Заміжня я вже 15 років. Можна сказати, що мені не пощастило з чоловіком, зате безумовно, дуже пощастило з сином. Доброю дитиною він росте, серце має відкрите і чуйне. Ось нещодавно така історія у нас сталася, що сльози на очі набігають, коли її розповідаю.
Михайлику моєму 13 років, як на свій вік він поводиться завжди дуже по-дорослому. Ще б пак, він бачить, як я одна все на собі тягну. Чоловік мій вже багато років крім оковитої світу іншого не бачить, вже з самого ранку йде собі шукати друзів, таких же, як він.
Живемо ми в старому будинку, який мені дістався від моєї бабусі. Він давно капітального ремонту потребує, але чоловік лише годує мене обіцянками, мовляв, скоро він заробить грошей і все зробить як треба.
Але де ж він заробить, якщо роботу і не шукає. Навіть якщо і є такі короткі періоди, що чоловік починає вести тверезе життя і йде на якісь підробітки, то тих грошей ледве вистачає нам на їжу.
Я сама теж працюю, я медсестра в місцевій амбулаторії. Коли люди просять, бігаю до них додому допомагати, а вони за це віддячують хто продуктами, хто грошима.
У нас в хаті навіть води нема, я щоранку маю прокидатися йти до криниці по воду. Навіть не знаю, звідки взяти гроші, щоб хоч якось це змінити.
А чоловікові байдуже, йому все підходить. Проблем він не бачить, як і наших потреб. Он у сина телефон зламався, а зараз він дуже потрібний, навіть для того ж навчання.
Довелося мені кілька місяців потрохи відкладати, щоб назбирати дитині гроші на телефон. Подумала, що подарую йому на іменини, то якраз свято Михайла наближалося.
А тут, як на зло, сніг випав, і мої чоботи зовсім розклеїлися, після першого ж снігопаду додому я прийшла з мокрими ногами. У мене була дилема – купити собі нові чоботи, чи сину подарувати телефон.
Я вирішила таки зробити подарунок сину. А чоботи свої відремонтувала. Щоправда, в ремонті мені майстер сказав, що бере їх останній раз і навіть якщо йому вдасться щось трохи підлатати, то він не гарантує, що ноги будуть сухими.
Зранку на самого Михайла я поїхала в місто першим автобусом, щоб вибрати сину подарунок. Купила гарний телефон за 4 тисячі гривень. Додому повернулася ближче до вечора, бо хотіла в місті вирішити ще якісь справи.
Син мене зустрів з порога. Я не роззуваюся, бо чую, що ноги знов мокрі. Витягую сину подарунок, чекаю на його реакцію. А натомість він мені теж дає якусь коробку, та таку велику!
Я відкриваю і очам не вірю – в коробці нові чоботи мого розміру. Михайлик посміхається, дивиться на мене своїми оченятами, і каже щоб я приміряла, бо він не може дозволити, щоб його мама з мокрими ногами ходила.
Сказати, що я здивувалася, це нічого не сказати. Питаю його, звідки гроші. А він – весь в мене, каже, що відкладав собі потроху. Нещодавно у нього був день народження, хресний приніс йому кругленьку суму. Він дитину рідко бачить, то ж вже як приїжджає, то дарує гонорово.
А син ці гроші не витратив на себе, а про мене подбав. Плачу від розчулення, стриматися не можу. Мій дорослий чоловік не побачив, що в мене ноги мокрі, а дитина це зауважила, і що найголовніше – виправила.
Я обійняла його міцно, кажу, дякую, сину. А він ще вибачається, що купив найдешевші, бо на інші грошей не вистачило. Обіцяв, що як виросте, то купить мені найкращі чоботи.
От такий у мене син, мій Михайлик.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
