко відвернувся і вийшов із кімнати, грюкнувши дверима. Олена не пішла за ним.

За два тижні вона з дочкою переїхала до нової квартири. Невеликої, орендованої, але своєї. Без напруженої тиші, без роздратування, без постійного відчуття, що вона має вимолювати крихти тепла.

Андрій лишився сам. Без дружини, без дитини, без можливості уникнути відповідальності. Він сам зруйнував те, що мав.

А Олена більше не чекала, що проблеми вирішаться самі по собі, і сміливо взяла свою долю у свої руки.

Вона зрозуміла, що Андрій не її половинка, пазл не склався. Відповідно, вона її обов’язково знайде, якщо судилося. А ні, у неї є заради кого жити…

Пишіть свої думки в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.