Світлана саме зупинилася в коридорі, щоб повернутися на кухню по телефон, коли почула голос Артема. Він стояв спиною до неї, біля відчиненого вікна, і говорив із кимось по мобільному. Перед ним на столі лежали ключі від машини, блокнот і горнятко кави. Вона ще не встигла зрозуміти, що відбувається.
«До вересня квартира звільниться, — спокійно мовив чоловік. — Можеш уже потроху збирати речі, а дітей потім переведеш до найближчої школи». Олеся насупилась. У голові одразу промайнуло кілька варіантів, кому це може бути адресовано.
Артем не мав власного вільного житла. Його мама жила у своїй квартирі й нікуди переїжджати не збиралася.
Заміський будинок вони використовували тільки влітку, для постійного життя він точно не підходив. Можливо, його сестра Дарина знайшла собі помешкання, а Артем просто допомагав їй із домовленостями?
Та наступні слова чоловіка все розставили по місцях.
«Там від будинку хвилин десять пішки, — продовжив він, не помічаючи, що Олеся застигла в дверях. — Район цілком нормальний, ти його добре знаєш. Магазини поруч, зупинка теж. Наприкінці серпня спокійно переїдете».
Олеся завмерла. Її прошило дуже неприємним передчуттям.
«Так-так, той самий будинок біля старого скверу. Олеся вчора якраз ключі від бабусиної квартири забрала».
І тут Олесю наче струмом вдарило. Кілька днів тому вона справді отримала всі останні документи на ту двокімнатну квартиру, що дісталася їй у спадок від бабусі Марії Петрівни.
Пів року пішло на всі ці спадкові справи. Смерть бабусі обернулася нескінченними візитами до нотаріуса, збиранням довідок, оплатою комуналки, а потім ще й розбиранням речей, які накопичувалися роками. Частину меблів Олеся планувала залишити, старе крісло та масивну шафу — вивезти. Потрібно було перевірити техніку, прибрати.
На наступний тиждень вона вже записала майстра. А ще раніше, одразу після смерті бабусі, Олеся знайшла рієлторку Катерину. Її план був простий і чіткий: привести житло до ладу та здати в оренду. Артем чудово знав про ці наміри.
Раптом на кухні він голосно розсміявся.
«Не хвилюйся, усе владнаємо. Олесі ця квартира самій не потрібна».
Олеся зайшла до кухні. В її голосі прозвучав холод.
«Кому саме вона не потрібна?»
Артем різко обернувся. Телефон усе ще був біля його вуха. Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного. Нарешті він зібрався.
«Я передзвоню», — сказав він сестрі й вимкнувся.
Олеся підійшла ближче до столу.
«То яку саме квартиру ти щойно “звільнив” до вересня?»
Чоловік навіть не робив вигляд, ніби не розуміє.
«Бабусину».
«Мою?»
«Ну так».
Це спокійне, майже байдуже «ну так» вразило її навіть сильніше, ніж сама розмова. У чистому вигляді нахабство.
«І хто туди заїжджає?»
«Дарина з дітьми».
«Коли ти встиг віддати їй мою квартиру?»
«Я їй нічого не віддавав».
«Тоді що саме ти зараз пообіцяв?»
Артем відсунув горнятко.
«Олесю, не треба так одразу заводитися. Я просто знайшов нормальне рішення».
«Для кого?» — запитала вона, дивлячись йому прямо в очі.
«Для всіх».
Він говорив так упевнено, ніби кілька днів обдумував цю схему й тепер щиро чекав подяки. Молодша сестра Артема, Дарина, нещодавно розлучилася з чоловіком.
Вона з двома дітьми переїхала до маленької однокімнатної квартири. Старшому сину було десять років, молодшій доньці — сім, тож тіснота відчувалася дуже гостро. Олеся знала про це.
Вона також знала, що Артем кілька разів допомагав сестрі з грошима. І Олеся ніколи не заперечувала. Це були його кошти, його сестра і його рішення. Але тепер масштаби такої «допомоги» раптом виросли.
«Дарина орендує однокімнатну квартиру втрьох, — почав Артем, намагаючись пояснити. — Їй дуже важко. А в тебе ж стоїть порожня двокімнатна».
«Вона стоїть порожня менше тижня», — зауважила Олеся.
«Яка різниця?»
«Велика. Я лише кілька днів тому отримала документи».
«І що? Ти ж не збираєшся там жити».
Олеся відсунула стілець і сіла. Потім кивнула, пропонуючи продовжувати.
«Далі говори».
Артем сприйняв це як дозвіл спокійно й детально викласти свій геніальний план.
«Дарина поживе там кілька років. Може, й менше. Поки стане на ноги після розлучення, діти підростуть, ситуація проясниться. Комуналку, звісно, оплачуватиме сама».
«А оренда?»
Артем розгубився.
«Яка оренда?»
«Звичайна. Плата за проживання», — уточнила Олеся, дивлячись на нього без емоцій.
«Олесю…»
«Я слухаю».
«Та хіба з рідної сестри беруть орендну плату?» — у його голосі було щире обурення.
«Вона твоя сестра», — спокійно відповіла Олеся, наголошуючи на різниці.
Чоловік невдоволено скривився.
«Ми ж одружені».
«Це не робить твою сестру моєю безплатною мешканкою», — відрізала Олеся.
«Ти все зводиш до грошей!»
«Бо квартира має приносити дохід. Я тобі про це говорила ще тоді, коли тільки почала займатися документами».
Артем махнув рукою, ніби відганяв настирливу муху.
«Ну скільки ти там отримаєш? Не такі вже й великі гроші, щоб через них залишати людину з двома дітьми в однокімнатній квартирі».
Олеся уважніше подивилася на нього. Тепер усе стало зрозуміло. Він не почав розмову з нею, бо давно все вирішив сам. У його голові її квартира вже стала не її власністю, а якимось спільним сімейним ресурсом. І, що особливо показово, вартість цього ресурсу чомусь перестала мати значення саме в той момент, коли ним мала скористатися Дарина.
«Чому ти спочатку пообіцяв їй, а вже потім збирався говорити зі мною?» — її питання прозвучало холодно й чітко.
Артем знизав плечима.
«Бо рішення очевидне. І це ж так просто».
«Для кого?»
«Олесю, навіщо тут влаштовувати цілу нараду? Є ж порожня квартира. Є Дарина з дітьми, яким потрібне житло. Вона платитиме комуналку, доглядатиме за помешканням. Квартира не стоятиме зачиненою».
«Вона й не стоятиме зачиненою», — погодилася Олеся.
«От саме», — Артем задоволено кивнув, думаючи, що переконав її.
«Я збираюся її здавати».
Його усмішка зникла.
«Почекаєш».
«Два роки?»
«Не обов’язково два».
«Ти щойно сказав “кілька років”, — нагадала Олеся.
Артем скривився.
«Я сказав приблизно».
«Дарині ти теж сказав “приблизно”?»
Артем відвів погляд, ніби щось приховував. Олеся одразу відчула: за його удаваною байдужістю стоїть щось значно серйозніше, ніж він намагається показати.
— Щось іще? — її голос став холодним, без звичної м’якості.
— Та нічого такого, — пробурмотів він, уникаючи прямого погляду.
— Артеме, — Олеся вперто дивилася на нього. — Тоді кажи.
Він помовчав кілька довгих секунд, ніби підбирав слова.
— Дарина вже попередила власника квартири, що з’їде наприкінці серпня.
Олеся не відразу знайшла, що сказати.
— Уже? — в її голосі було справжнє здивування.
— Так, — підтвердив Артем, ніби це було абсолютно природно.
— Тобто зараз лише липень, я вперше чую про це сьогодні, а господар Дарининої квартири вже знає, що вона виїжджає? Це як?
— Ну, вона просто завчасно попередила, щоб без сюрпризів.
— А на якій підставі? — Олеся не збиралася відступати.
— На підставі нашої розмови, — відповів він, намагаючись триматися спокійно.
— Твоєї розмови, — уточнила Олеся.
— Добре, нашої, — невпевнено погодився він.
Олеся відкинулася на спинку стільця, дивлячись на нього впритул. Вона вже починала розуміти, наскільки далеко зайшов цей абсурд.
— Що далі? — запитала вона, не відводячи погляду.
— Що «далі»?
— Ти згадував про школу, — нагадала Олеся.
Артем нервово потер підборіддя, і його нерішучість видавала його.
— Дарина підібрала школу поруч із квартирою.
— Просто підібрала, чи вже щось конкретно зробила? — її голос став гострішим.
— Ну, дізналася, як там із переведенням.
Олеся коротко кивнула. Усе стало на свої місця. Тепер його хитрий план був абсолютно прозорим. Артем не просто озвучив сестрі абстрактну ідею.
Він надав їй такої впевненості, що Дарина вже почала втілювати це в життя: попередила власника про виїзд, вибрала школу, активно готується до переїзду.
І лише після того, як усе було вирішено, Олеся, як власниця квартири, мала покірно вислухати його «пропозицію». А якби вона раптом сказала «ні», винним, звісно, був би не той, хто безсовісно розпоряджався чужим майном. Винною стала б саме Олеся — та, що «зірвала переїзд» нещасної матері з двома дітьми.
— Ну що ж, гарно придумано, — спокійно сказала Олеся.
— Що ти маєш на увазі? — його здивування було награним.
— Те, що мене вирішили поставити останньою в чергу.
— Та ніхто тебе нікуди не ставив, Олесю.
— Дарина вже виселяється зі своєї квартири, її дітям шукають школу, ти мені називаєш дати переїзду. А власницю цієї квартири просто «забули» попередити.
— Я ж збирався тобі все розповісти.
— Коли? Тридцять першого серпня? Просто перед фактом?
— Не перебільшуй, — кинув Артем.
Олеся рішуче підвелася, відчуваючи, як у ній закипає справедливий гнів.
— Я не перебільшую. Я просто не братиму в цьому участі.
— В чому саме? — здивувався він її тону.
— У твоєму плані, — твердо відповіла вона.
Артем насупився, його обличчя потемнішало.
— Олесю…
— Квартира Дарині не дістанеться, — без тіні сумніву сказала Олеся.
— Ти це зараз навмисне робиш? — у його голосі з’явилися образа й роздратування.
— Ні. Я цілком спокійна.
— Навіть не подумаєш про це ще раз? — він намагався тиснути на її почуття.
— Я вирішила, що робитиму з квартирою, ще до того, як отримала документи. Ти про це знаєш і був згоден.
— Але ж обставини змінилися.
— У Дарини, — уточнила Олеся, підкреслюючи, що це не її проблема.
— Вона ж рідна людина, — не здавався Артем.
— Тобі, — підкреслила Олеся, натякаючи на його родинний зв’язок.
Чоловік важко зітхнув, випускаючи разом із повітрям і роздратування.
— Просто неймовірно, — пробурмотів він.
Олеся навіть не стала уточнювати, що саме здалося йому неймовірним. Розмова була завершена, а її рішучість тільки зміцніла.
Двокімнатна квартира, що стала причиною суперечки, належала бабусі Олесі, Марії Петрівні. Вона прожила в ній майже тридцять років, і для Олесі це було не просто майно, а пам’ять і частина родини. Останніми роками Марії Петрівні ставало дедалі важче справлятися з повсякденними справами.
Олеся регулярно навідувалася до неї після роботи: купувала продукти, водила до лікарів, допомагала з квитанціями, викликала майстрів щось полагодити. Це був її внесок, її турбота, її невидимий місток до минулого.
Артем іноді супроводжував її. Він добре знав цю квартиру, знав кожен куточок району, її затишний двір. Знав і те, що бабуся Марія Петрівна чітко вказала у заповіті: спадок має дістатися саме онуці.
Після смерті Марії Петрівни ніхто в родині Олесі спадок не оскаржував. Документи оформили спокійно, і в належний термін Олеся нарешті отримала можливість повноцінно розпоряджатися житлом.
Вона зовсім не збиралася продавати квартиру. Нерухомість була в чудовому районі, будинок міцний, а дві кімнати легко можна було здавати сімейній парі або людині, якій потрібен окремий кабінет.
До того ж Олесі дуже подобалася сама думка про додатковий стабільний дохід. Не для якихось наддорогих покупок, а просто для відчуття власної фінансової подушки, яка додає впевненості.
Артем знав усе це майже дослівно. За місяць до завершення всіх спадкових формальностей він сам запитував:
— Ну що, вже вирішила, продавати будеш?
— Ні, здаватиму.
— А не набридне цим займатися?
— Рієлторку знайду, — відповіла Олеся, вже маючи чіткий план.
— Тоді нормально, — підсумував він тоді.
Жодних розмов про Дарину тоді чомусь не було. Мабуть, ця ідея з’явилася пізніше — після чергової скарги сестри на високу орендну плату. Артем узагалі легко знаходив «рішення» чужих проблем, якщо вони не вимагали від нього серйозних зусиль чи змін у власному житті.
Коли Дарина після розлучення попросила допомогти з переїздом, він приїхав першим. Коли потрібні були гроші на заставу за однокімнатну квартиру — теж допоміг. Коли старшому племіннику знадобилося спортивне спорядження, він знову підключився. Олеся ніколи не заважала його допомозі, навпаки, підтримувала.
Та, мабуть, поступово Артемові стало шкода дивитися, як сестра щомісяця віддає гроші власникові квартири. А тут раптом «з’явилося» готове житло, ось тут, поруч. Потрібно було лише вдавати, що він забув, кому воно насправді належить.
Наступного дня Олеся зателефонувала рієлторці Катерині, з якою познайомилася ще навесні за рекомендацією колеги.
— Документи отримали? — діловито спитала Катерина.
— Так, — підтвердила Олеся.
— Чудово. Тоді можемо запускатися. Який стан квартири?
— Треба вивезти частину меблів, замінити змішувач на кухні й перевірити холодильник.
— Фото краще зробити після цього.
— Давайте наступної середи.
— Підходить.
Вони обговорили приблизну вартість оренди, заставу, комунальні платежі та вимоги до майбутніх мешканців. Олеся одразу зазначила:
— Тільки офіційний договір.
— Я інакше й не працюю, — запевнила Катерина.
— Тоді чудово.
Того ж вечора Олеся поїхала до бабусиної квартири. Відчинила вікна, щоб провітрити приміщення, перебрала речі, які там залишилися. Зняла розміри зі старої шафи, яку збиралася виставити через сервіс оголошень.
Потім зателефонувала майстру щодо заміни змішувача. Вона діяла чітко за тим планом, який продумала ще до того, як її чоловік вирішив використати квартиру як безплатне житло для своєї родини.
Артем дізнався про рієлторку лише через два дні. Олеся розмовляла з Катериною по телефону, коли він увійшов додому, і її слова про майбутню оренду пролунали як ляпас його самовпевненим планам.
Олеся саме сказала в слухавку: «Так, фотограф буде в середу. Світла достатньо, вікна великі. Добре, тоді домовились», — і вимкнула телефон.
Артем стояв посеред коридору, кидаючи погляд на дружину.
— Який ще фотограф? — у його голосі була різкість і обурення.
— Для квартири, — спокійно відповіла Олеся.
— Якої квартири? — чоловік, здається, і сам не вірив у те, що чує.
Олеся підняла на нього очі.
— У мене є лише одна вільна квартира, Артеме. Ти забув?
— Ти що, серйозно почала її здавати? — він сказав це так, ніби вона зробила щось протизаконне.
— Аякже. Звісно, серйозно.
— Але ж ми розмовляли… — нагадав він, згадавши їхню недавню сварку.
— Саме після тієї розмови я й вирішила не зволікати, — впевнено відрізала Олеся.
Артем роздратовано кинув ключі на тумбу біля дверей.
— Скасуй усе.
— Ні.
— Олесю, Дарина вже розраховує на цю квартиру! Вона вже все дітям розповіла!
— Це вже ваші з нею проблеми, — Олеся стояла на своєму, дивлячись йому прямо в очі.
— Ти їй сам усе сказав, — додала вона, наголошуючи на його відповідальності.
Артем на мить замовк, потім нервово провів рукою по волоссю.
— Тепер мені що робити?
— Виправляти власні обіцянки.
— Що виправляти? — він розгублено дивився на неї.
— Те, що ти сам пообіцяв.
Артем мовчки пішов у кімнату, але за хвилину повернувся.
— Ти хоч розумієш, як я тепер виглядатиму? — запитав він, і цей пафосний тон був настільки несподіваним, що Олеся мимоволі усміхнулася.
— Перед ким?
— Перед сестрою, звісно!
— Не знаю, — відповіла Олеся, знизавши плечима.
— Я ж їй сказав, що питання вирішене!
— Навіщо? — вона здивовано підняла брову.
— Бо думав, ти адекватно до цього поставишся!
— Тоді скажи, що помилився, — порадила Олеся.
— Тобі дуже легко говорити!
— Звісно. Я ж їй нічого не обіцяла.
Він зупинився посеред кухні, обличчя в нього почервоніло від обурення.
— Тобто тебе взагалі не хвилює, що я тепер мушу забирати свої слова назад?!
— Мене більше хвилює, що ти розпоряджався моїм майном, навіть не спитавши моєї думки.
Артем хотів щось сказати, але Олеся вже відчинила холодильник і дістала продукти на вечерю.
Було очевидно, що далі говорити нічого.
Через кілька хвилин Артем сам пішов телефонувати сестрі. Олеся чула лише приглушений голос із кімнати, розмову, сповнену докорів.
Повернувся він ще більш роздратований, ніж був до того.
— Вона плаче, Олесю!
— Мені дуже шкода.
— І це все? — він подивився на неї з докором.
— А що ти хочеш від мене?
— Хоч трохи участі!
— Артеме, участь — це допомогти Дарині знайти житло. А не подарувати їй на два роки оренду моєї квартири, — твердо сказала Олеся.
Він опустився на стілець, мовчки дивлячись в одну точку.
— Добре. Давай спробуємо знайти компроміс, — нарешті вичавив він.
Олеся одразу насторожилася. Вона вже знала, якими бувають його «компроміси».
— Який?
— Нехай платить тобі.
— Чудово! — Олеся погодилася на диво швидко.
Чоловік, очевидно, не чекав такої миттєвої згоди.
— Справді? Ти згодна?
— Звісно. Звичайний договір. Ринкова ставка. Застава. Комунальні послуги за умовами договору, — перерахувала Олеся, спостерігаючи, як його обличчя змінюється з полегшеного на розчароване.
— Я мав на увазі не так, — пробурмотів він.
— А як? — запитала вона, хоча вже здогадувалася.
— Ну, якось так… символічно.
— Тоді це не оренда, Артеме. Це подарунок.
— Їй дорого платити за ринковою ціною! — майже вигукнув він.
— Саме тому вона й шукає дешевше житло, — Олеся залишалася незворушною.
Артем роздратовано відсунув телефон.
— Ти розумієш, що в неї двоє дітей? — він знову взявся за своє.
— Розумію.
— Їй потрібна двокімнатна.
— Нехай шукає двокімнатну за своїм бюджетом.
На цьому ідея «компромісу» остаточно здулася.
Наступного дня в бабусиній квартирі почалися справжні клопоти з прибирання. Олеся вивезла старі коробки, перебрала весь посуд, залишивши лише те, що точно знадобиться майбутнім мешканцям. Майстер замінив змішувач у ванній і полагодив засувку на балконних дверях. Холодильник, на диво, виявився цілком справним.
Артем у цих справах не брав жодної участі. Удома він тримався відсторонено, наче ображений підліток. Не влаштовував сцен, але розмовляв лише короткими, уривчастими фразами.
Олеся не намагалася витягувати його на розмову. Якщо йому потрібен був час, щоб нарешті усвідомити: обіцянка чужого майна не робить його зобов’язаним власником, — нехай звикає.
Через тиждень, як і домовлялися, приїхав фотограф. Ще за день оголошення про оренду з’явилося одразу на кількох майданчиках. Катерина зателефонувала Олесі вже ввечері.
— Інтерес хороший. Є сімейна пара, обоє працюють, дітей поки що немає. Хочуть подивитися квартиру завтра. Ще одна жінка дзвонила.
— Давайте показувати, — схвально відповіла Олеся.
— Добре.
Артем чув їхню розмову. Цього разу він нічого не сказав.
Зате в суботу до них несподівано приїхала Дарина. Вона прийшла сама, без дітей, і Олеся, щойно відчинивши двері, одразу зрозуміла: ця розмова буде точно не про погоду.
— Привіт, — привітала її золовиця.
— Привіт, Даринo. Костя вдома?
— Поїхав у справах, — відповіла Олеся.
Дарина трохи завагалася, переступаючи з ноги на ногу.
— Тоді, мабуть, навіть краще.
Олеся пропустила її в дім. Дарина виглядала втомленою. Не заплаканою, не нещасною, а радше людиною, яка вже кілька днів безуспішно намагається розібратися в дуже неприємній ситуації.
Вони пройшли на кухню.
— Я хотіла спитати про квартиру, — нарешті почала Дарина, дивлячись на Олесю.
— Питай.
— Костя каже, ти передумала нам її віддавати.
Олеся кілька секунд мовчки дивилася на золовицю.
— Передумала? — перепитала вона, намагаючись зрозуміти, що саме Артем розповів сестрі.
— Ну так. Він сказав, що спочатку все було нормально, а потім ти чомусь вирішила здавати через рієлторку.
Ось воно. Остання відсутня частина пазла стала на місце.
— Даринo, я ніколи не погоджувалася віддавати тобі квартиру.
Золовиця насупилася, здивовано дивлячись на неї.
— Як це?
— Дуже просто. Я дізналася про ваш переїзд лише тоді, коли випадково почула розмову Кості з тобою.
— Зачекай, — Дарина підняла руку, ніби просила зупинитися.
— Він говорив на кухні й сказав, що до вересня квартира звільниться, — продовжувала Олеся, не відводячи від неї погляду.
Дарина розгублено витріщилася на неї.
— Але ж він сказав, що ви все обговорили!
— Ні.
— Взагалі?
— Взагалі ні.
Обличчя Дарини на очах почервоніло. Вона відвернулася до вікна, дивлячись кудись удалину.
— Ну просто чудово! — процідила вона крізь зуби.
Олеся нічого не додавала. Золовиці явно треба було кілька секунд, щоб усе скласти докупи.
— Тому ти одразу рієлторку знайшла?
— Рієлторку я знайшла ще до отримання документів. Я від самого початку збиралася здавати квартиру.
— Він мені сказав, що ви думали, що робити, і вирішили поки не зв’язуватися з орендарями.
— Ніколи такої розмови не було.
Дарина заплющила очі, ніби від болю.
— А я вже господині сказала, що з’їжджаю.
— Знаю.
— Дітям теж сказала.
— Це теж знаю.
— Школу подивилася.
Олеся кивнула.
Дарина провела долонею по чолу й глибоко зітхнула.
— От ідіотська ситуація.
— Згодна, — сказала Олеся.
— Я думала, ти просто потім чомусь уперлася, — Дарина глянула на неї з винуватим виразом, ніби шукала виправдання своїй наївності.
Тепер у її очах було не образа, а справжнє здивування. Схоже, вона вперше усвідомила, що сама стала жертвою братової самовпевненості. Артем просто поставив їх обох перед фактом, не питаючи згоди.
— Я б нізащо не погодилася, якби тільки знала все, — зітхнула Дарина.
— Вірю, — кивнула Олеся.
— Я Кості навіть казала: «Якщо тобі ніяково перед Олесею, я сама з нею поговорю». А він лише відмахнувся, мовляв, не хвилюйся, ми вже все владнали.
Олеся лише гірко усміхнулася.
— Дуже далекоглядно з його боку.
— Тепер мені зрозуміло, чому він так наполягав, — Дарина дістала телефон. — Гаразд. Буду дзвонити своїй хазяйці.
— А коли закінчується твій договір оренди? — спитала Олеся.
— Наприкінці серпня. Але вона ще не знайшла нікого нового.
— Тоді, може, продовжить?
— Сподіваюся.
Олеся згадала свою розмову з Катериною.
— Якщо не вийде, можу попросити рієлторку подивитися для тебе варіанти. Вона добре знає цей район.
Дарина здивувалася, піднявши брови.
— Після всього, що сталося, ти ще й допомагатимеш мені з пошуком житла?
— Я можу допомогти з пошуком. Це зовсім інша річ, ніж віддати квартиру просто так.
Золовиця коротко засміялася.
— Справедливо.
Перед тим як піти, Дарина зупинилася в передпокої.
— Олесю.
— Так?
— Ти Кості скажеш, що ми розмовляли?
— Не бачу сенсу приховувати.
— Я сама йому скажу.
— Добре.
І вона пішла. Олеся видихнула. Ця розмова виявилася простішою, ніж вона очікувала.
Артем повернувся десь за годину. Щойно він скинув взуття, як задзвонив телефон. На екрані висвітилося ім’я сестри. Він кинув погляд на Олесю, але вона мовчала.
Артем відповів і швидко пішов у кімнату. Розмова тривала недовго. Коли він повернувся, обличчя в нього було таке, ніби день раптом став удвічі довшим і важчим.
— Дарина приїздила? — спитав він, намагаючись виглядати невимушено.
— Так.
— Навіщо ти їй усе розказала?
Олеся щиро здивувалася.
— Тому що вона запитала.
— Можна було не вдаватися в такі подробиці.
— Які саме подробиці тобі заважають? — уточнила Олеся, пильно дивлячись на нього.
— Олесю…
— Що?
Чоловік опустився на край дивана, наче втомився від усього на світі.
— Тепер вона думає, що я її ошукав.
— А ти? — спокійно запитала Олеся, не відводячи погляду.
Він роздратовано підвів голову.
— Я ж хотів допомогти!
— Я не питала, навіщо. Я питаю, чи ти говорив їй, що ми все обговорили?
Артем промовчав. Його мовчання було гучнішим за будь-які слова.
Відповідь і так була очевидною.
— Зрозуміло, — Олеся взяла зі столу книгу.
— Олесю, я справді думав, що ти погодишся.
— Тоді навіщо ти сказав їй про це до розмови зі мною?
— Щоб Дарина могла планувати.
— От тепер вона й буде переплановувати.
— Тобі легко.
— Мені якраз дуже легко, — заперечила Олеся рівним, твердим голосом. — Я нікого не вводила в оману.
Артем підвівся.
— Гаразд.
І пішов на кухню. Олеся не рушила за ним. Нехай хоча б одну неприємну розмову він доведе до кінця сам.
За кілька днів Дарина написала, що господиня погодилася продовжити оренду ще на три місяці. За цей час вона планувала знайти варіант дешевше. Олеся переслала їй два оголошення від Катерини. Одне не підійшло через занадто велику відстань до школи.
Друге виявилося вдалим: квартира хоч і менша, ніж хотілося б, зате з двома окремими кімнатами та зручним транспортним сполученням. Дарина домовилася подивитися її трохи пізніше.
Артем удома майже не піднімав тему сестри. Здавалося, після розмови з Дариною йому вперше стало ніяково не через те, що дружина відмовилася виконати його обіцянку, а через саму необдуману обіцянку.
Олеся не вимагала вибачень щовечора. Їй зовсім не хотілося перетворювати бабусину квартиру на нескінченний сімейний серіал. У неї були набагато важливіші справи.
Покази квартири пройшли швидко. Сімейна пара, про яку говорила Катерина, Олесі сподобалася відразу. Чоловік працював інженером, жінка — технологом.
Обидва говорили спокійно, уважно оглянули техніку, розпитали про комунальні платежі та можливість поставити додаткову шафу в коридорі. Жодних дивних вимог. Жодних спроб збити ціну вдвічі. За кілька днів вони домовилися.
Катерина підготувала договір. Олеся уважно перечитала кожен пункт, внесла дані лічильників, склала перелік меблів і техніки. Орендарі внесли заставу й оплату за перший місяць. Ключі Олеся передала їм наприкінці серпня. Того ж вечора вона приїхала додому з папкою документів.
Артем сидів на кухні.
— Здала?
— Так.
— Нормальні люди?
— Здається, так.
— На скільки договір?
— На одинадцять місяців із можливістю продовження.
Він кивнув. Олеся поклала папку в шухляду.
— Дарина щось знайшла?
— Дивиться варіант біля школи. Здається, підходить.
— Добре.
Артем кілька секунд мовчав, обдумуючи.
— Вона на мене досі зла.
— Минеться.
— Не факт.
Олеся подивилася на нього.
— Це вже між вами.
— Знаю.
Він провів долонею по столу, ніби стирав невидимі сліди своїх помилок.
— Я тоді й справді невдало вчинив.
— Невдало — це хіба ключі вдома забути, — поправила Олеся.
Артем усміхнувся.
— Гаразд. Неправильно.
Олеся нічого не відповіла. Їй не потрібна була довга промова. Вона й так чудово знала, що сталося. Найнеприємнішим у цій історії було зовсім не бажання Артема допомогти молодшій сестрі.
Якби він прийшов до дружини одразу й сказав: «Дарині важко з орендою, давай подумаємо, чим ми можемо їй допомогти», розмова була б зовсім іншою. Можливо, Олеся погодилася б частково допомогти із заставою.
Можливо, знайшла б через Катерину вигідніший варіант. Можливо, вони разом подумали б, що ще можна зробити. Але Артем обрав інший шлях. Спочатку розповів Дарині про готову квартиру. Потім дозволив їй попередити хазяйку. І потім… він думав, що Олеся не зможе відмовити.