— Де ти була? — Василь стояв на тремтячих ногах, важко спершись обома руками на стіл. — Тебе питаю, Надько!
Надія, ще молода, міцно збита, впевнено стояла своїми ладними, дужими ногами на землі. Вона лише знизала плечем, глянула на Василя і пішла своєю, трохи танцюючою ходою геть.
Від неї пахло запашною, свіжоскошеною травою, парним молоком і… тютюном.
Потягнувшись, схрестивши руки над головою, вона оглянула себе у дзеркалі шафи, тупнула ніженькою, крутнулася і, закинувши голову, видихнула…
— Ото ж добре!
— Безсоромниця, гультяйка… Блудниця клята! Не смій, чуєш, не смій по ночах вештатися! Чуєш?! Запорю!
— Ага… Запореш. Ти ж на ногах ледве тримаєшся, недотепа невдалий.
Смикнула плечем, як тільки вона одна вміла, і пішла плавно по хаті, заглядаючи в усе, що відбивало світло, милуючись своїм віддзеркаленням…
Гарна!
Губи припухлі пальцями замислено торкнула, усміхнулася тихо. Добре…
— Надько… Надько… Що ж ти, зміюко, робиш? Нащо мене ганьбиш?
Вона глянула байдуже і взялася до своїх щоденних справ.
Спритно підхопивши дійницю, зняла ганчірку, що теліпалася на прищіпці на мотузці, хлюпнула води з чавунця, який стояв на вуличній плиті, і пішла до хліва.
— Зорько… Ти чого, вставай… Ну… Вставай, моя любимко… Знаєш, от Клавка каже, в неї Майка, така свинюка, напаскудить і тут же вляжеться, у те паскудство, вименем прямо, вивазюкається вся, ооой. Каже, тричі воду міняє, доки вим’я відмиє, уявляєш?
Василь, тримаючись за стінку, вийшов на веранду і слухає, прикривши очі, як Надія розмовляє з коровою.
— А ти в мене не така, ні… Ти, Зоре моя ясна, як людина, як подружка мені, — миє вим’я заспаній корові Надія і шепоче їй тихенько свої жіночі таємниці. Василь силується почути, та не виходить.
Занадто товсті стіни. Ех, розвалити б ті стіни, підбігти, схопити за руку, вимагати викласти всі секрети, та ніяк.
А Надія продовжує цвіркати тугі струмені молока в дійницю, збиваючи густу піну, і говорить, говорить щось Зорі, що йому, Василеві, невідомо і непідвладне.
Він згадує, що Зорька — нащадок Марти, норовливої корови, яка давала багато молока, густого і жирного. У сметані ложка стояла, а з-під сепаратора — то взагалі як масло, мазали на хліб.
Брали й мазали.
Василеві захотілося хлібця, свіжоспеченого, ноздрюватого, із трохи засмаженою скоринкою і з холодним молоком…
Він знає: попросить Надю — вона зробить, слова докору не кине.
Він пам’ятає, як Марту привів телям. Точніше, не він привів, ні… батько його, Олександр Іванович, суворий, кремезний старий.
— На… тримай… До нас не ходи поки що, мати там горлає… виє за теличкою… проклинає…
Марта була гарна, якщо так можна про корову казати… Ну, а чому не можна? Роги ідеальні, немов рогач для печі, на одному рівні зігнуті, хоч чавунець став.
Кінчики гострі…
Очі, ніби підведені вуглем, справжнісінька цариця. А як викроковувала!
Сама світла, а плями полові, темніші, граційна. Вже як вона голову свою несла! Багатьом молодицям було б повчитися у тієї корови! Ніженьку, їй-богу, витягне, поставить, слідом другу тягне.
Королева.
Йшла попереду череди завжди.
Жінки постійно кричали йому, щоб ішов, свою королівну забирав.
Чому?
А вона жіночу стать не любила, не просто не любила — ненавиділа.
Як забачить де якусь молодичку, що забарилася, то миттю на роги підійме, або гнатиметься за нещасною, опустивши голову до землі і з налитими кров’ю очима.
Причому дівчаток, молодших приблизно тринадцяти-чотирнадцяти років, взагалі не чіпала, як і хлопців із чоловіками.
Доїв Марту Василь сам.
Нікого не визнавала…
Василь дивиться у відчинені двері сіней, на вулицю, де танцюючою ходою йде Надія поруч із Зорею, довірливо поклавши їй руку на бік, що колишеться.
Зоря — нащадок тієї Марти, сама Надя її виростила, виходила, любов у них…
Навчання машини та штучний інтелект
Василь знову провалюється у спогади…
— Мамо… Ну що ти, — стоїть він перед матір’ю, опустивши голову, — я ж доросла людина, ну… А ти до бабок бігаєш, якісь замовляння робиш…
Мати сидить на лавці біля вікна, відвернувши голову.
— У мене… син народився… мамо… син, розумієш? А ти…
— А ти ще доведи, що твій.
Кохання
— Ех, мамо…
— Нічого, нічого, згадаєш ще матір рідну, та пізно буде, нічого.
— Мамо… — Василь мнеться, йому навіть соромно про таке говорити, — я Сорочисі сказав, якщо ще раз будете з нею гидоти робити…
— І що? — відповідає байдуже. — Я іншу знайду.
— Я не вірю в цю бісівщину, ясно?
— Не віриш, не віриш, а чого ж побіг до Сорочихи? Корівку-то, мабуть, сам доїш? Ото ж бо… Байстрюченя теж сам годуватимеш, — захихотіла мати, — сам.
— Та йди ти… Знаєте що, мамо… Вмиратимете — не прийду до вас, ясно?
— Та мені байдуже буде… А оцю мокрохвосту і вигля́дків її не прийму, чуєш, не прийму і все…
Так і не змирилася мати з Василевим вибором.
Батько, той так… онуків любив, балував, навіть правнука застав… Сашка. Матері немає давно, батько нещодавно пішов… Міцний був старий, козацького роду нема перводу… а мати козачка була, і дружина перша Василя — Пелагея — теж.
А він, Василь, він віровідступник, мати так казала. Наче змирилася, коли він із Пелагеєю одружився.
І доводив Василь матері, що нова влада надворі, не один десяток років уже, що багато чого змінилося, що він, Василь, не остання людина в сільраді, та куди там…
П’ятнадцять років прожили з Пелагеєю, а дітей не було.
Пелагея, Поля, вона розуміюча була… хороша жінка…
Зрозуміла і прийняла, пішла тихо, без скандалів, коли він іншу в хату привів.
— Надько…
— Ну?
— Надю… ти це…
Стоїть, примруживши очиська свої безстидні. Так би й дав потилицю, та сили не ті.
— ?
— Хліба коли пектимеш?
— Нещодавно пекла, — сказала крізь зуби і, повернувшись, пішла.
— Стій… Стій, підлотнице, я… я кому кажу? Хліб спечи…
— Є ще, — знову плечем смикає.
— А я сказав: спечи. І це… більше не вештайся ніде, ясно? Не вештайся!
— Ти мені що? Батько рідний?
— Я твій чоловік!
— Чоловік… ти дивись. Полька твоя дружина законна, а я так…
— Ти… ти дружина… Надя, — сказав жалібно.
— Дружина? Дружи-нааа, — зашипіла Надя, підійшла близько-близько. — Ану… чоловіче… Згадай, згадай, як я твоєю дружиною стала? Га?
Дружина!
Та ти мене в батька мого за літрівку самогону виміняв, так? Та за пару косарок, ну?
— Ні, Надю… ти що?
— Як що? Сам усе життя мені про це казав, сам пригадував мені, з якого болота мене витягнув! Мені шістнадцять було, а тобі тридцять сім. Памʼятаєш?
А я, знаєш, як не хотіла? Я перед батьком на колінах стояла, молила його, просила, щоб у місто мене, навчатися відправив, а вони з мачухою вперлися: ні, і все.
Мачуха матір мою усім серцом ненавиділа, що вона раніше за неї заміж за батька мого вийшла, а як матері не стало, то миттю біля батька мого, у холодній постелі опинилася, утішниця… матері й року не було, як вона Степана народила.
— Я сто карбованців за тебе заплатив, дурепо… Новими.
— Бач ти… он воно що? А я то думаю, чого ти мене все життя в хвіст і в гриву ганяєш, а ти потрачене за мене, мене ж і відробляти змушуєш.
А з Полькою чого не розлучився? Ааа… Мамка ж не дозволила. Ну? Чого витріщився? Думаєш, не знаю нічого?. Мені брехав, як собака, мовляв, партія твоя не схвалює розлучень, Пелагея не ладан дихає, ось-ось помре, тоді й розпишемося.
А Полька твоя й досі вештається, здоровіша за всіх живих! Знаєш про те, що до монастиря пішла… так… до звичайного. Каялася мені, як із матінкою твоєю, зі світу зжити мене хотіли, Вітюшка тільки народився… мовляв, дитя залишиться, ти до себе Польку назад візьмеш…
— Бре-шеш, — сказав протяжно.
— Знаєш же, що не брешу, — відповідає байдуже. — Гаразд, ніколи мені. Каша на плиті, їж там. Дивись, бачиш? На столі стоїть тарілка, в ній котлетки — це тобі.
— Вони не смачні, — вередує Василь.
— Не смачні… трохи без солі, я трішки часничку поклала, — каже примирливо. — Їж на обід, добре? На вихідних свіжого хлібця спечу і… пиріг. Чи хочеш пиріжків?
— З калиною?
— Ну, хочеш, то з калиною, із минулого року лишилася.
— А свіжа?
— Васю, ну яка свіжа, га? Рано ж іще! Усе… Що тобі купити?
— Подиміти б, га? Надюшо…
— Ні, Василю… Ні! Лікар суворо наказав жодних цигарок… Чуєш? Півника купити?
— У.
— Не «укай», півника і пряник рожевий, га, Васю? Рожеві прянички свіжі, нещодавно Люська казала, привезли ввечері, мовляв, Василь у тебе любить пряники, і чуєш, підморгує ось так, підморгує, га, Васю?
А пам’ятаєш, пам’ятаєш, як вона витріщалася на тебе у Перепелиць на весіллі, коли вони сина з міською одружували, Васю… Пам’ятаєш?
— Надя-я-я…
— Ну чого ти? Чого розкис?
— Прости мене, моя Надя.
— Та твоя… Васю… Твоя, чия ж іще… Кому я, Васю, п’ятдесятирічному потрібна? Хто нас із тобою візьме?
— Ти мене не кинеш?
— Ну знову за своє! А куди я тебе? Ні вже, голубе мій, тобі зі мною до кінця віку доживати…
— Я тобі життя зіпсував… Надю.
— Чого б це? Та я з тобою як сир у маслі каталася, Васенько. Багато я в батька рідного бачила, га? А твій татко мені за батька був, а ти, Вася, і за батька, і за матір, і за чоловіка, ось як.
А як ти мене від матінки своєї небіжки захищав, Васю? А ти ж її боявся, боявся і любив, а заради мене розсварився, так, Васю? А діти, Васю? Діти ж у нас які з тобою вийшли, розумні та гарні!
А внучок?
Сашко…
Васенько, чого ти? Ти ж мене вивчив, була б я тим бухгалтером, і що?
Усе, заспокойся. На вихідних діти приїдуть, Сашка привезуть. Іди, чуєш… іди машинку дерев’яну в пісочниці зроби. Пам’ятаєш, як Вітюшці твій татко робив?
Зможеш, Васенько?
— Зможу.
— Ну от і йди… А я тобі пряничків, так, Васю… Пряничків і півника.
Усе, я побігла, ти не довго, добре? Трохи пороби і відпочинь.
Бувай, Васю.
— Бувай, Надя.
Усі в селищі знали, що в голови місцевого колгоспу, Миколи Павловича, і Наді почуття. Той дружину поховав давно вже, років десять тому, все пам’ять шанував, а в Наді Василь… Усі знають, Василь хворий, Надя на собі його тягала, виняньчила.
А замолоду, поки міцний був…
Ображав він Надю, дуже ображав.
А вона терпіла.
Дівчина була, молода, усе терпіла, всі й жаліли її, тому ніхто і не засуджував…
Він сидів за столом, на столі лежав лист.
Він притулився до шафи і здавалося, ніби задрімав.
А він і справді задрімав, навічно.
«Бережи її», — написано було в листі.
— Васю… Васенько… Я тобі ось пряники, свіжі, і півника…
Вася-я-я…
На дворі, у пісочниці, стояла дерев’яна машинка для внука Сашка…
— Васенька-а-а…
Лунало над полями.
Добрий ранок, дорогі читачі!) Любіть і будьте любимі, поки ще є час!
Залишити відповідь