– Мамо, відкрий! Це я!
Агата Володимирівна відклала книгу та підвелася з дивана. За дверима лунали приглушені голоси та шарудіння. Вона глянула в вічко: на майданчику переступала з ноги на ногу Поліна, а поряд маячила незнайома чоловіча постать.
– Поліна? – Агата відчинила двері. – Ти чого без попередження?
Дочка протиснулася до коридору, тягнучи за собою високого хлопця у шкіряній куртці. Від нього пахло тютюном і якоюсь нудотною віддушкою.
– Знайомся, це Роман, – Поліна натягнуто посміхнулася. – Він тепер житиме з нами.
Агата завмерла з відкритим ротом. У коридорі повисла тиша, що порушується тільки цоканням настінного годинника.
– Як це з нами? – Вона перевела погляд з дочки на незнайомця. – У якому сенсі?
– У прямому, – Роман ступив уперед і простяг руку. – Вітаю.
Його долоня була вологою та холодною. Агата машинально витерла руку об фартух.
– Стривайте… – вона насупилась. – Поліна, нам треба поговорити.
– Що тут говорити? – дочка почала стягувати чоботи. – Ми побралися. Тепер живемо разом.
– Побралися? Коли?
– Тиждень тому.
Агата притулилася до стіни. У голові шуміло. З кухні потягнуло горілим – борщ!
– Проходьте поки що, – вона махнула рукою і поспішила до плити.
Борщ вдалося врятувати. Агата помішувала його, прислухаючись до звуків із кімнати. Там щось рухали, перемовляючись напівголосно.
За вечерею Роман демонстративно відсунув тарілку:
– Я борщ не їм.
– А що їси? – Агата намагалася говорити спокійно.
– М’ясо. Без жодних там… – він скривився, – овочів.
– Нічого, любий, я завтра приготую, – защебетала Поліна.
— Тільки не на цій кухні, — Роман підвівся з-за столу. – Піду покурю.
– У нас не палять у квартирі! – гукнула Агата йому слідом.
Стукнули вхідні двері. Поліна збирала посуд, гримаючи тарілками голосніше звичайного.
– І ви давно знайомі? – Агата розглядала дочку.
– Три місяці.
– Три місяці?! І одразу заміж?
– Мамо, мені вже двадцять. Я доросла.
– Доросла? – Агата посміхнулася. – А жити зібралася за мій рахунок?
– Це і моя квартира теж! Я тут прописана.
– Прописка та право власності – різні речі, дочко.
Поліна жбурнула чашку в мийку:
– Вічно ти так! Все контролюєш, усім незадоволена!
– Я незадоволена?! Ти притягла до будинку незнайомого чоловіка.
– Він мій чоловік!
– …навіть не спитавши мене! – Агата підвищила голос. – І тепер права встановлюєш?
Зі сходової клітки донісся запах диму. Роман навіть не намагався спуститися вниз.
– Знаєш що? – Поліна вперла руки в боки. – Це наше рішення. Будеш перешкоджати – поїдемо до його батьків.
– Щасливої дороги.
Дочка вискочила з кухні. Агата опустилася на табурет і затулила обличчя руками. У скронях стукало.
Ввечері вона виявила, що молоді розташувалися у її спальні. Роман розвалився на ліжку, та дивився у телефон, а Поліна розкладала речі у шафі.
– Ану вимітайтеся звідси! – Агата стала у дверях. – Це моя кімната.
– У тебе їх дві, – буркнув Роман, не зводячи очей. – Ну поспиш у вітальні.
– Що?! – вона зробила крок до ліжка. – Ану пішов геть!
– Мамо, припини! – Поліна загородила чоловіка. – Нам потрібна ця спальня. Вона більша за мою кімнату. Нас двоє, а ти одна.
– Вам потрібна? – Агата відчувала, як закипає. – А мені не потрібна? У моїй власній квартирі?
– Знову починається, – Роман сів. – Слухай, теща…
– Яка я тобі теща? – вона тицьнула пальцем у його бік. – Геть із моєї кімнати! Обидва!
Вони сперечалися ще хвилин двадцять. У результаті молоді таки перебралися до маленької спальні, де раніше жила Поліна. Агата не могла заснути до глибокої ночі. За стіною раз у раз лунали гучний сміх і розмови.
Вранці вона прокинулася від запаху диму. У кухні панував розгром: брудний посуд, крихти, попільничка з недопалками. На підвіконні валявся розбитий горщик із геранню.
Починалося нове життя.
Агата відчинила вікно, впускаючи холодне повітря.
– Зачиніть вікно! – пролунав невдоволений голос Романа. – Тягне ж.
Він стояв у дверях в одних трусах, чухаючи волохату грудь.
– Накинь щось, – процідила Агата, відвертаючись. – І прибери за собою.
– Що? – Він хмикнув. – Поліна прибере.
– Поліна на роботі. А ти, я дивлюся, не поспішаєш працювати?
– Я фрилансер, – Роман плюхнувся на стілець. – Працюю, коли хочу.
– І часто ти хочеш?
Він пропустив питання повз вуха:
– Каву звари.
Агата різко розвернулась:
– Я тобі не прислуга. Хочеш кави – вари сам.
– Та гаразд тобі, – він позіхнув. – Все одно ж робитимеш.
– Знаєш що? – Вона підійшла впритул. – Або ти прямо зараз встаєш і прибираєш цей свинарник, або вилітаєш звідси разом зі своїм лахміттям.
– Ось як? – Роман примружився. – І як ти мене виженеш?
– Дуже просто. Викличу поліцію.
Він розреготався:
– Серйозно? А що ти скажеш? Що твоя дочка та зять живуть у твоїй квартирі?
– Скажу, що у моїй квартирі сторонній чоловік. Без реєстрації.
Роман перестав сміятися:
– Отже! Слухай сюди, теща…
– Не називай мене так.
– Як хочу, так і називаю. Отже, це тепер наша квартира. Поліна прописана тут, я її чоловік. Зрозуміла?
– Ні, це ти давай розумій, – Агата карбувала слова. – Квартира моя. Ви тут на пташиних правах. І якщо не навчишся поводитися – вилетиш звідси дуже швидко.
Вона розвернулась і вийшла, відчуваючи, як тремтять коліна. На роботі весь день не могла зосередитись. В обід подзвонила подрузі Вірі:
– Уявляєш, з’явилися вчора…
– Стривай, – перебила Віра. – Приїдь до мене після роботи. Поговоримо спокійно.
Увечері вони сиділи на Віриній кухні, пили чай із пирогом.
– Три місяці знайомі, – хитала головою подруга. – Збожеволіти. А що батьки цього чмиря?
– Не знаю. Навіть не спитала.
– І правильно. Менше знаєш – міцніше спиш. Ти що думаєш робити?
Агата знизала плечима:
– А що я можу? Поліна упирається – не виженеш.
– Можеш, – Віра подалася вперед. – Квартира твоя. Документи в порядку?
– У порядку.
– Ну ось. Нехай лише спробують права качати.
Додому Агата повернулася затемно. У під’їзді пахло смаженою рибою та кішками. Вона піднялася на свій поверх, вставила ключ у замок.
Двері не відчинялися.
Посмикала ручку – замкнено. Подзвонила – тиша. Через п’ять хвилин за дверима почулися кроки.
– Хто? – хрипко спитав Роман.
– Відкривай негайно!
– А, це ти… – клацнув замок. – Що так пізно?
Від нього несло спиртним. У квартирі стояла напівтемрява, пахло димом і чимось паленим.
– Ви що тут влаштували? – Агата ввімкнула світло.
У кухні чинився погром: недопалки в тарілках, порожні пляшки, на підлозі осколки… На дивані у вітальні хропів незнайомий чоловік.
– Це хто?!
– Друг, – Роман привалився до стіни. – Відзначали дещо.
– Що відзначали?
– Новосілля, – він гикнув. – А в нас тепер своя квартира.
– Чия квартира?! – Агата підвищила голос. – Ану буди свого друга!
– Тихо ти, – Роман ступив до неї. – Розкричалися тут…
– Я розкричалася?! Ти притяг до мого дому…
Він схопив її за плече:
– Стули писок.
Агата на секунду завмерла. Потім різко розвернулася і вліпила йому ляпас.
Роман відсахнувся:
– Ах ти…
Його кулак просвистів біля її вуха. Агата відстрибнула, схопила з тумбочки вазу:
– Тільки спробуй!
– Мамо?! Рома?! – у дверях з’явилася Поліна. – Що відбувається?
– Твоя мати зовсім берега поплутала, – Роман потирав щоку. – Вирішила, тут усім командувати.
Вона обернулася до матері.
– Знаєш що? З’їжджай ти звідси.
– Що?
– Що чула. Поживи у своєї Вєрки. Або зніми щось.
– Поліна… – Агата опустила вазу. – Ти нічого не переплутала?
– Ні! – в очах дочки стояли сльози. – Дістала своїм контролем! А я одружена тепер! В мене своя сім’я!
– Сім’я? – Агата гірко посміхнулася. – Цей пияка – твоя сім’я?
– Не смій! – Поліна зробила крок до матері. – Не смій його ображати! Рома гарний! А ти… ти просто заздриш! Стара, нікому не потрібна!
Повисла тиша. Навіть нетверезий гість перестав хропіти.
– Геть, – тихо сказала Агата.
– Що?
– Геть із мого будинку. Обидва.
– Ти не можеш вигнати нас! – Поліна схопилася за одвірок. – Я тут прописана!
– Можу, – Агата набрала номер на телефоні. – І зараз це зроблю.
– Кому дзвониш? – Роман смикнувся до неї.
– У поліцію. Розкажу, як ти бійку влаштував.
Він завмер, переводячи каламутний погляд з телефону на свій кулак:
– Та я…
– Давай, тільки спробуй. При свідках, – вона кивнула на гостя, який хропе. – Років п’ять отримаєш.
– Рома, ходімо, – Поліна потягла чоловіка за рукав. – Не зв’язуйся.
– І не побачиш онуків! – вигукнув Роман вже зі сходів. – Ніколи!
Агата прикрила очі:
– Налякали.
Вхідні двері грюкнули. На дивані схопився і перевернувся гість.
– Гей, – вона потрясла його за плече. – Підйом.
Чоловік щось промимрив.
– Вставай, – Агата схопила графин із водою. – А то оббілю.
За півгодини квартира спорожніла. Агата замкнула двері на всі замки, вимила руки з милом. Присіла на кухні, роздивляючись розгром…
Наступні дні пройшли у прибиранні та ремонті. Здерла зі стін шпалери, викинула штори, що пропахли димом. Замінила замки.
Поліна писала гнівні повідомлення, але Агата не відповідала. За тиждень донька зателефонувала з незнайомого номера:
– Поверни бодай мої речі!
– Приїжджай завтра о шостій. Одна.
– А якщо не одна?
– Значить, забереш наступного разу.
Поліна приїхала о пів на сьому. Одна.
– Проходь, – Агата відсторонилася. – Я зібрала твої речі.
У коридорі нагромаджувалися коробки та пакети. Дочка мовчки почала ритися в них.
– Де моя зелена кофта?
– У хімчистці. Забрати не встигла.
– А сережки? Які бабусині?
– У скриньці лежать. Зараз принесу.
Поліна зробила крок слідом:
– Я сама знайду.
– Ні, – Агата загородила прохід. – Чекай тут.
– Думаєш, вкраду щось?
– Думаю, чоловік під дверима чатує.
Поліна смикнула плечем:
– Ми з ним не живемо.
– Ось як.
– Так. Рада?
Агата промовчала. Принесла скриньку, простягла доньці:
– Усе перевір при мені.
– Та що тут перевіряти… – Поліна шморгнула носом. – Можна я вмиюся?
– Не можна.
– Мамо…
– Бери речі та йди.
Дочка постояла, тримаючи в руках скриньку. Потім поклала її на тумбочку:
– Залишіть собі. На згадку.
Агата знизала плечима:
– Як скажеш.
Вхідні двері зачинилися. У квартирі зависла тиша.
Життя потекло своєю чергою.
Агата ходила працювати, зустрічалася з подругами, читала книжки. У вихідні пекла пироги – собі та сусідці бабі Зіні.
Якось увечері у двері подзвонили. На порозі стояла Поліна – змарніла, з обкусаними нігтями.
– Можна увійти?
Агата мовчки відступила.
– У тебе ремонт? – дочка озирнулася. – Нові шпалери…
– Навіщо прийшла?
– Я… – Поліна зам’ялася. – Просто хотіла дізнатися… що на вечерю?
Агата заплющила очі. Дорахувала до п’яти:
– Плов.
– Можна… можна мені лишитися?
– Мий руки. І фартух одягни – допоможеш накривати.
Пізніше вони сиділи на кухні, пили чай із цукерками. За вікном мрячив дощ.
– Мамо…
– Не починай.
– Я просто хотіла сказати… – Поліна звела очі. – Дякую.
– За що?
– За плов.
Агата посміхнулася:
– Завтра борщ зварю.
– З пампушками?
– Подивимось на твою поведінку.
– Мамо!
– Що – мамо? Другу порцію не отримаєш, поки посуд не помиєш.
– Як у дитинстві прямо…
– А ти як думала.
Вони помовчали. Карнизом барабанив дощ.
– Знаєш, – Поліна крутила в руках чашку. – Я тут подумала…
– Що?
– Може мені на курси піти? Бухгалтерські.
– Гарна думка.
– Правда?
– Звісно. Я тобі навіть на перший внесок дам.
– Мамо…
– Що?
– Люблю тебе.
Агата встала з-за столу:
– Ще чай будеш?
– Буду.
– Тоді неси заварку. У шафці, на верхній полиці.
За вікном згущалися сутінки. У хаті навпроти загорялися вікна.
– Мамо?
– Що?
– А можна я сьогодні в тебе переночую?
– Тільки якщо завтра зі мною на ринок підеш.
– За продуктами?
– За розсадою. Герань хочу нову посадити.
Поліна посміхнулася:
– Значить, за герань. Добре.
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
