“– Знову по мою душу з’явився, нерви мені тріпати? Бач, лорд англійський який! Він, чи бачите, по п’ятдесят грамів їсти зволить! – Гриміла продавчиня

“– Знову по мою душу з’явився, нерви мені тріпати? Бач, лорд англійський який! Він, чи бачите, по п’ятдесят грамів їсти зволить! – Гриміла продавчиня

Він підійняв угору руде, як сонечко, кошеня. Те, побачивши перед собою страшне обличчя, не злякалося.

А вирвавшись із рук хлопчика, зістрибнуло на прилавок і, пробігши по ньому, притулилося до брудно-білого халата тітки Клавдії, та потерлося об неї своєю маленькою рудою голівкою.

Тітка була така… Знаєте, бувають жінки потужної статури. Наче висічені з каменю. А обличчя…

Ось в обличчя тітки Клавдії ніхто ніколи не дивився. Не наважувалися. Тому що виражало воно завжди одне й те саме.

Загрозу, зневагу та агресію. І образу на життя. Здавалося, вона ось-ось підніме голову і закричить у небо:

– О, Господи! Ну чому я маю обслуговувати ось цих?

Клавдія була продавчинею. Саме – продавчинею. І за професією, і за вдачею. Вона обслуговувала покупців, уперши два пудові кулаки в те місце, де мала бути талія.

І свердлила зухвальця таким поглядом, що найсміливіші мужики соромилися, відводили очі вбік і тоненьким голоском, наче перепрошуючи, просили. Вона робила ласку, й відрізала ковбаски.

Сміливці, що зважилися підійняти свій погляд і голос, спостерігали таку картину…

Тітка Клава знімала пудові кулаки з талії й клала їх на прилавок. Обличчя її приймало колір буряків, а очі перетворювалися на два дула.

З горла виривався рев, який можна порівняти з левиним. Черга присідала. Ніби над ними пронісся винищувач, а чоловік…

Чоловік, похлинувшись і побілівши, негайно перепрошував і був готовий зізнатися у всіх скоєних і майбутніх гріхах, і відразу написати заяви про явку з повинною. І ніхто ще за весь час не наважився переважити товар, та перевірити.

Але найбільше, найбільше її дратував хлопець.

Нахабний такий пацан. Десяти років від народження. Який мав нахабство з’являтися до неї із завидною регулярністю і, виваливши на прилавок купку дрібниці, просити тоненьким голоском:

– Тітко Клава, будь ласка, відріжте мені молочної ковбаски.

Тітка Клава червоніла, біліла і сіріла одночасно.

– Знову з’явився! – гриміла вона так, що деренчали шибки. – Знову відріж йому п’ятдесят грамів!
Вона переможно дивилася на чергу. І натовп, завжди готовий в іншому місці заперечити та закричати, відводив очі.

– Знову по мою душу з’явився, нерви мені тріпати? Бач, лорд англійський який! Він, чи бачите, по п’ятдесят грамів їсти зволить!

Але хлопець, як не дивно, не бентежився і не лякався. Він підіймав на продавчиню небесно-блакитні очі й казав:

– Відріжте, будь ласка, тітко Клаво. Дуже треба.

Тітка Клава знову відкривала рот, з якого мало вирватися полум’я пекла…

Але чомусь, придивившись до його блакитних очей, замовкла і спокійно відрізала шматочок ковбаски. Зітхання полегшення проносилося по черзі, і хлопець йшов, затиснувши в кулаці пакетик.

Цього дня у тітки Клавдії був особливо грізний настрій. Черга напружено мовчала. Продавчині із сусідніх відділів намагалися не дивитися у цьому напрямі. Раз у раз, зриваючись на крик, тітка Клава кидала покупцям пакетики з ковбасою і тут…

І тут знову з-під прилавка, в самий не слушний момент, виринула вихраста голова з блакитними, як небо, очима.

Вони подивилися на продавчиню, і малюк сказав в абсолютній, дзвінкій тиші:

– Тітко Клава, тітко Клава! У мене сьогодні нема грошей. Але мені дуже треба! Відріжте мені, будь ласка, грамів п’ятдесят, а я потім гроші занесу.

Подібного нахабства ніхто не міг собі дозволити. Це був замах на святе. На саму сутність торгівлі.

Тітка Клава почервоніла, зблідла і видала такий рик, що всі, хто знаходився в крамниці, присіли, а один пияка, який намагався сховати в штанах пляшку біленької, випустив її, та підійняв руки вгору.

Пляшка впала на бетонну підлогу і розлетілася на тисячі уламків. Але ніхто й не звернув уваги на цю нісенітницю.

– Ти, ти, ти! Лорд паршивий! Знову сюди прийшов, щоб мене до інфаркту довести?! – І вона підійняла вгору свій пудовий кулак.

Усі заплющили очі. І ті, хто мав серце, схопилися за нього.

Але маленький Лорд не злякався. Він не здригнувся і навіть голос його не змінився. Він знову глянув на тітку Клавдію своїми блакитними очима і сказав спокійно:

– Він дуже хоче їсти. А в мене грошей немає. Мати не дала на сніданок. Забула просто. – І він підійняв угору руде, як сонечко, кошеня.

Те, побачивши перед собою страшне обличчя тітки Клавдії, чомусь не злякалося. А вирвавшись із рук хлопчика, зістрибнуло на прилавок і, пробігши по ньому, притулилося до брудно-білого халата тітки Клави, та потерлося об неї своєю маленькою рудою голівкою.

По крамниці пронісся стогін, сповнений жаху та болю. Всім здалося, що зараз піднятий пудовий кулак впаде на рудого малюка і розчавить його, як муху.

Гультяй з піднятими руками впав на підлогу, скорчився і закрив голову руками.

Тітка Клава спершу посіріла, потім побіліла, потім почервоніла. І з її горла вирвався хрип. Вона опустила кулак і, схопивши рудого малюка, піднесла до обличчя. Той нявкнув і ткнувся мордочкою в її ніс.

– Це ти, що ж? – спитала вона грізно. – Увесь цей час мамині гроші, які вона на сніданки давала, ось на цього паршивця витрачав? І щодня мені тут нерви мотав, купуючи йому по п’ятдесят грамів ковбаски?

– Ага, – відповів малолітній злочинець. – Тільки ви не думайте, я завтра гроші занесу. Як мама дасть, так я і принесу.

Квіткові композиції

Продавчиня з відділу цукерок схлипнула і, вибігши з-за прилавка, вклала в руку “Лорда” з блакитними очима купюру.

– Ану не смій! – крикнула тітка Клава так, що затремтіли шибки в крамниці, а гультяй, що лежав на підлозі та обіймала голову, почав тихенько підвивати. – Ану не сміти, – повторила вона, шиплячи, як змія.

– Забери свої гроші! – звернулася вона до продавчині з цукеркового відділу, і та, взявши купюру, відійшла вбік.

– Іди сюди, хлопче, – сказала вона “Лордові”.

І відрізавши великий шматок молочної ковбаси, поклала в пакет.

– А це вам з мамою від мене, – і вона поклала туди ж ціле кільце копченої дорогої ковбаси.

Черга стояла, роззявивши роти. Продавчиня з цукеркового впустила паперову купюру. А гультяй підвівся з підлоги, озирнувся і, сховавши в штанах літрову пляшку біленької, спокійно вийшов із крамниці.

– А кошеня свого цього нахабного, – сказала тітка Клава, – ти мені залиш. Мені, знаєш, давно потрібний працівник на складі. По вилову мишей.

– Виросте і буде мисливським котом!

Черга посміхнулася і продавчині із сусідніх відділів теж.

Руде, як сонечко, кошеня муркотіло і терлося об тітку Клавдію. Вона підійняла його і на кілька хвилин зникла у підсобці. Потім знову постала перед прилавком і суворим голосом сказала:

– Ну? Хто наступний?

Наступні чомусь усміхалися, попри грізний вигляд тітки Клави. Вони тихо та шанобливо розмовляли з нею і вона…

Відповідала їм так само, а іноді… Можете мені, звісно, не повірити. На її кам’яному обличчі з’являлася подоба посмішки.

Тепер у цій крамниці два коти. Один рудий, а інший – сірий. Цей блакитноокий “Лорд” таки притяг ще одне кошеня. Усі продавчині підгодовують котів, але ті…

Можете мені, звісно, не повірити. Але вони завжди віддають перевагу тітці Клавдії й старанно заважають їй працювати, а та…

Гарчить, лається і метає громи та блискавки, погладжуючи дві вовняні спинки.

І черга… Черга посміхається.

Така ось історія про “Лорда”, руде сонечко, ковбасу, та продавчиню, з пудовими кулаками, грізним поглядом, та добрим серцем…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.”