Ця історія не залишила байдужим нікого з моїх однокласників. І я дуже рада, що життя кожному дає винагороду по справедливості.
Навчався у нас в класі хлопчик, якого звали Дмитром. Нічим особливо не виділявся. Він вчився не на трійки, але й відмінником він не був, мав середню успішність, але до математики у нього схильність і любов була.
Навіть в олімпіадах районних брав участь і місця призові займав. Його мама працювала в школі прибиральницею. Але Дмитро ніколи не соромився професії своєї мами, щодня після уроків, хлопчик брав у руки віника і допомагав мамі. Відра з водою тягав, підлогу мив, стіни, а потім разом вони йшли додому.
Спочатку діти насміхалися з нього, але він особливо не реагував і тому це швидко набридло однокласникам і до старших класів все це сприймали як цілком нормальне явище, і навіть іноді допомагали його мамі відро з водою принести у клас.
Була у нас вчителька хімії Олена Сергіївна, не дуже приємна людина. Жінка завжди намагалася бути ввічливою з тими дітьми, батьки у яких були заможні або на хороших посадах і особливо не церемонилась з тими, хто не мав таких батьків.
Але нелюбов до Дмитра у неї була особливою. Варто було йому погано підготуватися до уроку або виділитися поганою поведінкою на уроці, як вона говорила негарні речі про нього, йому ж у вічі: “ти нічого в житті не досягнеш в житті”.
Причому йому завжди випадало більше, ніж іншим в подібних ситуаціях, ну а з “особливими” дітьми вона взагалі була сама люб’язність і лояльність.
Одного разу вона взагалі сказала йому таку неприємну фразу, що я ледь сама не заплакала:
– Запам’ятай, син прибиральниці ніколи не стане директором, так само як і син директора ніколи не опуститься до прибиральника!
Ми давно вже закінчили школу, минули роки.
На 20-річчя випуску зібралося більше половини класу, був і наш Дмитро. Запросили декількох наших вчителів, в тому числі і Олену Сергіївну.
Ця вчителька неабияк постаріла, але сутність її не змінилася, вона мало не з порогу кафе почала розпитувати у всіх хто чого досяг за ці 20 років.
Коли черга дійшла до Дмитра, вона уїдливо сказала молодому чоловікові:
– Дмитре, ну а ти чим займаєшся, сподіваюся підлогу вже не миєш.
Навіть не намагаючись посміхнутися, Дмитро спокійно відповів:
– Ні, я будинки будую!
– А, зрозуміло, будівельник значить? – продовжила Олена Сергіївна.
– Не зовсім. Фірма у мене своя, ми багатоповерхівки будуємо. Я – генеральний директор, – скромно відповів Дмитро.
Обличчя Олени Сергіївни різко змінилося. Весь вечір вона мовчала, скоса подивляючись на Дмитра, а його мама вже давно звільнилася, і сидить вдома, тепер лише вона зрозуміла чому. Адже син про неї дбає, і їй працювати не потрібно, а коли їй діти телефонували, вона й забула, так давно це було.
Але найсумнішим для неї було те, що коли вона зібралася їхати з кафе, просидівши з нами менше години, Дмитро розпорядився своєму водієві, на Мерседесі представницького класу, відвезти її додому.
У машину Олена Сергіївна сідала похмуріше хмари.
