Є у мене знайома жінка – Наталя. А у Наталі мама, чоловік і донька Ніка п’яти років. Наче звичайна сім’я. Але нещодавно у них трапилась одна подія, яка змусила мене задуматись і зрозуміти, що ніколи не варто поспішати з висновками. Адже часом наші діти є набагато розумнішими та мудрішими за дорослих…
Далі передам розповідь зі слів Наталі:
Телефонують мені на роботу з дитячого садочку і наполегливо рекомендують підійди за дочкою Нікою раніше.
– Що трапилось? – запитую. – Що з Нікою?
– З вашою донькою все добре, але нам з вами потрібно серйозно поговорити. – Голос виховательки звучав досить холодно.
Намагаюсь зосередитися на роботі, виходить погано, відпросилася, біжу в садочок. Там на мене косо дивляться і відправляють до психолога. Психолог зітхає, дивиться на мене як на школярку-шкодницю і дає мені дитячий малюнок:
– Ми проводили тестування, всі діти малювати свою сім’ю. Кожен намалював тих, з ким живе, хтось ще додав інших родичів… А ось, погляньте, що намалювала ваша дочка.
Дивлюсь на малюнок, і треба сказати, що Ніка малювати не любить, та і виходить у неї не дуже навіть для її віку. Загалом на папері три схематичні фігурки в стилі “ручки-ніжки-огірок”, але з підписами. Доня вже букви знає і пробує писати слова. Підписано: “тато”, “баба Оля”, “я”. Все.
– Розумієте? – питається психолог. – Вас немає в житті донечки. Просто немає. Ви взагалі в ньому не берете участі. Життя дівчинки заповнює тато і бабуся, а їй же потрібно мама! Дуже потрібна! Тим більше ви не живете в іншому місті…
Ну, і так далі. Хвилин максимум 15 мене відчитувала, веліла змінити ставлення до дитини.
Вийшли ми з садочка. Йдемо додому. Ніка щебече, а я ні жива ні мертва. Думаю – як же так? З донькою ми з народження ні на день не розлучались. Дитина бажана, люблю її більше життя. Книги читаємо, усюди її з собою возимо, вдома разом і готуємо, і прибираємо, і з собакою гуляємо. Дівчинка ласкава і добра… Як же так? Нарешті я не витримала:
– Нікусю, – намагаюся поговорити спокійно. – А ось ви з Оксаною Валеріївною сьогодні малюнок малювали…
– Так, – підтверджує донька.
– А чому ти намалювала з собою тільки тата й бабусю, а мене ні?
– Мамочко, ти така красива! – каже Ніка. – А я так красиво малювати ще не вмію…