Ми наважились купити собі будиночок за містом. Я давно про такий мріяла, проте чоловік вагався:

— Це ж грядки якісь робити, садочок для квітів. Ну, куди. А на роботу як добиратись?

Але з часом у нас з’явилась машина, тому добирання не складало проблеми. У нас народився син, зараз я була вагітна вдруге. Тому чоловік більше не опирався моєму бажанню жити поза містом. Купили будиночок у селі за 20 кілометрів від Чернівців. Чоловік міг нормально добиратися до роботи, у сина почались канікули в школі, а я й так в декреті, тому ні для кого не було складністю переїхати жити на дачу на кілька місяців. Свіже повітря, спокій, повна свобода — я ні на мить не сумнівалась у нашому рішенні.

Віталік швидко знайшов спільну мову з місцевими хлопчаками. Тепер він бігав зранку та до вечора, роблячи собі спогади про щасливе дитинство на все життя. Чоловік після роботи приїжджав сюди, одразу вимикав телефон та міг кілька годин пролежати на лежаку. Так він відпочивав від робочого дня.

— Дійсно, кохана. Ти мала рацію. Я аж почав дихати на повні груди.

Щодо сусідів — то з лівого боку в нас був вигляд на поле, а з іншого — порожній, як ми вважали довгий час, будиночок. Ми так вважали, бо коли приїжджали сюди на огляд, оформлення документів та купівлю, жодного разу не бачили там ознак життя. Думали, що це закинутий дім.

Аж ось, коли погода у травні остаточна покращилась, ми зрозуміли, що помилялись. Я побачила жінку в одному із віконниць. Пізніше від інших сусідів ми дізнались, що вона живе у місті, а на літо приїжджає сюди. Виходить, як і ми з сім’єю.

Я не спішила йти до неї в гості та знайомитись. Взагалі, я людина, яка мало йде на контакт. Але доля сама зробила це знайомство.

Одного суботнього ранку я вирішила випити кави на ґанку. Роззираюсь навколо і бачу, як моя сусідка, котрій з вигляду років 55, голяка засмагає на своєму подвір’ї. Її територія не обгороджена ніяким парканом, тому всі сусіди бачили цю картину.

— Пані, та вдягніть хоча б купальник! Де таке бачено, срамоту на людях виставляти? — гукнула до неї я.

— А вам не подобається — то не дивіться. Я у себе вдома, як хочу, так і ходжу, — відповіла вона мені.

— Тут же ж діти ходять, побійтесь Бога, — наполягала я.

— Ну то поставте паркан і не бійтеся за своїх дітей!

Жінка пролежала на сонці кілька годин, час від часу заходячи в будинок. Я одразу попередила сина, щоб він не дивився у той бік, але ж ви знаєте дитячу цікавість. Наступного ранку ситуація повторилась.

— Я знаю, як боротись з цією жінкою, — сказав Кирило.

Він набрав повне відро води, впритул підійшов до проволоки, яка розділяла наші території, та вилляв воду на жінку.

— Аааа, — зарепетувала вона. — Ви що собі дозволяєте?

— Ой, вибачте, сонце засліпило мене, не бачив, куди йду, — відповів чоловік.

— Ненормальний! — крикнула сусідка та побігла у будинок.

Усе це бачили інші сусіди та почали сміятися.

— А хвацько ти її!

— Давно пора її навчити поводитись серед людей, скільки разів просили прикриватись — ні, їй було начхати.

— От тепер буде знати. Молодець!

Відтоді жінка й справді перестала засмагати голяка. Отак мій чоловік зміг розвеселити все селище.