Штори були важкі, лляні, з бордовими квітами і великими чорними ламбрекенами внизу, які завжди здавалася Уляні надто сумними і темними.
Мати вішала їх у кімнаті з вікном на город, і навіть тепер, через три тижні після похорону, вони висіли там так, ніби нічого не сталося. Уляна приїхала в село забрати документи й розібрати шафи. Вона збиралася пробути два дні.
Вона потяглася зняти штору, щоб віддати її на прання, і побачила, що за нею, у товстій стіні, проти вікна, зроблено вузьку нішу, закладену дошкою. Дошка трималася на двох цвяхах. Уляна витягла їх ножем для хліба.
У ніші лежала бляшана коробка з-під печива. Під нею стояла маленька дерев’яна скринька. У коробці були листи, перев’язані шнурком, а зверху лежала фотографія.
На фотографії стояли дві однакові дівчинки років п’яти, в однакових сукенках і з однаковими бантами. Одна з них була Уляна. Другу вона не бачила ніколи в житті.
Вона сіла просто на підлогу. Руки не слухалися. Вона перевернула знімок, і на звороті материним почерком було написано: «Уляна і Мирослава, літо, останнє разом».
У двері постукали, а потім увійшов Орест, її чоловік, який приїхав слідом на своїй машині, бо не міг залишити її саму.
— Ти чому сидиш на підлозі, — сказав він і зупинився. — Що там у тебе.
— Подивися на це.
Він узяв фотографію, довго дивився, потім повернув їй.
— Двійнята, — сказав він. — Ти ніколи не казала, що в тебе є сестра.
— Бо я не знала.
— Як це не знала. Це ж твоя мати.
— Саме так, Оресте. Це моя мати. Двадцять років я питала її про дитинство, а вона казала, що я була єдина.
Орест відчинив вікно, бо в кімнаті стало душно, і сів на край ліжка.
— Може, дівчинки немає , — тихо сказав він. — Таке бувало. Люди про це мовчали.
— Тоді чому на звороті написано «останнє разом», а не «царство небесне».
— Не знаю, Уляно.
— От і я не знаю.
Вона розв’язала шнурок. Листів було багато, і всі були адресовані одній людині. На конвертах стояло: «Параска Гнатюк, село Тростянець». Усі були з-за кордону, з маркою, яку Уляна не могла впізнати. Вона розгорнула перший. Дата в ньому була двадцятирічної давності.
«Мамо, ти не відповідаєш, але я знаю, що ти читаєш. Мені тепер двадцять два. Я хочу бачити сестру. Я не питаю, чому ти так зробила. Я просто хочу її побачити».
Підпис був один і той самий в усіх листах: «Мирослава».
Уляна читала до самого вечора. Орест ходив по двору, повертався, ставив перед нею чай, який холонув. Вона не пила. У листах дівчина просила, потім злилася, потім знову просила.
У п’ятому листі вона писала: «Ти віддала мене чужим людям, а Уляну залишила собі, і я це розумію, бо нас було двоє, а грошей не було ні на кого. Але ти не мала права сказати їй, що мене немає».
Тут Уляна відклала лист і довго дивилася в стіну.
Вранці вона поїхала до тітки Дарини, материної сестри, яка жила на другому кінці села і яку вона бачила востаннє на похороні. Тітка поливала капусту. Вона глянула на Уляну і одразу випрямилася.
— Ти знайшла, — сказала тітка.
— Що саме, тітко.
— Ти знаєш що.
— Я хочу почути від вас.
Дарина поставила відро на землю, витерла руки об фартух і пішла до хати, не озираючись. Уляна пішла за нею. На кухні тітка сіла за стіл і склала руки.
— Ти питаєш, як я могла мовчати, — почала вона. — То спочатку послухай, як це було.
— Я слухаю.
— Твій батько пішов, коли вам було по чотири роки. Залишив Параску з двома дітьми, без дому, бо хата була його матері, а та її вигнала. Параска пішла по людях. Я сама ледве зводила кінці з кінцями.
— І вона віддала одну з нас.
— Їй запропонували, — Дарина вперше підвела очі. — Бездітна пара з міста. Хороші люди, лікар з дружиною. Вони обіцяли, що дитина ні в чому не матиме нестачі.
— Вона обрала, — сказала Уляна. — Просто обрала, кого залишити.
— Вона нічого не обирала. Вона кинула монету. Я сама бачила.
Уляна відсунула стілець так різко, що він упав.
— Монету, — повторила вона. — Ви чуєте себе.
— Чую.
— Моє життя вирішила монета. А сестрі дісталося щось інше. І ви двадцять вісім років бачили, як вона пише листи, і мовчали.
— Я не бачила листів.
— А що ви бачили.
— Я бачила Параску, — Дарина стукнула долонею по столу. — Я бачила, як вона щоранку підходила до того вікна і стояла, а потім перевішувала штору. Вона ховала це від себе самої. Ти думаєш, їй було легко.
— Я думаю, що їй було легше, ніж Мирославі.
— Не смій так говорити про померлу.
— Не вчіть мене, як мені говорити про мою матір, тітко Дарино. Мені сорок два роки, і я вперше дізналася, що в мене є сестра.
Тітка замовкла. Годинник на стіні відлічував секунди, і Уляні здалося, що кожна з них б’є по скронях.
— Ти знаєш, де вона, — сказала Уляна вже тихіше. — Бо ви знаєте все.
— Не все.
— Де вона.
— На конвертах є зворотна адреса. Там написано. Параска мені показувала один раз, давно.
— Це далеко.
— Це Канада, Уляно. Місто Вінніпег.
Вона повернулася додому вже під вечір. Орест чекав на ґанку. Він почув усе мовчки, а потім сказав те, чого вона найменше хотіла чути.
— Ти поїдеш туди.
— Я не казала.
— Але ти вже вирішила.
— Я вирішила тільки те, що мушу їй написати.
— Написати, — він похитав головою. — Сестрі, яка двадцять років не отримувала жодної відповіді. Що ти їй напишеш. Пробач, я не знала.
— Так, саме це.
— Вона не повірить.
— Тоді доведу.
Орест підвівся і пройшовся ґанком туди й назад.
— Ти не розумієш, — сказав він. — Люди, яких так покинули, не чекають на сестру. Вони чекають на пояснення. А ти не можеш його дати.
— Я можу бути поруч.
— Поруч із чужою людиною.
— Вона не чужа.
— Уляно, ти бачила її один раз, на фотографії, в п’ять років.
— А ти мені тільки що сказав, що хоч раз у житті мав сестру.
Він зупинився.
— Це нечесно, — сказав він.
— Нечесно те, що ти вирішуєш, кого мені любити.
— Я нічого не вирішую. Я боюся, що тебе зламає.
— Мене вже зламали. Просто я не знала.
Вона пішла в хату, а він залишився на ґанку. Через годину він увійшов і поклав перед нею ноутбук.
— Пиши, — сказав він. — Я допоможу з перекладом, якщо вона відповідає англійською.
— Дякую.
— Не дякуй. Я все одно вважаю, що це погана ідея.
Лист вона писала до пізньої ночі. Він вийшов короткий. «Мирославо, мене звати Уляна. Я знайшла твої листи за маминою шторою. Я не знала про тебе нічого. Я не знаю, чи ти захочеш відповісти. Якщо захочеш, я чекаю».
Відповідь прийшла за чотири дні.
Уляна сиділа на кухні в місті, коли дзенькнув телефон. Вона побачила ім’я відправника і не змогла відкрити. Орест стояв поруч і не торкався її.
— Читай, — сказав він. — Я не піду.
Вона відкрила.
«Мені п’ятдесят тисяч разів хотілося, щоб ти це написала. А тепер мені страшно, що ти пошкодуєш. Ти нічого не знаєш про мене. Мене виростили добрі люди, але вони мені брехали так само, як тобі брехала мама. Я дізналася про тебе в шістнадцять, випадково, від чужої жінки. Я пошукала тебе. Але мені було соромно, що ти не знаєш мене, і що я, можливо, зруйную тобі життя. Тому я писала мамі, а не тобі».
Уляна підвела очі на Ореста.
— Вона писала мамі, — сказала вона. — Бо боялася мене.
— Може, вона мала підстави.
— Яке право я мала не знати.
— Ти не винна.
— Але я не шукала.
— Бо ти не знала, що шукати.
Вона відкрила наступний рядок листа.
«Є ще одне. Я хочу, щоб ти знала це до того, як ми зустрінемося. Мама, наша мама, приїжджала до мене. Один раз. П’ять років тому. Вона стояла під моїми дверима, а я не відчинила. Я бачила її через вічко і не відчинила».
Уляна ковтнула повітря.
Далі було ще кілька слів.
«Я шкодую про це кожного дня. Вона залишила мені на порозі пакунок. Я відкрила його через місяць. Там лежала друга половина тієї фотографії. Ти маєш першу, і тепер, мабуть, зрозумієш, чому в тебе знімок обрізаний».
Уляна пішла в кімнату і дістала фотографію. Вона лише тоді помітила, що з правого боку папір підрізаний ножицями. Вона не бачила цього раніше, бо дівчатка стояли так близько, що рівний край не впадав у очі.
Орест стояв у дверях.
— Вона мала її, — сказала Уляна. — Мама тримала цю фотографію всі ці роки, а ти бачиш, що вона зробила.
— Вона розрізала її навпіл.
— Одну половину залишила собі. Другу відвезла Мирославі. Але нікому з нас не сказала жодного слова.
— Може, вона не могла.
— Не кажи мені, що вона не могла.
— Тоді що ти хочеш від мене почути.
— Нічого, — сказала Уляна. — Я хочу, щоб ти просто побув тут.
Він підійшов і сів поруч. Вони довго мовчали.
— Я купила квиток, — сказала вона нарешті.
— Коли.
— Учора. Я не казала, бо знала, що ти почнеш сперечатися.
— Я не буду.
— Справді.
— Справді. Я поїду з тобою.
— Ти не мусиш.
— Мушу. Я твій чоловік.
Вона вперше за тиждень усміхнулася.
Літак сів у Вінніпезі в сірий, холодний ранок. Уляна не спала всю ніч і стояла в залі прильоту, стискаючи в долоні свою половину фотографії. Орест тримався трохи позаду.
Двері розсунулися, і в них увійшла жінка.
Вона була висока, у темному пальті, з коротким волоссям. Вона йшла, не підіймаючи очей, і Уляна не одразу її впізнала. Тільки коли жінка підвела голову, Уляна побачила власне обличчя, на якому проступили чужі роки, чужі втрати і чужі ранки.
Вони зупинилися за два кроки одна від одної.
— Ти, — сказала Мирослава.
— Я.
— Ти дуже схожа на неї.
— На маму.
— На себе, — відповіла Мирослава. — Я ніколи не бачила нікого, хто був би так схожий на мене.
Уляна дістала фотографію. Мирослава дістала свою половину. Вони стояли в залі прильоту, серед чужих людей і валіз, і обережно, ніби боялися пошкодити, зіставили рівні краї.
Дві дівчинки в однакових сукенках знову стояли поруч.
І тоді Уляна побачила те, чого не помітила ні вона, ні тітка Дарина, ні, може, навіть їхня мати. За спиною дівчаток, у вікні старої хати, висіла штора з синіми волошками. А на підвіконні лежала дерев’яна скринька, та сама, що чекала в ніші двадцять вісім років.
— Ти знала, що в ній, — прошепотіла вона.
— Ні, — сказала Мирослава. — Але я знаю, що ти її відкрила не до кінця.
Уляна підвела на неї очі.
— На дні є другий відсік, — пояснила Мирослава. — Мама показала мені його єдиний раз, коли була тут. Там лежить те, заради чого вона приїздила. Те, що вона не наважилася віддати нікому з нас.
— Що там, — запитала Уляна.
Мирослава глибоко вдихнула.
— Свідоцтво про народження, — сказала вона. — Але не моє і не твоє. Там записана третя дитина.
Орест зрозумів першим, що говорити зараз не можна, і відійшов до вікна. Уляна дивилася на сестру так, ніби та щойно сказала щось невідоме їй мовою.
— Третя дитина, — повторила вона. — Ти це знала двадцять років і мовчала.
— Я знала п’ять років.
— Однаково довго.
— А що я мала написати, — Мирослава стиснула половину фотографії так, що край зім’явся. — Що в нас є ще хтось, а я навіть не знаю, чи він живий.
— Могла спитати мене.
— Тебе, яка нічого не знала.
— Я мала право знати хоч це.
— Ти мала право не відкривати скриньку до кінця, — різко сказала Мирослава. — Але відкрила. Тепер маєш те, що маєш.
Уляна зробила крок назад. Сусідні пасажири обходили їх, наче тих двох не було.
— Не говори зі мною так, — тихо мовила вона. — Я приїхала не сваритися.
— А я не просила приїжджати.
— Ти відповіла на мій лист за чотири дні.
— Бо хотіла відповісти. Це не означає, що я готова.
Орест обережно відкашлявся.
— Може, поїдемо кудись, де можна сісти, — сказав він. — Я більше ні на що не наполягаю.
Обидві сестри глянули на нього однаково, і він мимоволі всміхнувся.
У маленькій кав’ярні біля вокзалу Мирослава дістала з сумки теку. Вона довго не відкривала її, а потім поклала на стіл між чашками.
— Я тримала це з собою, — сказала вона. — Не знала, чи покажу.
Уляна відкрила. Папір був старий, із розмитою печаткою. «Тарас Гнатюк, народжений у серпні тисяча дев’ятсот вісімдесят першого року. Мати — Параска Гнатюк. Батько — прочерк». Нижче іншим чорнилом дописано: «Передано до державної установи».
— Він старший за нас, — прошепотіла Уляна.
— На три роки.
— Тоді батько пішов не тому, що ми народилися. Він пішов раніше.
— Або мама його вигнала, — сказала Мирослава. — Тітка Дарина цього не казала.
— Тітка Дарина взагалі нічого не сказала.
— Бо боялася, що ми запитаємо.
Уляна гортала сторінки. Між ними лежав аркуш із синьої копіювальної паперу, на якому материним почерком було виведено кілька слів. Вона прочитала їх уголос, і голос її зрадив.
— «Знайшла його у вісімдесят дев’ятому. Живе у місті. Не підійшла. Хай краще думає, що сирота».
— У якому місті, — запитала Мирослава.
Уляна подивилася на адресу нижче, потім підвела очі на Ореста. Він теж побачив і зблід.
— Це наше місто, — сказав він. — Це вулиця за два квартали від нашого дому.
— Тут є дата, — додала Уляна. — Минулого місяця.
— Мама писала це за кілька тижнів до відходу, — тихо відповіла Мирослава.
Вони мовчали. А потім Уляна повільно поклала долоню на теку.
— Вона не просто знала, де він, — сказала вона. — Вона до нього ходила. І, схоже, він знав її.
Тетяна Макаренко