Олег зачинив холодильник так, що полиці всередині затремтіли. Один із магнітиків із глухим стукотом упав на підлогу. Олена стояла навпроти нього, бліда, зі стиснутими кулаками.
– Все? Полегшало? – Видихнула вона, задравши підборіддя.
– Та ти мене дістала, – голос Олега зірвався, хоч він і намагався говорити тихіше. – Що за життя у нас, га? Ні радощів, ні перспектив.
– Тобто знову я винна? – Олена засміялася, але сміх був гіркий. – Звичайно ж, у нас все не так, як у твоїх фантазіях.
Олег хотів щось відповісти, але лише махнув рукою. Відкрив пляшку мінералки, ковтнув прямо з шийки, поставив на стіл.
– Олеже, не мовчи, – голос в Олени тремтів. – Скажи хоч раз прямо, в чому річ?
– Що тут казати? – вишкірився він. – Якби… та хіба ти зрозумієш. Набридло мені це все! Набридло до чортиків!
Декілька хвилин вони мовчки дивилися один на одного. Нарешті Олена глибоко вдихнула і пішла у ванну кімнату. Олег сів на диван.
Було чути, як у раковині шумить вода: Олена, мабуть, увімкнула кран, щоб заглушити плач. Однак Олег упіймав себе на думці, що йому вже байдуже.
Олег та Олена одружилися три роки тому. Жили у квартирі Олени, яка дісталася їй від батьків. Ті, вийшовши на пенсію, переїхали до заміського будинку, а міське житло оформили на дочку.
Квартира була хоч і простора, але з простеньким ремонтом, меблі – чи не з радянських часів.
Спочатку Олег був задоволений: таки квартира майже в самому центрі міста, недалеко від його роботи, район пристойний.
Але через пів року побут почав його дратувати. Олені було затишно у своїй сімейній фортеці зі звичними коричневими шпалерами, та бабусиним буфетом. Олегу все здавалося надто пересічним.
– Олено, ну ось поясни, – постійно заводив він ту саму розмову. – Тобі не хочеться змінити цей страшний жовтий лінолеум? Або шпалери переклеїти? Зробити все сучасно, стильно?
– Олеже, у нас зараз немає зайвих грошей на капітальний ремонт, – відповіла вона, намагаючись говорити м’яко. – Звичайно, я хотіла б все змінити, але давай поки що просто почекаємо премії, або накопичимо.
– Чекати? Ось і все твоє життя – чекати, терпіти!
Олег часто згадував, як познайомився з Оленою. Вона була скромною студенткою, але її блакитні очі та нескінченно добра посмішка, підкорили його.
Він говорив друзям: «Бачу в ній бутон квітки – ось розкриється, і всі ахнуть». А тепер він ніби розчарувався.
«Не розкрилася вона, а засохла на корені», – постійно думав він, дивлячись, як Олена протирає пилюку з крихких маминих ваз, годує сметаною підібраного з вулиці кошеня, або поправляє рамки з дитячими фото, розвішаними на стінах.
Але Олена не почувала себе «сірою мишею»: вона просто жила так, як вважала за правильне. Її радували дрібниці – нова серветка, тихий вечір із книгою, кухоль чаю з м’ятою, тепле світло настільної лампи. Олег же бачив у цьому застій.
Однак розлучатися, попри постійні претензії, він не хотів – у глибині душі його тримала думка, що інакше доведеться з’їжджати зі зручної квартири до своїх батьків, а з ними він вічно не ладнав.
Тим більше, що мати, Тамара Іллівна, у будь-якій сварці схильна була приймати бік невістки.
– Синочку, ти не маєш рації, – частенько повторювала вона. – Олена у тебе, чудова дівчина, розумниця. Живете у її квартирі… от і радуйся.
– Мамо, звідки тобі знати? – бурчав Олег. – Що ти взагалі розумієш у цьому житті? Застрягла, як і Олена, у своєму кам’яному столітті.
Тамара Іллівна зітхала: син давно від неї віддалився. Батько, Ігор Сергійович, знаючи характер Олега, говорив лише:
– Та хай сам розуміється, Тамаро, не лізь ти до нього!
А Олег приходив додому, і все більше сердився: “Олена, як тінь, як сіра миша, та ще й прив’язала мене цією квартирою”, – твердив він собі. У черговий скандал він вигукнув:
– Я ж бачив колись у тобі гарну квітку! А що ж тепер? Живу із замерзлим бутоном!
Олена тоді заплакала вперше за багато місяців.
І ось, одного спекотного дня – того самого, з якого все почалося, – вони вперше серйозно заговорили про розлучення. Олег стояв біля вікна і дивився, як сусіди в будинку навпроти розвішують прання на балконі.
– Олено, я втомився, – тихо промовив він, продовжуючи дивитися в скло.
– Ти втомився? Від чого? – Вона намагалася говорити рівно.
– Від цього життя, від наших нескінченних скандалів. Ти замкнулась у своїх каструлях та серветках. Думаєш, я хочу ось так безцільно профукати роки?
Олена хвилину мовчала, потім взяла пакет зі сміттям, і вийшла в коридор. Олег почув, як грюкнули двері.
Він сподівався, що вона повернеться через пару хвилин, можливо, порозуміється. Але Олена зникла на пів години, повернулася вже спокійніша.
– Знаєш, – сказала вона, притулившись до стіни, – мабуть, тобі справді краще побути одному. Переїжджай.
– Ні, – Олег сказав це різко, ніби його зачепили за живе. – Я взагалі не збирався зі своєї квартири йти.
– Олеже, це не твоя квартира. Це квартира моїх батьків, – Олена гірко посміхнулася. – Давай чесно: у нас нічого не виходить! Час вже це визнати!
Він не знав, що сказати, тож відступив у кімнату, і сів за ноутбук. Але думка гризла його: «А куди я піду? До батьків? З ними й так стосунки натягнуті».
Сварка підвисла в повітрі, і в наступні дні все повторювалося знов і знов. Вони сперечалися про всякі дрібниці, а в основі кожного скандалу лежало те саме – байдужість до дружини, яку він вважав «сірою мишею», змішане зі страхом залишитися без даху над головою.
Поступово дійшло до крапки: Олег розлютився остаточно, і сам подав на розлучення. «Це я вирішую, а не вона, – уперто бурмотів він. – Зрештою, маю батьків, є куди піти».
Він зібрав валізи й поїхав до Тамари Іллівни та Ігоря Сергійовича, нехай і без особливого захоплення. Олена на розлучення погодилася спокійно.
Заяви до РАЦСу – і незабаром вони офіційно перестали бути чоловіком та дружиною.
Минуло три роки. Олег жив увесь цей час у батьків. Спочатку він думав, що «ось відпочину пару місяців, і повернуся до нормального життя: винайму квартиру, знайду нову дівчину, яка розділятиме мої ідеали».
Але загруз, як у болоті. З роботою все було безрадісно: грошей вистачало лише на скромні насолоди. Та й перспективи якось не вимальовувалися. Батьки бурчали, що синові вже за тридцять, а він усе ще сидить на їхній шиї.
І ось одного разу, холодного весняного вечора, Олег повертався після зустрічі з другом. Ішов він повз маленьке затишне кафе, де у вітрині яскраво горіли світильники.
Олег вирішив зазирнути, щоб погрітися. Але підійшовши ближче, раптом завмер: біля входу стояла Олена. Та сама Олена, яку він залишив три роки тому у її квартирі.
Але це вже була інша жінка: впевнена постава, акуратна зачіска, суворий, але елегантний одяг, та спокійний погляд. У руках – ключі від машини. Судячи з марки, не дешевої.
«Оце так…» – подумав Олег і сам не помітив, як підійшов до неї.
– Олена? – гукнув він.
Вона обернулася, впізнала його не відразу, але одразу ж посміхнулася. Олег зауважив, що усмішка не та, що колись – боязка й збентежена, а по-справжньому спокійна, та впевнена.
– Привіт, Олеже, – сказала вона. – Рада тебе бачити! Як ти?
– Та все гаразд, – він поправив шарф, відчуваючи якусь розгубленість. – Бачу, у тебе все добре.
– Скажімо, я тепер живу так, як завжди мріяла, – Олена відповіла без тіні пафосу.
– Ось як, – Олег знітився, намагаючись проковтнути разом із грудкою в горлі, й заздрість, що росла. – А, ну ти молодець. Працюєш там же?
– Ні, я змінила сферу. Відкрила свою студію флористики. Спочатку боялася, але… – вона посміхнулася. – Знайшлася людина, яка мене підтримала.
– Хто це? – слова самі зірвалися з його губ.
Перш ніж Олена встигла відповісти, з дверей кафе вийшов високий чоловік у пальто. Він підійшов до Олени, й обійняв її за плечі:
– Кохана, там столик звільнився, ходімо?
Олена обернулася до Олега, представила чоловіка:
– Це Вадим, знайомся. Вадим, це Олег, – вона посміхнулася чоловікові, зворушена його турботою. – Загалом, Олеже, я була рада тебе побачити. Я сподіваюся, у тебе теж все буде добре.
Олег кивнув, відчуваючи, як усередині закипає буря. Дивлячись на Вадима, він раптом ясно усвідомив: Олена – зовсім інша, не та «сіра миша», якою він її вважав. Вона розкрилася, як та квітка, що він сам її описувала, але тільки не з ним, а з кимось іншим.
– Олено, – він хотів сказати щось на кшталт «вибач мені», але всі слова застрягли в горлі. – Радий за тебе, правда.
– Дякую, Олеже, – відповіла вона тихо, але впевнено. – Бережи себе.
Вадим усміхнувся Олегу, трохи кивнув, і вони зникли за скляними дверима кафе. Олег відчув, як холодний вітер буквально пронизує його наскрізь.
Він на мить заплющив очі й згадав: «Живу з замерзлим бутоном…» – це він свого часу грубо кинув Олені. А тепер ось бутон розцвів, а він сам залишився за дверима, у прямому та переносному сенсі.
Через великі вікна кафе було видно, як Олена та Вадим спілкуються про щось, сміються. Він дивився на їхню жестикуляцію, щирі усмішки, та ловив себе на думці, що весь вечір у нього вже зіпсований.
І не лише вечір – відчуття порожнечі в душі наростало. Колись і він міг стати для Олени джерелом упевненості, заохотити її до змін, підтримати у прагненнях. Але сам вибрав зовсім інше.
Олег, опустивши голову, відійшов від кафе. Мабуть, якби він зараз побачив сам себе, то зрозумів би, що позеленів – від заздрощів, від досади й, можливо, від болісного почуття втраченої можливості…
