– Знову 100 євро? А цього разу на що? – питаю я свою доньку, яка всього лише тиждень тому брала у мене гроші.
– Ой, мамо, знову ти починаєш. Сама ж уже бачиш, що життя дороге, – виправдовується донька.
– Так, ціни на все доволі високі, – погодилася я. – Може б ти роботу шукала, адже гроші мають здатність закінчуватися, – кажу.
Марині такі мої зауваження не подобаються зовсім. Вона вже звикла до того, що я даю їй гроші. А тут я повернулася додому. З собою, звичайно, я привезла якусь суму, але якщо звідти постійно тягати по 100-200 євро, то гроші швидко закінчаться, що я доньці і намагалася донести.
В Італії я була заробітчанкою майже 20 років. Весь цей час я фінансово утримувала свою доньку. Також я забезпечила її житлом – купила їй дуже гарну двокімнатну квартиру, ремонт в квартирі зробила, меблями обставила. Одним словом, поки я мала таку можливість, я ні в чому дочці не відмовляла.
Собі я теж забезпечила старість – привела до порядку свій будинок, ніякої розкоші, лише те, що потрібно для того, щоб тут було зручно і затишно. І грошей трохи відклала, щоб бути незалежною, і ні у кого нічого не просити.
Чим більше років я проводила на чужині, тим більше переконувалася: не можна все життя жити для інших, чекаючи, що прийде час, коли ти зможеш пожити для себе. Я завжди думала про дітей, про їхнє майбутнє. Я витратила чимало років на те, щоб їм допомогти, а тепер вирішила, що час подбати про себе.
Але діти мене не зрозуміли. Як тільки я повернулася додому, вони буквально напали на мене, як мухи на мед. Я не думала, що все буде так.
Першою прибігла донька, Марина. Вона почала скаржитися на свою двокімнатну квартиру, мовляв, вони з чоловіком і двома дітьми більше не можуть там жити, що їй треба міняти квартиру на більшу, на трикімнатну. І хоч у мене була чітка відповідь — “я не дам вам грошей”, вона все одно продовжувала переконувати мене, що я маю їй допомогти.
Я ж так добре пам’ятаю, як багато років тому я подарувала їй двокімнатну квартиру на її весілля. Я працювала в Італії, економила гроші, щоб дати їй нормальне житло, бо знала, як важко почати без стартового капіталу. Я допомогла їй з ремонтом, купила меблі, а тепер вона приходить до мене і просить ще більше? А де ж їхні власні зусилля? Чому за 15 років вони не змогли заробити на більшу квартиру, якщо так хочуть?
Рекламне зображення
Я ж не можу просто так віддавати їм свої заощадження. Вони мають працювати, а не сподіватися на те, що я щось їм дам. Вони вже дорослі люди! І що найгірше — вони не розуміють цього. Я їм прямо сказала: “Все, що я привезла, це для себе. Я вже стільки років працювала для вас, а тепер хочеться хоч трішки пожити для себе”.
І не тільки донька, а й син. Андрій взагалі мене здивував. Він завжди говорив, що не потребує допомоги, що він сам все збудує і купить. Але коли я повернулася, він прийшов до мене і сказав, що хоче купити нове авто, і сподівався, що я йому допоможу, додам кілька тисяч євро. Мене це вразило, бо я йому жодного разу не обіцяла допомогу в таких питаннях.
В свій час я купила йому машину таку як він хотів. Хоче нове авто – хай заробить на нього! Я що, знову повинна бути їхнім банком? Я допомогла їм, коли вони були маленькими, коли вони не мали чого їсти, і що тепер? Вони, дорослі люди, знову повертаються до мене за допомогою?
Я прямо їм сказала: “Нічого не буде. Це все для мене. Я працювала 20 років, щоб мати можливість жити, а не віддавати вам свої зароблені гроші”. Але діти не зрозуміли мене. Вони образилися. Не телефонують, не приїжджають. Коли я телефоную, скидають дзвінки. І я не розумію, що я зробила не так?
Я просто хочу мати право на своє життя, після всіх цих років роботи на інших. Чому я повинна далі жертвувати собою заради того, щоб вони мали все, що хочуть? Я витратила багато років, щоб забезпечити їхнє майбутнє, і тепер хочу пожити для себе.
Я більше не готова бути тією, хто все віддає без залишку, хто завжди готовий на будь-які жертви заради дітей. Вони вже дорослі, вони повинні навчитись самі справлятися з життям.
Я не можу зрозуміти, чому вони не розуміють, що я маю право на спокій. Адже я теж людина, і моє життя не має закінчуватися тільки через їхні проблеми. Вони вважають, що я повинна була віддати їм усе, що заробила, як віддавала це раніше. Але цього разу я не погодилася. І тепер я думаю, чи справді я зробила щось не так.
Як тільки я приїхала, я давала їм по 100-200 євро на дрібні витрати, але побачила, що діти цим зловживають, приходили вони так часто, що за кілька місяців що я вдома, вони витягали в мене по дрібницях кілька тисяч євро. Тому я і вирішила це припинити, а вони не захотіли з цим миритися. Мовляв, як так – гроші в мене є, але я їм не хочу допомагати.
Я не знаю, що буде далі, але бачу, що поки у мене в шухляді лежатимуть гроші, доти діти мої будуть ображатися на мене. А як тут правильно вчинити – я не знаю.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
