– Все! Я більше не можу! – Юля почула роздратований голос свого чоловіка. Вона виглянула з кухні в коридор, і побачила, як її чоловік знімає верхній одяг.
– Привіт! Щось сталося? – Юля посміхнулася.
– Так! Я втомився, розумієш? Мій начальник мене дістав, і я звільнився. Тож, люба, вистачить тобі вдома сидіти. Йди працювати, – голос в Ігоря став різким та незадоволеним.
– О! – Здивувалася Юля, не знаючи, що і сказати.
Ігор, мабуть, зрозумів її «о» по-своєму, і продовжив обурюватись:
– Загалом, ти вже десять років удома сидиш, а я, як віл, працюю та працюю. Тож, вибач, шукай роботу, а я …я буду будинком займатися!
– Добре, – погодилася Юля. – Домовилися, – кивнула вона.
– Ти згодна? – Ігор виглядав розгубленим.
– Так, згодна. Якщо ти візьмеш на себе дім та дітей, то чому ні? Я за цей час втомилася сидіти вдома, але ти був проти, щоб я виходила на роботу.
– Добре, я радий.
Юлі пощастило: напередодні дзвонила її подруга, та пропонувала роботу. Але Юля все думала, як сказати про це Ігореві, тож склалося все вдало. Тому вона зателефонувала Наталці, й домовилася, що найближчого понеділка вона буде в неї.
– Слухай, а Ігор твій потягне твоє господарство? – Запитала Наталка. – Просто сама розумієш, якщо ти виходиш на роботу, то починаєш працювати, а не так – вийшла, попрацювала, чоловік заборонив – звільнилася.
– Потягне, не хвилюйся. Та й не піду я. Він останнім часом у зарплаті просів добряче. Все сварився з начальником своїм. Ось і досварився. Він каже, що сам звільнився, але я впевнена, що його попросили. Тож мені гроші потрібні.
Отак і почалися у Юлі робочі будні. Ішов час.
Не сказати, що Юля була рада тому, що Ігор сидів удома. Дуже часто вона приходила, а вечеря не була готова, та й посуд був не вимитий, зате діти були вдома, і під наглядом.
Звичайно, Юля розуміла, що працювати десять років на сім’ю – це багато, тому ставилася до того, що Ігор не робить усі справи, філософськи та м’яко.
Вона по-своєму, по-жіночому, намагалася вказати чоловікові, що він не зробив, і що наступного разу йому це треба зробити. Іноді у неї виходило, а іноді – ні.
Але, як кажуть, міста не відразу були збудовані.
Через рік Ігореві стало нудно, і він вирішив відкрити свою справу, а потім дізнався, що під відкриття своєї справи держава виділяє грант, і загорівся ідеєю його отримати.
Не встигла Юля прийти на роботу, як її зупинила Наталка і запитала:
– Ну, як твій Ігорьок?
– Нормально, – Юля знизала плечима. – Типу домогосподаря зараз, хоча багато в мене досі до його домогосподарства питань.
– Працюєш, працюєш, хочеш прийти в чистий будинок, а іноді все навпаки. І вечері часто немає, – Юля зітхнула. – Та й часто домашнє завдання у дітей не зроблено.
– Ти не задоволена, так? – Наталка підморгнула.
Юля знову знизала плечима:
– Знаєш, все-таки він десять років забезпечував нас.
– Не бреши собі, подруго. Хіба ви не здаєте твою квартиру, га? Так що, вважай, ти свій посильний внесок у сім’ю завжди вносила, і вносиш до цього дня.
– Ось зараз хоче свою справу відкрити. Наташо, а ти з якою метою цікавишся? Наче ніколи мене про чоловіка не питала, – Юля кинула на подругу задумливий погляд.
– Ось. Ти маєш знати. Бачили його тут у кафе з дамою однієї, – Наталка сунула під ніс Юлі фотографію. На ній справді був її чоловік, та жінка. І цю жінку вона знала.
Юля посміхнулася:
– Наталю, дякую тобі за турботу, але це Оля – мама подруги моєї доньки. Я знаю, що вони заходять у кафе, поки чекають дівчат з танців.
– Ааааа. Зрозуміло, – Протягнула Наталка.
– Та він взагалі зараз у всіх можна сказати “мамських” чатах. І Свєти, і Микити. Адже всі гуртки тепер на ньому.
– Та я вже зрозуміла все, зрозуміла, – кивнула Наталка. – Пішла працювати.
Наталя пішла, а Юля посміхнулася: все ж таки добре, що в неї є надійний чоловік і, завжди готова її підтримати подруга.
Юля прийшла додому і з подивом побачила, що нікого немає вдома, хоча, за її розрахунками, всі вже мають бути. Плюс, знову немитий посуд в раковині, та не приготовлена вечеря.
Вона зітхнула, та набрала чоловіка. Абонент був недоступний. Юля захвилювалася. Вона одразу перевірила обліковий запис доньки – зі школи вийшла. Потім зателефонувала вихователю сина — так, тато його забрав.
“Може гуляють де, а телефон сів?” – подумала вона.
У цей момент, вхідні двері квартири відчинилися, і ввалилися всі її рідненькі.
– Мамо, привіт! – Закричав Микита. – А ми були в піцерії, та принесли тобі на вечерю піцу!
– Дякую! Рідні мої! – Юля кинулась до них, і почала обіймати та цілувати. Вона була по-справжньому щаслива, що з її дітьми та чоловіком усе гаразд.
Після того, як діти були відправлені спати, Юля поцікавилася в Ігоря, щодо відсутності його у мережі.
– Не знаю, Юль. Телефон був увімкнений завжди. Може, ми потрапили в якесь аномальне місце, де немає зв’язку?
– Можливо….
– Юль, слухай. Я хочу розлучення, – раптом сказав Ігор.
– Розлучення? – Юля відчула, що її серце наче зупинилося.
– Юль, та не по-справжньому. Ми офіційно розлучимося, а житимемо разом. Мені просто для гранту треба.
– Для гранту?
– Ну, так. Ти надто багато отримуєш. Я не проходжу по доходах. Ти ж хочеш, щоб у мене вийшло все задумане? – Запитав Ігор.
– Звичайно! – Серце Юлі знову забилося. – Звісно хочу!
– Тоді я подаю на розлучення.
Юля дивилася на свідоцтво про розлучення, і відчувала якесь занепокоєння. З одного боку, начебто все в неї добре.
Ігор надихнувся, й активно став займатися розробкою бізнес-плану, і збиранням потрібних паперів. А з іншого боку … ось пояснив би їй хтось навіщо вони тоді взагалі одружилися? Щоб потім розлучитися?
Якось це все не правильно. До неї зазирнула Світлана.
– Мамо, мені треба з тобою поговорити, – сказала вона.
– Так, дочко. Що сталося? – Юля швидко прибрала свідоцтво про розлучення, і поплескала рукою поруч із собою. Світлана посміхнулася, й одразу сіла поряд, і притулилася до неї. Зовсім, як раніше, у далекому, далекому дитинстві.
“Як же швидко ростуть діти!” – подумала Юля.
Взагалі вона думала, що розмова з дочкою піде про школу, чи про якусь секцію, тому була здивована питанню доньки:
– Мамо, а ти знаєш, що наш тато та тітка Оля постійно спілкуються?
– Так, а що? Ти ж разом із її донькою ходиш на танці, та гуляти. А тато тебе супроводжує, а вона супроводжує твою подругу, – почала говорити Юля, а її серце швидко закалатало. Якщо її доньці щось здається, то може справді між її, вже колишнім чоловіком, і Ольгою щось є?
– Мамо, скажи йому, бо він мене не чує, що я маю свої плани та справи. Якщо я роблю уроки, то я не готова все кидати, й бігти з ним тільки заради того, щоб я, нібито, поспілкувалася з Мариною. Марина – моя подруга, так. Але не найкраща!
– Добре, доню, – сказала Юля.
Юля сиділа на кухні й дивилася, як чоловік миє посуд.
– Чому я маю цим займатися? – бубонів він. – Не розумію!
– Тому, що ми з тобою домовилися, ти займаєшся домом, а я працюю. А ти чомусь своїх домовленостей не виконуєш. Цікаво чому?
-Тому, що я зайнятий! Тому, що я намагаюся розвинути свій бізнес!
– Серйозно?! Який бізнес, Ігорю? Тобі грант ще не підтвердили. Ти про що? – обурилася Юля.
– Слухай, – сердився Ігор. – Ти супербізнесмен? Ні! Ти мене ніколи не підтримувала! Та що ти за дружина така?
– А вона тебе підтримує, так? – Запитала Юля. – Навіть дочка помітила, – Юля зітхнула.
– Я тебе не кохаю, – якимось стомленим голосом сказав Ігор.
– Що? – Юля здивувалася.
– А з нею у мене нічого немає. А ще я переїжджаю завтра у нашу квартиру. Цей місяць для наших орендарів був останнім.
Юля зблідла.
– Хто це так вирішив? – спитала вона.
– Я, – спокійно сказав Ігор.
– Стривай, любий. А по якому праву ти вирішуєш за мене такі речі? Це моя квартира, а не твоя. І я не дозволяю тобі користуватися моєю квартирою!
Ігор розлютився.
– Яка ж ти!
– Яка? – З викликом запитала Юля.
– Неприємна.
Ігор озирнувся на всі боки, і Юля зрозуміла, що він хоче зробити їй якусь гидоту. Несподівано він схопив її найулюбленішу чашку, яку їй подарувала ще в дитинстві бабуся і, з усієї сили кинув її на підлогу. Чашка розлетілася на друзки. Юлі здалося, що це не чашка, а її серце розбилося.
Ігор взяв себе в руки.
– Пробач…, – сказав він. – Я не хотів.
– Іди, – сказала Юля. Вона підійшла до вікна, і почала дивитися на вулицю. – Я зараз рахуватиму до десяти, а потім повернуся, і хочу, щоб тебе в цьому будинку не було.
– Юля …
– Раз, два, три….
Двері грюкнули, Юля заплющила очі й заплакала.
Наталка ходила з одного кута кабінету в інший, і іноді поглядала на Юлю.
– Значить, він узяв і позбавив тебе твоїх орендарів? Прекрасно, просто чудово!
– Так. Я, звісно, знайду інших, але сам факт! І сам хотів там жити. При цьому оголосив, що мене не любить.
– Ось чому я повинна була після цього дозволяти жити йому в моїй квартирі? – Юля говорила спокійним голосом, навіть надто спокійним.
– І потім його батьки дзвонили тобі, та кричали, що ти відібрала у нього понад десять років життя, і ще сиділа на шиї, звісивши ніжки?
– Надзвонювали, і сварилися. А я їм сказала, що це я утримувала їх кровиночку, і нехай тепер його забирають, і самі влаштовують його життя.
Наталка зупинилася:
– Знаєш, мені здається, що він повернеться. Я дізнавалася. Оля твоя не працює. Чоловік її влаштовує, і вона ніколи на світі не піде від нього. Ніколи. І нічого серйозного між ними не буде. Приймеш його назад?
– Ні, – Юля заперечливо похитала головою. – По-перше, він сказав, що не кохає мене, а по-друге, він спеціально розбив чашку, яка для мене була дуже значущою. Як кажуть, межа перетнута, повернення не можливе…
