Я завжди думала, що у сім’ї все ділиться порівну. Турботи – порівну, радості – порівну, відповідальність – також.
Однак, до п’ятдесяти п’яти років можна було б і порозумнішати…
Ми зі Стасом погодки. Я старша на рік із невеликим. Росли у звичайній житомирській квартирі, бігали в одну школу, ділили один письмовий стіл.
Потім роз’їхалися по своїх університетах, але обидва повернулися в Житомир.
Я пішла працювати в музей, думала, на пів року, а затрималася на двадцять із лишком років. Звикла до тиші залів, до запаху старого дерева, до того, що моє життя рухається дуже повільно і розмірено.
Стас вивчився на інженера, одружився. З’явилася дружина Василина та двоє синів.
Дружина його мала, кручена була скрізь і всюди. Перші роки вона поводила себе непогано, і я звикла до неї.Невістка, як невістка. Бувають і гірші. Набагато гірші.
Проблеми почалися, коли батьки стали хворіти. Батьку стало важко підійматися на третій поверх, ноги набрякали, він раз у раз зупинявся перевести подих.
Мама трималася довше, але теж поступово здала. То каструлю забуде на плиті, то переплутає ліки, то зателефонує серед ночі та спитає, який сьогодні день. Хтось мав поруч перебувати постійно.
– Зою, ти ж одна, тобі простіше, – казала мені Василина на сімейній вечері, акуратно розламуючи хліб над тарілкою.
Ніхто не заперечив. Стас кивнув головою. І я також не заперечила.
Я й справді була одна. Ні чоловіка, ні дітей. Однушка на Садовій, музей поряд, графік зручний. Почала їздити до батьків після зміни, потім залишатися ночувати, потім практично переселилася до них.
Готувала, прала, возила по лікарях, стояла в аптечних чергах, мила підлогу, міняла постільну білизну, – звичайна рутина.
Стас заходив до нас у неділю. Приносив продукти, сідав у татове крісло, гортав газету. За годину йшов. Василина з’являлася ще рідше, раз на місяць, – з коробкою зефіру та набором запитань: як здоров’я, що лікарі кажуть, чи вистачить ліків.
А потім ходила кімнатами. Відчиняла шафи, висувала ящики серванту, перебирала мамині речі. Якось я зайшла до спальні, а Василина стояла перед трюмо і прикладала до плечей мамин вовняний палантин.
– Гарна річ, – посміхнулася вона, анітрохи не зніяковівши.
Я промовчала.
Після того, як ми втратили обох батьків, Стас прийшов до мене в однушку, зрозуміло, з Василиною. Вона пила чай із моєї щербатої чашки і пояснювала, що дачу треба продавати зараз.
– Ділянка біля річки, третя лінія, за неї зараз дають нормальну ціну. Якщо тягнути до осені, ринок просяде, втратимо. Розумніше продати зараз.
Звідки вона все це знала про лінії, про ринок, про ціни? Потім дійшло: вона давно дізналася.
– Стасе, а ти як вважаєш? – Поцікавилася я у брата.
– По-моєму, Вася має рацію. Дача стара, дах тече. Ми туди все одно не їздимо. А гроші потрібні, у нас Ванька вступає, як-не-як…
Я погодилась. Дачу продали за три тижні. Покупець знайшовся підозріло швидко, мабуть, Василина і його знайшла заздалегідь. Гроші, всі повністю, пішли сім’ї брата. Мені не дісталося жодної гривні. Навіть не так – мені навіть не запропонували.
Василина обставила все з такою невимушеністю, що просити було б не пристойно. Адже це для дітей. А я сама. Мені навіщо?
Я проковтнула. Сказала собі: родина важливіша. Дача – подумаєш, старий будинок з протікаючим дахом. Нема через що сваритися. Тим більше, що мама незадовго до відходу подарувала мені всі свої прикраси.
Але вночі я згадувала про те, як ми з татом фарбували паркан на цій дачі. Як мама варила варення. Як пахли яблука у серпні.
Дача тепер чужа… І гроші за неї теж чужі.
Батьківська трикімнатна квартира – не хороми, звичайно, але квартира міцна, тепла, з високими стелями та видом на набережну. Квартира, де ми зі Стасом виросли. Батьки залишили її нам обом. По справедливості.
Але Василина мала інші плани. Вона не кричала, не тиснула, не ставила умов. Василина взагалі ніколи не підвищувала тону. Вона зробила гірше. Вона розплакалася.
Просто на моїй кухні, сидячи на табуретці, витираючи очі рукавом яскравої кофти, вона розповідала, як важко їм зі Стасом. Ванька навчається на платному, квартиру винаймати нема на що. Петро, другий їхній син, вступає наступного року.
Одним словом, їм, щоб не тулиться у двушці, потрібні метри.
– А в тебе, Зоя, квартира є. Може, поступишся нам своєю часткою? Ми б викупили, та нема на що…
Стас сидів поруч і мовчав. Я глянула на нього, він відвів очі.
– Стасе, скажи хоч слово, – попросила я.
– Зой, ну… – зам’явся брат. – Давай по справедливості. Тобі одній гроші навіщо?
Я тільки зітхнула. Гаразд уже…
Квартиру оформили на Стаса цілком. Я підписала папери. Тому що не хотіла бути “тою сестрою, яка з братом з-за метрів посварилася”.
Увечері я йшла додому набережною і рахувала. Два роки я прожила у батьків. Щодня готувала, прибирала, прала. Щоночі вставала, якщо їм ставало погано. Розмовляла, тримала за руку.
А Василина приїжджала раз на місяць із коробкою зефіру, – і забрала собі все.
Наступного тижня відзначали день народження мого молодшого племінника Петра. Зібралися у Стаса. Тобто вже у батьківській квартирі, звісно. Василина господарювала на маминій кухні. Господарювала звично, впевнено, ніби завжди тут жила.
Сиділи нормально. Петьку привітали, подарунки вручили, хильнули за здоров’я. А потім Василина повернулася до своєї сестри і повідомила:
– А ми Зої мамині прикраси віддали. Все, і брошку, і каблучку, і ланцюжок з камінчиком. Нехай носить, нам не шкода. Адже ми не жадібні, правда, Стасе?
Стас кивнув головою.
Мамині прикраси… Тонка каблучка з крихітним сапфіром і срібний ланцюжок – от і все мамине «багатство». Мама віддала їх мені ще за життя сама, коли я ночувала у них із батьком. Це був мамин подарунок мені, дочці, яка була поряд.
Але хіба я могла пояснити це за столом при сторонніми? Хіба я могла заперечити: мама дала мені сама, а ви нічого не дарували? Це виглядало б дрібно, жалюгідно, негарно.
Я досиділа до чаю, подякувала, та пішла. Прийшовши додому, сіла на кухні і довго сиділа, не вмикаючи світло. Волосся лізло мені в обличчя, я прибирала його машинально знову і знову і думала одне, – годі!
Через місяць була чергова сімейна вечеря. Прийшли усі родичі. Людей дванадцять набралося.
Я не готувала промову, не продумувала слова. Але коли Василина звично, легко, між іншим, кинула:
– Ми із Зоєю все по-чесному розділили, ніхто не скривджений…
Я поставила чашку на блюдце і раптом вимовила:
– Ні, Василино, – не по-чесному.
За столом стало тихо. Я говорила спокійно. Без крику, без сліз, без надриву. Перелічувала факти, сухі, прості, незаперечні.
Два з лишком роки я жила у батьків. Щодня готувала, прала, прибирала, возила їх лікарями. Домовлялася з медсестрами, купувала ліки, викликала швидку, міняла білизну, мила підлогу.
Стас заходив на годину в неділю. Василина – раз на місяць із коробкою зефіру.
Дачу продали і гроші забрали вони. Квартиру батьківську оформили на Стаса. А мамині прикраси мама віддала мені сама.
– За всі ці роки, – продовжила я, – я не отримала жодної гривні. Та що там, я навіть слів подяки від вас не чула.
Одна із родичок, тітка Ніна, повернулася до Стаса:
– Це правда? Все на Зої було?
Стас почервонів. Промовчав.
– Станіславе!
– Ну… загалом… так. Зойка, звісно… більше займалася.
– Більше? – Тітка підійняла брови. – Більше – це як? Ти хоч раз допоміг нормально?
Стас мовчав. На його честь, брехати і викручуватися він не став.
– Ми теж допомагали, – сказала Василина. – Ми грошима допомагали.
– Якими грошима? – скривився Стас.
Вперше за весь вечір він глянув на дружину прямо.
– Які гроші ми давали?
Василина замовкла.
Я встала та вийшла на балкон. Стояла, дивилася на місто, – сіре, холодне, листопадове. За п’ять хвилин вийшов Стас, став поруч.
Ми мовчали. Потім брат глухо промовив:
– Ну навіщо ти ось так, при всіх?
– За все треба платити, Стасе, – сухо відповіла я, – ти отримав і дачу, і батьківську квартиру. Але тепер усі знають, що ти отримав це все просто так. Все справедливо, брате.
Я не стала більше залишатись і пішла.
З цього часу минуло кілька місяців. Ми зі Стасом майже не спілкуємось. Я багато думаю на цю тему, і ось що не дає мені спокою: чи коштувала ця моя «справедливість» наших стосунків із братом?
Як ви вважаєте? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!