– Ти що вигадала? – дочка заїхала до матері випадково, проїжджала повз, та побачила поряд з будинком, як вантажать речі в Газель, і зупинилася.
Забігла в будинок, де активно щось перебудовувалося, збиралося, та виносилося.
– Мамо, я з тобою розмовляю! Куди ти на старість намилилася?
Жінка, у якої ще хвилину тому на обличчі була усмішка й очі світилися від щастя, миттєво знітилася.
– Тобі яка справа? Не бовтайся під ногами.
Мати хотіла пройти повз, вона тримала в руках велику коробку. Але її дочка зупинила.
– Ні, почекай. Я мушу знати, куди ти з речами зібралася. А як же весілля?
…Тамара Степанівна все своє життя присвятила сім’ї: чоловікові та дітям. Сім’я була забезпечена, ні чого не потребувала. Жінка сиділа вдома і, як часто казав її чоловік, відпочивала.
– Ваша мама,- говорив Геннадій про жінку. – Як на курорті. Холодильник повний, просторі кімнати. Знай – відпочивай, та телевізор дивись.
До речі, Тамара ніколи не відпочивала. І відпочинок, який репрезентував її чоловік, був просто неможливий.
Чоловік приїжджав додому на обід, і вимагав усе гаряче та свіже, після обіду приходили діти зі школи, вони теж сідали за стіл, та вимагали.
Потім син та дочка розбігалися по кімнатах, а мати залишалася на кухні готувати вечерю, та мити посуд.
Тільки зі справами було покінчено, як приїжджав чоловік після роботи. І знову, погодувати, поговорити, прибрати, уроки з дітьми вивчити, на завтра все приготувати. Ось і вечір пролітав.
Полегшало, коли діти виросли. Син вступив в інститут, дочка Настя навчалася у десятому класі. Але тоді чоловік став прикладатися до пляшки, а нетверезий він був ще примхливішим.
– Дай, принеси, прибери! Ти мені зобов’язана, все життя на моїй шиї!
Тамара мовчки терпіла і, коли чоловіка не стало, полегшено видихнула. Діти дорослі: Настя на третьому курсі, мешкає окремо, Рома працює в іншому місті.
Можна і про себе подумати, пожити для себе, спокійно, без скандалів, нервів та вимог. Але не тут-то було. Настя зібрала речі, та повернулася до матері.
– Чи відрахували? – невдоволено дивилася вона на дочку. – Чого з речами?
– Житиму з тобою. Ти ж сама залишилася, тобі сумно, мабуть, самотньо.
– З чого це ти вирішила? Я ремонт почала, перестановку.
– Ось я й допоможу.
Мати мовчала спочатку, Настя взяла на себе кермо в будинку. Командувала робітниками, вибирала матеріали для ремонту, та меблі. Тільки оплачувала усе мати. А вечорами Настя сідала на кухні.
– Втомилася, – говорила вона серйозно, приймаючи від матері чай. – Цілий день для тебе намагалася.
Тамару це стало трохи дратувати. Настя намагалася командувати матір’ю, наче зайняла місце батька.
Жінка спочатку мовчала, все-таки дочка, рідна людина. А потім сказала прямо:
– Ти чого приїхала? Мене контролювати?
– Мамо, ти чого? Я подумала, тобі сумно та самотньо.
– І зайняла батькове місце, стала мною командувати, як прислугою, – перебила її мати.
– Та за тобою ж слідкувати треба! – Раптом видала дочку. – Ти не самостійна, правильно батько казав!
– Тільки-но одна залишилася, як почала хату переробляти! Це ж треба до такого додуматися. Тільки батька не стало, а ти кинулася все міняти! А він сюди гроші вкладав, і душу!
Тамара розгубилася від таких слів дочки. Не чекала. Та що там не чекала, навіть і подумати не могла – донька в батька пішла.
Настя продовжила, тільки спокійніше.
– Ти навіть не цінуєш грошей, я мовчу про пам’ять. Сама в житті жодного дня не працювала, а батькові гроші тільки так розбазарюєш!
Тамара зробила глибокий вдих. Вона ніколи не підвищувала голосу на дітей, але, мабуть, тепер виходу не було.
– Зібрала свої речі, й пішла звідси! – прошипіла мати. – Зараз же! Не потерплю від тебе таких висловів, та такого відношення.
– Ти не виженеш мене, – Настя все ще не вірила, що мати розлютилася.
– Це мій дім, і я десять разів повторювати не буду. Сама не підеш, доведеться допомагати тобі!
Мати піднялася на другий поверх, відчинила кімнату дочки, зібрала її речі у валізи, викотила на вулицю. Повернулась до дочки у вітальню.
– Таксі сама замовиш!
Настя йшла з батьківського будинку зі скандалом. Вона вважала, що мати не має права виставляти її на вулицю, не має права взагалі розпоряджатися будинком.
Тому перше, що зробила дочка, зателефонувала братові.
– Прикинь, вона ремонт у хаті затіяла, хоче пам’ять про батька стерти! Напевно, вже й заміж зібралася. Жила все життя на всьому готовому. А ще мене вигнала!
– І що? Вона доросла, має право, – спокійно відповів брат.
Він давно не ліз до матері з порадами.
– Та ти думаєш, про що говориш? Вона ж наш спадок розбазарює!
– Ну, гроші дісталися їй, а не нам. Тож і спадок її.
– Ну знаєш, після неї вони можуть дістатись або нам, або не нам…
– Зрозумів я, зрозумів. За мамою треба наглянути. Приїду в гості одразу, як зможу.
Тамара заспокоїлася. У будинку тиша та спокій. Ремонт було закінчено. Настя не з’являлася.
Жінка думала з нею зустрітися та поговорити, обговорити все, пояснити зрештою. Але не зараз, пізніше.
Зараз вона хотіла насолодитися тишею та спокоєм. Але не встигла. Приїхав син із нареченою.
– Мамо, ми хочемо розписатися, – розповідав Рома. – І вирішили, що відзначатимемо урочистість тут.
Тамара лише зітхнула. Вона зрозуміла, що хочуть перекласти все на її плечі.
– Добре, тільки організовуйте все самі. У мене плани, – заявила жінка.
– Ще чого! Ми, гадаєш, сюди приїхали відзначати, бо нам так хочеться? – раптом огризнувся Рома. – Ти повинна усе зробити, ти ж мати.
– Ромо, я тебе ростила, освіту ти здобув, хорошу роботу знайшов. Все, я тобі нічого не винна!
– Ви не маєте рації,- втрутилася невістка. – Батьки все життя зобов’язані допомагати дітям.
– Тоді ви можете звернутися до твоїх батьків, Таня, – Тамара намагалася відстояти себе, але це виходило не дуже.
– Мої батьки працюють, на відміну від вас. Мені Рома все розповів. Ви ніколи не працювали, так що й візьметеся за наше весілля.
– Ні, – зберігаючи спокій, заявила жінка. – Я не займатимуся вашим весіллям, не розміщуватиму ваших гостей у своєму будинку, не витрачатиму гроші!
– Ви дорослі люди. Хочете весілля, будь ласка, будь-де, і як завгодно, але без мене.
– Ромо, – Таня повернулася до нареченого. – Ти ж мені сказав, що вона все зробить, а я їй тільки свої побажання напишу.
– Я писала, стільки часу витратила, а ти навіть не спромігся з нею домовитися?
Рома, розуміючи, що мати може їх зовсім вигнати, трохи заспокоївся.
– Ну мамо, тобі що, шкода грошей на нас, чи що? Ми старалися, тобі приємне хотіли зробити. Думали, порадієш за нас.
– Пораділа. Але я на святі хочу бути не організатором, а гостем. І хамство у свій бік чути не хочу. Поваги хочу!
– Хіба ми не шанобливі? Мамо, ми дуже шанобливі! Нам потрібна твоя допомога!
Тамара трохи заспокоїлася, і все ж таки погодилася допомогти. До того ж гроші, справді, на урочистості були.
Таня видала майбутній свекрусі величезний список побажань, і вони пішли у свою кімнату відпочивати.
А вже ввечері Тамара випадково підслухала розмову Роми та Насті телефоном.
– Так, вона погодилася. Доведеться таки тут весілля робити. Так, звичайно, ми не планували. Навіщо нам у цьому селі урочистість?
– Що ми скажемо гостям? Соромитися тільки будемо. Але ти не хвилюйся. Таня зайняла маму на два місяці, не менше.
– Ото як, – пробурмотіла Тамара. – Вирішили мене контролювати, й заняття придумали. Доведеться йти на крайні заходи.
Два місяці Тамара вдавала, що займається весіллям. Навіть подзвонила батькам нареченої, та запросила їх особисто.
– Отже, – розповідала Тамара. – Приїжджає лімузин, і ви вирушаєте вдвох на фотосесію. Години на дві, не менше.
– Там гарні місця, я переглянула, мені сподобалося. Потім РАЦС…
Там зберуться гості о другій годині. Пінне, побажання, та, нарешті, реєстрація.
Потім усі повертаєтеся, тут уже столи накриті, та все організовано.
– Що означає тут? – скривилася Таня. – Я хотіла у ресторані.
– Ти ж жодної копійки не дала!
– Як це не дала? Я ж переказала вам десять тисяч, ми з Ромою обговорили, й вирішили, що цього достатньо!
Тамара не хотіла спочатку чинити зовсім погано своїм дітям, але своєю поведінкою вони просто змусили її зробити так.
Напередодні весілля молодята навіть не приїхали перевірити готовність до свята, залишивши матір одну. І та почала здійснювати задумане.
– Ти що вигадала? – дочка заїхала до матері випадково, проїжджала повз, прямуючи до РАЦСу, але побачила, як вантажать якісь речі в Газель, і зупинилася.
Забігла в будинок, де активно щось перебудовувалося, збиралося, та виносилося.
– Мамо, я з тобою розмовляю! Куди ти на старість намилилася?
Жінка, у якої ще хвилину тому на обличчі була усмішка й очі світилися від щастя, миттєво знітилася.
– Тобі яка справа? Не бовтайся під ногами.
Мати хотіла пройти повз, вона тримала в руках велику коробку. Але її дочка зупинила.
– Ні, почекай. Я мушу знати, куди ти з речами зібралася? І що з весіллям твого сина?
Тамара пильно подивилася на дочку.
– Від вас якомога далі, зрозуміла? А про весілля наречені мали подбати, які до мене претензії?
Настя щось хмикнула, хотіла відповісти, але мати сіла в автомобіль, і поїхала, а за нею рушила і газель.
Коли повернулися наречений із нареченою та гостями, великий святковий торт стояв на порозі, двері були зачинені. На торті стирчала записка:
“Вітаю. Фотосесія була моїм весільним подарунком. Будинок я продала. Влаштовуйте весілля самі, як хочете, і гостей своїх розважайте самі”.
Настя, яка сказала, що бачила матір, виправдовувалася.
– Я думав у ресторані відзначати будемо… Я ж не знала, що вона тікати зібралася…
Куди поїхала мати, ніхто так і не дізнався. Вони дуже й не хотіли, бо злилися на неї, що весілля їм зіпсувала, та перед гостями зганьбила.
Звісно, що себе винними вони не вважали, зіпхнувши все на матір, і навіть не контролюючи, як просуваються справи, і чи все готове до урочистостей, за що й поплатилися.
Банкет вони замовили на швидкоруч у ресторані, ще й чекати довелося пару годин. Звісно, столи не ломилися від страв, бо часу було замало, а нагодувати потрібно було сорок гостей.
Так що, весілля їм запам’ятається на все життя…
А ви що скажете про вчинок матері? Ви її виправдовуєте, чи засуджуєте?
