Щоранку Олена Вікторівна чекала дзвінка чоловіка. Дмитро Андрійович знав: у шістдесят із хвостиком і тиск може підскочити, і суглоби розболітися. А вона тепер сама, якщо не рахувати старенької такси Муськи.
— Тиск міряла? — запитав він цього ранку.
— Міряла. Нормальний.
— А грубка?
— І грубка нормальна. Дімо, ти ж учора сам питав.
— Учора питав, а сьогодні інший день.
— У нас сніг іде. Піду доріжку розчищу. А ти йди працюй.
— Обережно там. І телефон із собою візьми.
— Візьму, візьму. Бувай!
Поклала слухавку й усміхнулася. Сорок років разом, а він усе перевіряє, чи вона поїла та чи тепло вдяглася.
Одружилися вони у двадцять два, за два роки народився син. Потім були дев’яності, безгрошів’я, робота, сварки через втому й примирення на кухні. Багато їхніх знайомих за ті роки розлучилися. А вони якось вистояли.
Олена іноді намагалася пригадати, чи були вони щасливі. Напевно, були. Тільки подробиці стерлися, а щоденна втома запам’яталася.
Місто вона не любила ніколи. У транспорті задихалася від натовпу, на роботі втомлювалася від людей, а ввечері поверталася додому й хотіла тільки тиші.
— Та ти що? — дивувалися знайомі. — Тут стільки можливостей! Парки, театри, роботу завжди знайдеш.
— Я б проміняла ті театри на тиждень без маршрутки, — відповідала Олена.
— То зміни роботу!
Вона міняла. Але людей на новій роботі менше не ставало.
— Дімо, давай переїдемо, — не раз просила вона чоловіка. — Хоч у маленьке місто. Або й у село.
— А працювати де будемо?
— Не знаю. Знайшли б щось.
— Оленко, а поки шукатимемо, що їстимемо? Синові ж теж усе потрібне.
Він обіймав її за плечі, цілував у маківку, і вона погоджувалася. Бо й справді не знала, на що вони житимуть.
Після сорока вона вже просила не переїзду, а дачі.
— Уявляєш, свій садок, високий паркан. Ніхто не ходить, не питає щохвилини: «А де документ?»
— А помідори? — сміявся Дмитро.
— Жодних помідорів! І картоплі не буде. Посаджу квіти, поставлю лавку й сидітиму там, поки не набридне.
— Давай трохи пізніше, га? Син підросте, грошей більше буде.
— Скільки це — трохи?
— Ну, років п’ять.
— Добре. Стільки чекала, ще почекаю.
Через п’ять років син справді з’їхав, знайшов роботу. Потім розійшовся з дівчиною і повернувся до батьків. Згодом зустрів іншу й знову вирішив жити окремо.
— Ви без моїх грошей обійдетеся? — запитав він перед переїздом.
— Обійдемося, сину. Вам своє життя будувати треба, — відповіла Олена.
Дачу знову відклали.
— Мені тут нову роботу запропонували, — підбадьорював її Дмитро. — Може, ще й твій п’ятдесятирічний ювілей на своїй землі відсвяткуємо.
— Було б добре, — сказала вона, хоча вже не дуже вірила.
На роботі її дратувало все: метушня, начальник, плітки. Навіть чай.
— Олено, ходімо з нами! — кликали колеги. — Відірвися на хвилину, цукерок поїмо.
— Дівчата, я дороблю…
— Ой, та куди воно дінеться? Чи ти з нами не хочеш?
І вона йшла. Не хотіла нікого ображати, а потім слухати за спиною: «Ділова яка. Гидує нами».
У шістдесят Олена нарешті вийшла на пенсію. Син так і не одружився, жив із дівчиною.
— Мамо, які діти? — сказав він якось. — Стабільності немає, за квартиру виплачувати бозна-скільки. Ти ж розумієш?
— Розумію. То ваше діло, не моє.
Вона й справді не збиралася вирішувати за нього. Але, озирнувшись на власне життя, раптом злякалася: скільки всього вона зрозуміла, прийняла й відклала.
Одного вечора Олена сказала:
— Дімо, я хочу дещо тобі сказати. Ми із сином кредит узяли.
— Який кредит?
— На дачу. Оформив він, а віддаватиму я, потроху. Завтра можна поїхати ділянку подивитися.
Дмитро відклав ложку.
— Олено, ти серйозно? Без мене вирішила?
— Серйозно.
— Але чому так раптом? Машину лагодити треба, грошей і так обмаль. Таку покупку обміркувати треба, зважити все. Ну ти ж розумієш…
— Не розумію!
Він здивовано глянув на неї.
— Я все життя розуміла! Що грошей нема, що синові треба допомогти, що ще не час. Скільки можна?
— Я ж не кажу, що ніколи…
— А коли, Дімо? Скажи мені, коли? Я хочу хоч трохи пожити так, як мені хочеться. У тиші. Без натовпу. Побути самій.
Він довго мовчав, потім повільно кивнув.
Дачу вони купили. Будиночок був невеликий, від міста далеченько, зате навколо — тиша. Дмитро приїжджав на вихідні, утеплював стіни, поставив грубку, облаштував санвузол.
Коли настали холоди, він знову завів розмову:
— Може, на зиму додому повернешся? У місті все-таки зручніше. І я спокійніший буду.
— Ні, Дімо. Мені тут добре.
— Сама в порожньому садівництві? Снігом засипле.
— Дрова є, обігрівач теж. До магазину дійду.
— Три кілометри!
— Три туди, три назад. Прогулянка.
— Уперта ти жінка.
— Знаю.
Вона залишилася. А невдовзі на ділянку забрела худа чорна такса з сивою мордою. Олена впустила її погрітися, нагодувала, і собака так і не пішла. Назвала її Мусею.
Тепер вони зимували вдвох. Чоловік телефонував щоранку, а Олена розповідала, як вони з Мусею господарюють.
Після того дзвінка вона покликала собаку:
— Мусько, ходімо сніг чистити. А то до весни з хати не вийдемо.
Працювала, поки не втомилася. Потім поставила лопату біля сарайчика й повернулася до хати.
— Ну що, поїмо?
Муся замахала хвостом.
Олена пила чай і дивилася у вікно.
— Ого, знову повалив. Завтра знову доведеться лопату брати. Ану, що там прогноз обіцяє?
Вона полізла по телефон у кишеню куртки. Кишеня була порожня. Олена перевірила другу, заглянула на кухню, під стіл.
— Та де ж він? Мусько, ти не бачила?
Собака тільки насторожила вуха.
— На подвір’ї випав, мабуть.
Олена знову вдяглася й вийшла надвір. Обійшла доріжку, зазирнула біля сараю, навіть розгребла сніг там, де щойно працювала. Але сніжило так густо, що слідів майже не лишилося.
— Ну от, — сказала вона, повернувшись до хати. — Дімка ж тепер хвилюватиметься. Завтра подзвонить, а я не відповім.
Муся притиснулася до її ноги.
— Ще й приїде, чого доброго. А надворі он яка завірюха…
Телефон так і не знайшовся. Олена зітхнула й пішла розпалювати грубку.
Наступного ранку Дмитро набирав її номер знову й знову. Спершу подумав, що вона ще спить. Потім подивився на годинник: ні, Олена давно мала прокинутися.
Вона завжди брала слухавку. Навіть коли сердилася на нього.
— Ну візьми ж, Оленко…
Він подзвонив на роботу.
— Семеновичу, виручи, підміни мене сьогодні. Мені терміново треба.
— Що сталося?
— Додзвонитися до дружини не можу. Вона на дачі сама. Я поїду подивлюся.
— Та, може, телефон розрядився?
— Може. А якщо ні? Прошу тебе.
Він дістався електричкою до своєї станції, а звідти пішов пішки. Сніг мело в обличчя, ноги грузли, і дорога здавалася нескінченною. До хвіртки Дмитро підійшов мокрий від поту, захеканий.
Хвіртка насилу піддалася. Він кинувся до будинку й застукав у двері.
У хаті заливисто загавкала Муся.
— Олено!
Вона відсунула клямку, і чоловік одразу обійняв її, притиснув до себе.
— Жива… Слава богу.
— Та жива я, жива! Дімо, ти весь у снігу. Заходь швидше.
Він усе не випускав її з обіймів.
— Я тобі разів двадцять дзвонив.
— Знаю. Тобто здогадалася. Вибач, телефон загубила, коли сніг чистила. Шукала, та замело його.
— А я думав…
— Не кажи. Я й сама за тебе хвилювалася. Знала, що навигадуєш собі всього й кинешся мене рятувати. Ну хто тебе в таку погоду просив їхати?
— А як я міг не поїхати?
Вони сіли за стіл. Біля грубки сохло Дмитрове взуття, у кухлях парував чай. Муся вмостилася поруч і стежила за гостем.
— Місця собі не знаходила, — знову сказала Олена. — Думала: приїдеш же за звичкою, ще дорогою щось трапиться.
— Та не за звичкою, — тихо відповів Дмитро.
— А за чим?
Він глянув на неї поверх кухля.
— За коханням. За звичкою зуби чистять, Олено. А тут інше.
Вона подивилася на нього. За сорок років він постарів, змінився, тільки очі залишилися такими, як колись.
— Я тебе теж люблю, — сказала вона й сама зніяковіла. — Давно ми цього не говорили, правда?
— Давно, — усміхнувся Дмитро. — Треба частіше.
Муся поклала морду йому на коліно. Дмитро погладив її, і вона задоволено зітхнула.
Люди, звісно, дивні. Сорок років разом, а такі прості слова ледве згадали. Але, схоже, ще не безнадійні.