“Змалку вона не знала, що таке любов і ласка, не відала, як це — бути потрібною, важливою

“Змалку вона не знала, що таке любов і ласка, не відала, як це — бути потрібною, важливою

— Чудовисько… — шипіла мати й пропалювала доньку непривітним поглядом, — народилася ж на мою голову така… Немає на тебе ніякої управи, не дитина, а покарання. Ах, якби не ти, то життя б моє…

Мати обірвала шипіння й різким рухом занесла руку над донькою. Важка, залізна долоня глухо впечаталась об непокірне плече Насті, і та відлетіла на кілька кроків. Вона, як і раніше, тримаючись за плече, дивилася на матір тим самим безстрашним і диким поглядом.

Коли тхора заганяють у кут, він не показує явного страху, не дочекаєшся — він вихлюпує всю агресію, на яку тільки здатен. У його генах закладено перемагати. Це ознака найсильнішого, незламного духу, готового боротися до смерті. Не кожному таке дано. І Настя народилася саме такою — борцем по життю, від народження.

Змалку вона не знала, що таке любов і ласка, не відала, як це — бути потрібною, важливою.

І ось вона стоїть перед нами біля стіни, дивиться на матір, виблискуючи зубами, — ще дитина, ще маленька, шестирічна дівчинка з двома неохайними хвостиками трохи вище вух. Нею ніхто і ніколи не цікавився, і весь світ твердив їй про те, що вона зайва, що здохла б вона вже, зникла б, навіщо ти живеш, навіщо ти борешся, адже ти не потрібна, нікому не потрібна…

А вона бореться. Веде війну з головним ворогом — своєю матір’ю. Її ніжна дитяча шкіра вже як панцир — від нього відскакують образливі слова та вчинки. Але навіть у панцирі є нічим не захищені лазівки, які завжди в синцях, адже вона людина, адже як би вона не навчилася захищатися й показувати зуби — вона всього лише маленький забитий тхір. І різниця між ними в тому, що тхір ніколи не відрізнить добра від зла, він занадто простий, і бути злим закладено в його крові. А Настина агресія — це маска, плащ зі щільної гуми. Ти візьми ніж доброти й розріж цей плащ, цю маску, і під ними знайдеш голодну, злякану дитину, яка притиснеться до тебе й заплаче. Але така людина не поспішала приходити в життя Насті. У неї була тільки мати.

— Чого дивишся на мене?! Заберись із моїх очей! — гаркнула знову мама. Але Настя не йде. Хоч убий її — не піде. Така вже натура, яка не вміє відступати й здаватися.

— Тобі треба, ти й іди, а мені подобається тут стояти! — сміливо відповідає вона.

— Ах ти ж зараза!

— Сама ти зараза!

Мати починає верещати свою стару пісню. У куточках її тонких губ збирається піною слина, вона кричить так, що звук відскакує від стіни й б’ється об Настину спину.

— Це де ж таке бачено? У мене на дільниці всі чоловіки механізованої колони мене поважають, а вдома якась шмаркачка ні в гріш не ставить! Ти думаєш, я не бачу, як ти мене ненавидиш? — мати підійшла ближче, і Настя відчула запах дешевих парфумів і щойно з’їденого супу з консервами. — Через тебе в мене життя не склалося! Жоден чоловік не захоче бабу з дитиною, особливо з такою!

І вона налітає на Настю. Рука матері впивається їй у плече. Настя стискає зуби. Не заплаче. Ні за що. І не зрушить з місця.

— Хоч що з тобою зроби — все одно будеш упиратися! — мати захрипіла від люті й знову схарактеризувала її одним улюбленим словом, влучним, на її думку: — Чудовисько!

Настя підіймає очі, дивиться на матір прямо:

— Чудовисько тут тільки ти.

Голос мами ніколи не бував ласкавим. Він не знав тих м’яких інтонацій, якими інші матері будять дітей вранці. Не вмів складатися в теплі слова, як складають руки в молитві. Він був гострим, як лезо, і холодним, як зимова ручка дверей, до якої не хочеться торкатися голою шкірою.

«Насте!» — і вже по одному звуку свого імені дівчинка розуміла: щось не так. Завжди було щось не так.

Мама зверталася до неї суворо, уривчасто, підвищуючи голос на останніх складах так, що слова починали вібрувати — неприємно, як комар біля скроні. Кожна фраза залишала на серці маленькі подряпини, невидимі, але болючі.

Вона «діставала» матір за будь-яку провину. За розлитий чай. За неприбрані іграшки. За те, що занадто голосно дихала, коли мама приходила втомлена. За те, що існувала.

І тоді починалося.

Мама могла зірватися з пів-обороту — ще секунду тому спокійно розмовляла телефоном, а тепер уже кричала, хапалася за ремінь, за гребінець, за що попало під руку. Руки Насті інстинктивно прикривали голову, а у вухах дзвеніло:

Подарункові сертифікати

«І навіщо я тебе народила!»

Ці слова падали, як каміння, але від них вже не ставало важче — звичні слова відскакували від захисного панцира Насті, обсипалися до ніг, і мати, бачачи, що не зачіпає її досить сильно, що не вдається вивести доньку на емоції, гнівалася ще більше.

Настя була єдиною людиною в маминому житті, на яку можна було зганяти все: роздратування від начальника, втому від зміни, образу на весь світ. Вона — маленька, беззахисна — стала цапом відбувайлом для дорослої жінки, яка так і не навчилася справлятися зі своїми демонами. Настя стала головною і єдиною причиною її невдач в особистому житті.

Але Настя швидко зрозуміла: плакати марно.

Вже в п’ять років вона навчилася захищатися. Перестала підставляти щоку. Зіщулилася в клубок, але не зламалася — стала затятою, колючою, як реп’ях. Перестала слухатися, почала огризатися, мати свою думку.

І це дратувало матір ще більше.

Коли все закінчувалося, вона йшла до своєї кімнати, сідала на ліжко й дивилася в стелю, поки очі не починали сльозитися від напруги.

Але вона не плакала.

Вже давно не плакала.

Іноді Настя діставала з-під матраца фотографію. Дівчинка вкрала її із загального альбому. Колись мати недбало вказала на зображену там пухкеньку дівчинку, зовсім крихітну, яка не вміла ходити: «Це ти, а поруч бабуся і дідусь». Та жінка, що була її бабусею, посміхалася тепло, по-материнськи щасливо. Вона тримала на руках Настю, а сама Настя трималася ручкою за підставлений палець дідуся.

Десь, колись, її любили. Вона не пам’ятала цих людей, але промені їхнього тепла долітали до Насті крізь час і гріли так, як може гріти тільки пам’ять, — неосяжно, але до самих глибин. Бабуся і дідусь загинули під час вибуху побутового газу в сусідів — завалило весь під’їзд. Насті по щасливій випадковості того дня з ними не було.

І більше вона нікому не була потрібна. Це усвідомлення прийшло до неї не одразу — не громом серед ясного неба, а тихо, як осінній лист, що падає на землю. Воно просочувалося в душу крапля за краплею, з кожним забутим днем народження, з кожним непочутим «мам, подивися», з кожним вечором, проведеним біля вікна в очікуванні.

Скільки вона себе пам’ятала — мама завжди була зайнята. Не просто зайнята — вона належала комусь і чомусь іншому: роботі, втомі, роздратуванню, яке тягнула за собою в дім, як важку, невидиму валізу. Вона приходила додому знервована, з червоними від напруги прожилками в очах, з руками, які навіть у спокої стискалися в кулаки. І Настя знала — зараз почнеться.

Подарункові сертифікати

Одного разу мати побила її зовсім вже несправедливо, зірвала на ній злість за день. І в Насті стався зрив. Вона зайшла на кухню з твердим рішенням зробити так, щоб мама більше не чіпала її — ніколи. Вона відчинила шухляду столу, дитячі пальці ковзнули по холодній ручці кухонного ножа. У вухах ще гуло від материнських криків, а на плечі пашіла червона пляма — там, де та вчепилася, трясучи її, як мішок з кістками.

«Ніякої подяки! Я тебе годую, одягаю, а навіщо ти мені потрібна?! Покарання!…»

Лезо блиснуло під тьмяним світлом лампочки. Настя піднесла ніж до лівої долоні. Вона вирішила порізати собі руки. Перший невпевнений поріз. Серце закалатало, кричачи: «Не треба! Це боляче!» Але Настя була в афекті, емоції заглушали розум. Другий поріз — уже глибше. Миттєво утворювалися червоні смуги, липкі й теплі, вони повзли, розповзаючись, до мізинця, крапали на підлогу. У Насті запалало обличчя. Вона переклала ніж у порізану руку і зробила те ж саме з правою долонею.

Вона вийшла в коридор і пішла з розчепіреними пальцями до матері, продовжуючи тримати ніж. Краплі падали на лінолеум, тіло тряслося, очі горіли божевіллям.

Мати сиділа на дивані, курила, дивилася в стіну. Озирнулася — і сигарета випала на килим.

— Що ти…

Настя зупинилася. Ніж вислизнув і впав глухо до ніг. Вона сказала рівно й розважливо, сказала так, що в матері не виникло сумнівів:

— Зачепиш мене ще раз — заріжуся.

Мати зблідла. Уперше за весь час її очі стали круглими, майже дитячими — ніби під товстою корою гніву проглянуло щось живе, перелякане. Мати була не сміливим тхором, як Настя, чужої сили й волі вона боялася. Притиснувшись до землі, як повалена гієна, вона пробурмотіла:

— Ну ти й хвора…

Але руки її більше не піднялися, щоб ударити. Відтоді ляпасів і щипків не було. Мати тепер лише кидала погляд на Настині долоні — на ті чотири тонких шрами, що залишилися після того вечора — і стискала зуби.

— Маленьке нестерпне чуд…, — шипіла вона, але вже відверталася.

А Настя стискала кулаки, відчуваючи, як рубці натягуються на згинах. Вони нагадували їй: іноді, щоб тебе перестали бити, потрібно самому стати страшнішим за нелюда. Більше нічого не допоможе.

Так тривало до семи Настиних років, поки в її життя не прийшов дядько Сашко.

Мати представила їх одне одному сухо:

— Моя донька Настя. Моя мука. Ну чого витріщилася? Чоловіків ніколи не бачила, ха-ха! Подивилася, а тепер іди до своєї кімнати, поки не вивела мене.

Дядько Сашко нічого не сказав, але обличчя його здригнулося і він переклав з руки в руку перев’язану мотузкою коробку. Він усміхнувся розгублено Насті. Але коли мати залишилася на кухні, щоб накрити на стіл, дядько Сашко постукав до її кімнати.

Подарункові сертифікати

— Ну що? Давай знайомитися ближче?

Насті дуже сподобався його лоб — високий, білий і гладкий. В очах дядька Сашка світилося щось добре й чесне, і його зовнішню доброту підтверджували дві чіткі носогубні зморшки — коли він посміхався, зморшки ставали зовсім глибокими, а коли розслабляв обличчя, вони все одно залишалися двома безперервними смужками. Просто дядько Сашко любив посміхатися.

Він сів на підлогу, обвів задумливим поглядом скромну обстановку Настиної кімнати. Він був незадоволений тим, що бачив, і Настя ще не могла зрозуміти, що збентежило його — страшні шпалери, неохайні штори або лялька з відламаною головою, чи ж сама Настя йому не сподобалася. Але ось він подивився на Настю і в очах його немов запалилися два теплі ліхтарики:

— Ну і як тобі перший клас? Подобається вчитися?

— Так.

— Вчителька хороша?

— Не дуже…

— Чому? Кривдить тебе?

— Ні, не мене… Вона на всіх кричить, дуже сувора.

— А… Ну ти дивись. Буде хтось кривдити — не мовчи, розберемося. Домовилися?

Настя кивнула, остаточно збита з пантелику. Вона, завжди така зухвала з мамою і з усіма, хто кривдив її, раптом відчула себе абсолютно беззбройною перед добрим ставленням і участю. Затихла в її душі напружена струна, зазвучала нова, незнайома пісня. Панцир на тілі маленького чудовиська дав першу тріщинку…

Мама покликала дядька Сашка до столу.

— Ну що, йдемо?

— Ні, я… у мене справи тут, — заперечила Настя.

— Ось іще! А для кого я торт приніс? Без тебе ми його їсти не станемо! Наймилішій дівчинці найкращий шматок!

Він і справді відрізав Насті найгарніший шматок, з кремовою трояндою і тюльпанами, під незадоволеним поглядом мами.

Відтоді як дядько Сашко став з ними жити, в домі стало тихіше. Мати, хоч і бурчала, вже не кричала так часто, а дядько Сашко щовечора питав Настю:

— Ну що, як справи, чемпіонко?

Він учив її забивати цвяхи й лагодити велосипедний ланцюг. За свій рахунок зробив ремонт у Настиній кімнаті. Він знаходив найбільші яблука на базі й приносив їх для Насті. Вони вирощували пуголовків з жаб’ячої ікри. Дядько Сашко купував їй білих жирафів і робив рогатки. Він заборонив мамі називати Настю чудовиськом, а одного разу, коли Настя знайшла на підлозі п’ятак і попросила в матері дозволу залишити їх собі, щоб купити склянку газованої води, мати знову зірвалася і застосувала це бридке слово. Вона думала, що дядько Сашко не вдома, а він якраз відчинив двері й почув.

Подарункові сертифікати

— Я тобі казав?

— Та нехай вдавиться! Злодюжка!

— Ні, я тобі казав, ти скажи?

— Це моя дитина, можу робити з нею що хочу!

— Тоді я піду, як обіцяв.

— Ні, дядько Сашко, будь ласка, не йди! — втрутилася вже і Настя. Вона не могла його втратити. Вона різко заплакала, і мати могла б радіти — вперше за довгі роки вона бачила Настині сльози. Але призначалися вони не їй. Та й причини були зовсім інші.

Її заспокоював дядько Сашко, а Настя, притискаючись до нього й захлинаючись, повторювала: «Не йди, не йди». І він обіцяв їй залишитися. За кілька днів дядько Сашко отримав зарплату й попросив на касі видати йому частину грошей новими п’ятаками в мішечку.

— Тепер на газовану воду тобі точно буде достатньо, — вручив він мішечок Насті з посмішкою.

Не було більше в Насті панцира. Він розсипався і зотлів. Голеньке, невідоме світові звірятко згорнулося бубликом на плечі простого чоловіка з великим серцем. Звірятко знало, що тут з ним нічого не станеться. Воно спокійно нарощувало милу пухнасту шорстку і ставало схожим на ласкаве цуценя.

Дядько Сашко подарував їй те, що ніколи ніхто не дарував, — свою любов. Він просто її любив. І коли Настю інші діти дражнили за некрасивість, він втішав її, обіцяючи, що вона виросте справжньою красунею. Він подарував їй щасливе дитинство.

Вони прожили під одним дахом недовго — вісім років. Останні роки дядько Сашко просто терпів її маму заради Насті, намагався зберегти сім’ю, але на жаль — характер у Настиної мами не цукор.

— Пробач, доню, більше не можу. Ти вже велика, маєш зрозуміти.

Життя Насті полетіло шкереберть. Мати знову на неї зривалася й казала, що мріє про одне — щоб Настя звалила. І Настя, вступивши до училища, пішла жити в жахливий гуртожиток — хоч куди-небудь, аби подалі.

Настя навчалася на швачку. Підробляла в забігайлівці — мила посуд, розносила замовлення, терпіла непристойні жарти п’яних клієнтів. Грошей вистачало рівно на те, щоб не померти з голоду.

Вона рано вийшла заміж — у вісімнадцять, за хлопця із сусіднього ПТУ. Не через кохання, ні. Просто він запропонував, а вона подумала: «Хоч куди-небудь, аби не назад». Шлюб протримався недовго, але дав Насті досвід і розуміння того, яка людина їй необхідна. Поруч із нею має бути чесний і сильний, такий самий, як і вона, справжній борець, що не знає страху, тільки більший за розмірами, щоб вона могла згорнутися бубликом на його плечі заради відпочинку, сповнена впевненості, що поки вона дрімає, то перебуває під надійним захистом.

Але він не приходив. На хороші події їй завжди доводилося чекати довго. І вони приходили, коли Настя вже махала рукою…

Вона вже не вірила, що може бути інакше. Працювала в ательє, жила в крихітній орендованій кімнатці, навчилася не чекати нічого хорошого.

А потім до майстерні зайшов він: із чистим високим чолом і очима, в яких не було ані краплі лукавства. Настю відкинуло в минуле, він так сильно нагадав їй дядька Сашка!

— Мені потрібно підшити штани, — сказав він.

— Заберете завтра, — відповіла Настя, закінчивши з мітками.

Але він не пішов. Затримався біля вітрини, розглядаючи викрійки.

— Красиво. Це ваші роботи?

Вона промовчала.

— Мене Сергій звуть, — продовжив він, немов не помічаючи її холодності.

— Настя.

— Настя, — повторив він, і в його голосі пролунало щось… знайоме.

З такою ж інтонацією, наче погладжуючи, її ім’я вимовляв дядько Сашко.

Це було справжнє кохання. Разом вони побудували будинок, народилися діти.

Будинок будували буквально своїми руками. Він навчив її класти цеглу, заливати фундамент, а Настя показувала йому, як потрібно забивати цвяхи без єдиного промаху.

— Ти вмієш усе, — сміявся він.

— Навчилася виживати, — знизувала плечима Настя.

Вона ніколи не забувала того, хто вперше подарував їй почуття любові, хто вирвав її з панцира й показав інший світ — прекрасний, світлий і радісний. Одного разу взявши за руку чужу дитину, дядько Сашко вивів Настю з темної комірчини на залиту сонцем галявину, і поки очі Насті звикали до яскравого світла, дядько Сашко тримав козирком над її чолом свою долоню, щоб вона звикла. Він робив звичайну справу: ставився до неї з повагою, зважав на неї, помічав її. Настю ніхто не помічав, а він помітив. І тим самим він її захищав. Підбадьорював. Він вірив у неї. Він її просто любив. Він зробив найпростіше, те, що не коштує в матеріальному світі ані копійки, але водночас те, чого не купиш ні за які гроші: відкрив для неї своє серце і тим самим, сам на те не розраховуючи, вкарбувався в Настину душу, став її частиною, найкращою половиною, яку Настя пронесла з собою через усе життя.

Коли з’явилися соцмережі, Настя вирішила спробувати відшукати дядька Сашка. Сторінок випало багато, але серце раптом забилося, коли вона побачила фото — сиві скроні, той самий лоб, високий і білий, глибші стали носогубні зморшки-посмішки.

Це був він.

Вона строчила швидко, немов за нею гналися собаки.

«Добрий день, дядьку Сашко, пам’ятаєте мене? Це Настя. Ми з вами жили разом вісім років. Ви приносили мені найбільші яблука з бази й купували білих жирафів, і одного разу принесли частину зарплати п’ятаками в мішечку, щоб я накупила собі газованої води. Я пам’ятаю все, кожен наш з вами день. Ви подарували мені дитинство й були єдиним дорослим, який мене помітив».

Відповідь прийшла за дві години.

«Настуню… Сонечко… Звісно, я пам’ятаю. Важко писати, погано бачу. Зателефонуй!»

І він залишив їй номер. Дядько Сашко взяв слухавку одразу, ніби чекав.

Вони говорили три години. Він розповів, що їздив на північ, працював, одружився знову, але дітей Бог не дав. Дружина померла п’ять років тому.

— Я про тебе ніколи не забував, завжди подумки думав: а як там Настя? Допоможи їй, Господи… Після тебе інші діти здавалися мені нецікавими, — зізнався він. — Таких чистих сліз я більше не бачив. Світло згадати.

Ніби ненароком дядько Сашко зізнався, що почувається самотнім. Настя стиснула телефон так сильно, що пальці побіліли.

— Приїжджайте до нас у гості, — видихнула вона. — Познайомитеся з моїми дівчатками. Я так хочу вас побачити!

— Приїду, — пообіцяв він. — Обов’язково.

Вона готувалася до його приїзду як до свята.

Пекла його улюблені пироги з вишнею — ті самі, що він колись приносив їй потайки від матері. Перемила всі вікна, щоб у домі було світло.

Подарункові сертифікати

— Мам, а хто цей дядько? — запитувала старша донька, крутячи в руках фотографію, де Настя, семирічна, сидить у нього на плечах.

— Людина, яка була для мене всім світом, — відповіла Настя.

Сергій, спостерігаючи за її клопотами, тільки посміхався:

— Ніколи не бачив тебе такою схвильованою.

— Він… — Настя зам’ялася, протираючи вдруге підвіконня. — Він був єдиним, хто знав, що я не чудовисько. І переконав у цьому мене саму.

Він приїхав у п’ятницю.

Настя з доньками зустрічала його на вокзалі. Дядько Сашко вийшов з поїзда, трохи згорблений, сивий, тьмяніший, але все той самий — з тим самим теплим і добрим поглядом. В одній руці він тримав коробку, перев’язану мотузкою.

— Це вам, — сказав він дівчаткам, — Ваша мама в дитинстві дуже любила такі.

У коробці лежали яблука: великі, рожеві, майже такі ж, які він приносив з бази для Насті. Раптом він викинув другу руку з-за спини й простягнув Насті білого жирафа — не такого, як у дитинстві, більш сучасного, але все ж…

Настя не стрималася. Вона обняла його так міцно, наче боялася, що він зникне.

— Я так давно хотіла вас знайти

— А я тебе ніколи не втрачав, — він потріпав її по волоссю, як колись. — Просто чекав, коли ти сама покличеш

Увечері вони залишилися самі й сиділи на дивані, і Настя склала свою голову на його плече, і він обіймав її, і його підборіддя впиралося Насті в потилицю. Вона відчувала, що тепер не вона, а він маленький і потребує ласки. Настав час, коли вже йому час згорнутися бубликом на Настиному надійному плечі. І Настя із задоволенням це йому дозволить. 

Тепер вона виросла, стала по-справжньому сильною й цілісною завдяки йому, вона вміла так сильно любити, так відчайдушно вірити й довіряти, і бути командою, що могла віддати йому борг любові. І життя, нарешті, замкнуло своє складне коло.