Зібрав Бог усі створіння і вирішив кожному його вік відміряти.
Першим покликав людину: «Ти, чоловіче — істота не велика, так що тобі 20 років життя даю». «Мало…» — подумав чоловік, але з Богом сперечатися не став і тихенько відійшов убік.
А Бог тим часом покликав коня: “Тобі, коню, 40 років життя призначаю – ти створіння велике, тобі і жити довше. Але кінь заволав: “Помилуй, Боже! 40 років з ярмом на шиї ходити, за собою плуг та віз тягати, та ще й батогом отримувати! Мені і 20 вистачить… Віддай ті роки, що залишилися людині, їй потрібніше».
Бог дав добро і покликав корову. На тій же підставі, що і коні, дав їй 40 років життя. Але корова відмовилася: «Боронь, Боже! 40 років за вим’я мене смикати будуть! Мені і 20 вистачить, а решту років віддай людині, їй вони потрібніші”.
Погодився Бог. Покликав собаку: «Тобі, собака, 30 років призначаю!» А собака: «Господи, помилуй! Ну куди мені 30 років на ланцюзі сидіти, гавкати на кожного та кістка гризти… Давай мені 15, а інші людині віддай”.
А Богу що? Віддав ще 15 років людині, покликав кота і запропонував йому 20 років життя. Але кіт подумав: як це 20 років мишатину істи, та й відмовився від 10 років життя — теж подарував їх людині.
З тих пір так і живе людина …
Спочатку 20 років свої проживає — турбот і горя не знає. Потім настають 20 років кінських: працює людина як кінь, тягне на собі віз — робота, дім, сім’я… Наступні 20 років — ті, що корова подарувала: «доять» людину діти, онуки… Хто на дачу, хто на машину… А потім по-собачому 15 років живе: вдома сидить, будинок сторожить, за онуками доглядає та на вулицю поглядає… А приходять котячі роки, тут вже як пощастить… Можуть, як кота по голові погладити, а можуть і під зад штовхнути ногою…
