Дзвінок раптово обірвав її думки про колесо огляду, яке не проходило за нормами безпеки й застигло на екрані монітора. Тітка Валентина говорила поспіхом, ковтаючи слова так, ніби сама захлиналася своїм горем. У голові Ірини лишилася одна пронизлива новина: дядько Петро помер сьогодні о шостій ранку.
Вона машинально підтягнула до себе щоденник і, сама не знаючи навіщо, вписала сьогоднішню дату. Потім так сильно її закреслила, що папір порвався. Цей рік і так був нестерпно важким: навесні не стало бабусі, далі пішов молодий племінник, кремезний хлопець двадцяти шести років, а тепер ще й дядько Петро. А торік помер батько, якого вона майже не знала, зате саме після нього їй дісталася у спадок велика квартира.
— Мамо, я вже знаю. Валентина подзвонила, — тихо сказала Ірина в слухавку.
— Іро… — голос у Олени Степанівни зовсім стих, став сухим, як осіннє листя. — Він же навіть не хворів! Ще вчора про яблуні мені писав, пам’ятаєш?
— Чим я можу допомогти? Кажи прямо, без зайвих слів.
— Поки нічим. Хіба що трохи грошима підтримати. Валентині ж самій не впоратися, її пенсії ледь вистачає на ліки та комуналку.
— Я вже переказала. І ще перекину, щойно закрию всі рахунки. Не шкодуй на нього грошей, чуєш? Він цього не заслужив.
Мати нічого не відповіла, лише важко видихнула. Ірина подивилася на монітор, де нерухомо світився червоний напис «не відповідає вимогам безпеки», і різко закрила ноутбук.
— Мамо, а пам’ятаєш, як він мені велосипед із металобрухту зібрав? Рама від одного, колеса від іншого, а кермо взагалі було наче з вантажівки.
— Авжеж, пам’ятаю. Ти ж на ньому три літа підряд носилася, злазити не хотіла.
Ірина попрощалася, висмикнула сумку з-під столу й вийшла з кабінету. Дядько Петро був для неї справжньою опорою: людиною, яка приходила, коли щось ламалося, і непомітно зникала, коли все налагоджувалося. Після того як батько випав із її життя, саме він тягав матері мішки з картоплею, міняв крани й завжди повторював, що йому «по дорозі».
Тітка Валентина ніколи не перечила. Якось вона тільки сказала: «Нехай лагодить, у нього руки сверблять, а в мене вже все полагоджено».
На вулиці стояла задушлива спека, і асфальт усе ще тримав денне тепло. Ірина йшла й відчувала, як її звична скорбота поволі перетворюється на злість — на смерть, на зрадливе серце, на швидку, яка добиралася двадцять п’ять хвилин. Відділ технічної експертизи атракціонів та канатних доріг, який вона чотири роки витягувала зі збитків, сьогодні міг почекати.
Удома пахло піцою з доставки, коробка стояла на столі із загнутим кутиком. Олексій сидів у кріслі, поклав телефон на підлокітник і втупився в екран так, ніби здавав важливий іспит.
— Дядька Петра не стало, — сказала Ірина, тільки-но переступивши поріг.
— Ох ти… — він підвівся, невпевнено переступив з ноги на ногу, засунув руки в кишені. — Мої співчуття. Він же хороший був. А тітка Валентина як?
Олексій кивнув і знову сів. Про себе він подумав: *Гаразд, потім скажу. Зараз точно не час, бо її прорве, а мені цього не треба.* І саме в цю мить телефон знову задзижчав — коротко й сердито, наче бджола, що б’ється в скло.
Він вийшов у коридор, але двері причинив абияк.
— Та не зараз! Я ще з нею не говорив… Так. Так, сьогодні. Не тисни на мене. Трохи пізніше.
Ірина зняла взуття, повісила піджак і завмерла посеред кімнати. Вона чула кожне слово, навіть це легковажне «не тисни». Олексій повернувся, сів і потер долонями коліна.
— Ти щось хотів мені сказати, — не спитала, а констатувала вона.
— Олексію. Я сьогодні поховала половину свого терпіння. Другу раджу не випробовувати.
Він м’явся на місці. Ірина не поспішала його підганяти — у їхньому домі останній рік усе було натягнуте, але вони якось існували: робота, побут, рахунки, кілька тижнів без справжніх розмов. Вона списувала це на його відрядження і на свої презентації, після яких голос сідав на добу.
— Ти про відпустку хотів? — припустила вона. — Якщо про відпустку, то я в серпні ніяк, у нас приймання канатної дороги.
Олексій похитав головою. Помовчав кілька секунд, набрав повітря й випалив:
— Я хочу розлучення.
Ірина чекала чого завгодно: прохання про кредит, розмови про новий гараж або чергових претензій від свекрухи. Але ця новина її не вразила. Навпаки, всередині щось клацнуло й стало на своє місце, ніби давно зіпсований механізм раптом запрацював як слід.
«Молодець», — майнуло в голові. — *Нарешті сам дозрів. Мені навіть не довелося його підштовхувати*.
— Ну, зрозуміло, — спокійно сказала вона вголос.
— Ти… ти так просто? «Зрозуміло»?
— А що, я мала впасти на підлогу й ридати? — вона сіла навпроти й уважно подивилася на нього. — Слухай, а пам’ятаєш, як ми колись могли до четвертої ранку говорити про все на світі? Чому на мостах іноді тремтять поручні, і чому ти так боїшся ескалаторів? Усе місто пішки обходили, бо на таксі грошей не було.
— І що з нами сталося, Олексію? Куди все поділося?
Він напружився. Йому здалося, що це пастка: зараз підуть романтика, сльози, «давай спробуємо ще», і він загрузне в цьому на місяць.
— Іро, тільки без цього. Давай без драм. Розлучимось — і крапка.
— Та я й не заперечую, — спокійно знизала плечима Ірина. — Мені просто цікава причина. Нова жінка, так?
— Будь чесним хоч раз у житті. Тобі від цього не стане гірше. Просто скажи правду.
Олексій глянув на її обличчя: спокійне, без червоних плям, без тремтячих губ. Скандалу не передбачалося, і він розслабився — це була найдорожча помилка його життя.
— Аліна. Їй двадцять дев’ять. Інструкторка в мотузковому парку, того, що ми бачили за мостом.
— Цікаво, — тихо мовила Ірина. — Я ж такі парки закриваю десятками, бо вони не відповідають технічним нормам.
— Та не починай! Вона… вона жива, розумієш? З нею я зранку прокидаюся і мені хочеться вставати. Вона сміється з моїх жартів. Вона не дивиться на мене як на додаток до твоєї посади. Ми разом уже більше року.
Олексій говорив, і його обличчя аж світилося — наче панель на зарядці: таким упевненим і натхненним він здавався. Ірина слухала мовчки, а подумки відзначала: такі самі очі в нього були на початку двотисячних, коли він намагався зібрати їй полицю з чотирьох дощок і однієї інструкції китайською.
— Більше року, кажеш? — повторила вона так, ніби смакувала ці слова. — Зрозуміло.
Дітей у них не було. Не те щоб не могли — просто постійно відкладали. То іпотека, то атестація на роботі, то ремонт, то звичне «давай через рік». І тепер раптом виявилося, що це, можливо, і на краще, бо ділити їм, по суті, нічого, окрім старого дивана та гірких образ.
Вона швидко й чесно спитала себе: чи є сенс боротися? За що боротися — за чоловіка, який цілий рік щодня ходив по її квартирі, торкався її речей руками, що до цього торкалися чужої жінки? Відповідь прийшла швидше, ніж саме запитання.
— Гаразд, — сказала Ірина. — Тоді не тягнімо. Відкривай застосунок і подавай заяву. Я її підтверджу.
Олексій здивовано глянув на неї, ніби не повірив.
— Чого чекати? Ти ж чоловік, ти й вирішив, — спокійно продовжила вона. — Вирішив — роби.
Телефон Олексія знову загув, сповіщаючи про вхідний дзвінок. На екрані яскраво світилося коротке ім’я.
— Скажи їй, що все вже вирішено, — хмикнула Ірина, навіть не підвищуючи голосу. — Нехай не нервує, а то ще в тому мотузковому парку страховку неправильно застібне.
Він почервонів до самих вух, швидко скинув виклик і хвилину незграбно тицяв у телефон пальцем, ніяк не влучаючи по кнопках. Нарешті розвернув екран до неї: заяву подано.
— Ти справді цього хочеш? — Ірина востаннє подивилася йому в очі, ніби даючи останній шанс.
— Так, — відповів Олексій і рішуче кивнув, наче сам себе переконував.
Ірина взяла свій телефон, зайшла в застосунок і підтвердила заяву. Уся процедура зайняла від сили сорок секунд.
Олексій видихнув, відкинувся в кріслі й відчув себе мало не переможцем. Усе вийшло тихо, пристойно, по-дорослому, як він собі й уявляв. Він навіть дозволив собі ледь помітно всміхнутися краєчком губ і сказав найціннішу фразу цього вечора:
— Ну ось і добре. Тепер треба спокійно вирішити питання з майном.
— Зачекай, — Ірина підняла долоню, зупиняючи його. — Щодо майна я сама все вирішу. Ми розлучилися. А це означає, що всі твої привілеї як мого чоловіка анулюються.
Вона підвелася. Повільно пройшлася кімнатою, загинаючи пальці, і говорила рівно, як диспетчер, що оголошує зупинку атракціону.
— По-перше. Ти збираєш речі й виїжджаєш сьогодні. Не завтра і не на вихідних — саме сьогодні. По-друге: машина лишається тут, бо куплена на мої гроші й зареєстрована на мене. Ти їздив на ній лише з моєї доброї волі. По-третє: ключі від дачі на стіл. Дача належить моїй матері, ти там був гостем, а гості після розлучення не приїжджають.
— По-четверте, — вона вже набирала номер на телефоні. — Богдане? Привіт. Так, це я. Коротко: ми з Олексієм розлучилися, заяву подано десять хвилин тому. Усі прохання, які я передавала за нього, скасовуються. Він більше не мій чоловік, він просто твій працівник. Оцінюй його за роботою, а не через мене. Так. Дякую. І вам того ж.
Вона скинула дзвінок раніше, ніж Олексій устиг піднятися з крісла.
— Що ти робиш?! — він підскочив, приголомшений її рішучістю. — Ти розумієш, що накоїла?!
— Розумію. Звільнила твого роботодавця від зобов’язань перед моїм прізвищем.
Другий номер. Довгі гудки, потім клацання, і бадьоре: «Ірино, вітаю!»
— Маріє Іванівно, доброго дня. Коротко: путівки на курорт я оплачувати не буду. Причина проста — ваш син подав на розлучення. Ні, це не сварка. Заява вже подана. Всього доброго.
Гудки. Олексій дивився на Ірину й ніяк не міг скласти в голові картину: ще п’ять хвилин тому все було так тихо й раціонально.
— Це підло! — вигукнув він. — Батьки тут до чого? У них валізи вже зібрані!
— Від цієї хвилини твої батьки для мене ніхто, — холодно відповіла Ірина. — Так само, як і ти. Йди збирайся.
Третій номер. Вона навіть не сідала — просто ходила кімнатою, і від її кроків ледь тремтіла скляна полиця.
— Кириле? Це Ірина. Повідомляю: Олексій подав на розлучення. Усі привілеї, які він мав як мій чоловік, анульовуються, а разом із ними — і привілеї його рідні. До кінця тижня поверни 640 000 гривень. Так, розписка в мене. Оригінал, з датою й підписом. Не повернеш — суд, відсотки, виконавці, твій купол опишуть разом із проєктором. До кінця тижня.
Гудки. Олексій стояв посеред кімнати, відкриваючи й закриваючи долоні, ніби сподівався, що в них щось з’явиться.
— Ти не маєш… ти не могла… — він насилу проковтнув слова. — Він же для планетарію брав! Він дітей возить по селах! Це низько.
— Низько — це цілий рік ходити по цій квартирі з чужою жінкою в телефоні, — вона нарешті підвищила голос, і він прозвучав не криком, а сталевою жорсткістю. — Ти серйозно думав, що підеш гарний, у чистій сорочці, а все залишиться на мені? Борг брата, відпустка твоїх батьків, робота, яку тобі знайшла я, машина, на якій ти її возив?
— Не принижуйся, — обірвала Ірина його спроби щось виправдати.
Вона підійшла до вішалки, просунула руку в кишеню його легкої куртки й витягла ключ на брелоку у вигляді підкови. Олексій смикнувся, але запізнився буквально на пів кроку.
— А це, — вона підняла ключ двома пальцями й показала йому, — від квартири на Приморській. Моя спадщина. Я її здаю, а ти возив туди показники лічильників і вдавав управителя будинку. І ти ж туди збирався переїхати, так? Попросити мешканців виїхати, поміняти замок, поставити свою валізу.
— У тебе ж у нотатках був список: «диван, пралка, домовитися з орендарями до вересня». Ти мені сам показував кошик у магазині, коли шукав кріплення.
Олексій мовчав. Йому вже було нічого сказати, і це відчувалося гірше, ніж якби вона знайшла його переписку.
Телефон у нього в кишені задзвенів довгим викликом. Ірина простягнула руку.
— Дай, я сама поговорю. Тобі ніколи, тобі ще речі збирати.
Олексій поспіхом вимкнув телефон зовсім. Розповідати щось рідним уже не було сенсу, а коханці — тим паче. Але вже за мить екран спалахнув знову: апарат устиг зловити останнє повідомлення перед тим, як остаточно замовкнути.
Олексій прочитав і ледь не осів. Це була офіційна звістка з відділу кадрів: його посаду скорочують, але компенсацію виплатять.
— Скоротили, — видавив він дерев’яним голосом. — Мене таки скоротили.
— О, а Богдан у мене швидкий, — спокійно зауважила Ірина. — І господарний, бачу.
І тут його прорвало. Він ступив до неї й закричав так, що аж дверцята шафи задзвеніли:
— Ти гадина! Ти мстишся мені! Це все навмисно! Усе прорахувала, тварюко, ти ж мене з торбою по світу пускаєш!
Ляпас пролунав голосно. Олексій відсахнувся, зачепив ногою крісло, перекинувся через підлокітник і гупнувся на підлогу, вдарившись ліктем об плінтус.
— Підведись, — сказала Ірина. — І слухай уважно, бо повторювати не буду.
Він піднявся, тримаючись за щоку. Вона стояла над ним, і в її голосі було стільки гіркоти й жовчі, що, здавалося, цим можна було роз’їсти мідну дошку.
— Ти вирішив бути таким собі «білим і пухнастим». Розлучитися «культурно», змінити капці на нові, а дружину залишити з купою проблем, наче з бездомним котом. Ось тобі, — вона показала йому дулю, спокійно, без жодної гримаси, наче просто простягла довідку. — Те, що ти подав на розлучення, я б, може, й пробачила. Розлюбив — ну, буває. Але ти зраджував мені цілий рік і мовчав, а сьогодні, в день, коли помер дядько Петро — єдиний чоловік, який мене в дитинстві не покинув, — саме сьогодні ти вибрав час для своїх одкровень. Бо тебе припекло, бо вона тобі дзвонить кожні десять хвилин.
— Замовкни. Я не вважаю себе винним. Я влаштувала тебе на роботу — ти там був слабким працівником, тебе тримали тільки через мене, і ми обоє це чудово знаємо. Машина моя — я її забираю. Відпочинок чужим людям оплачувати я не зобов’язана — і не оплачую. Борг є борг, розписка є розписка, і твій брат не сирота. А квартира на Приморській до тебе не має жодного стосунку, чуєш, жодного.
— Іро, ну давай по-людськи…
— По-людськи — це диван, валіза і системний блок. На це ти можеш розраховувати. Усе інше — забудь. Ми жили не в раю, кричали, грюкали дверима, я теж не подарунок. Але змінив ти, на розлучення подав теж ти — от і отримуй наслідки. А тепер іди збирай речі.
Він збирався дві години. Тягав коробки, двічі розірвав пакет, упустив валізу на сходинці. Сперечатися вже не було чим: кожен його аргумент упирався в той рік зради, і Олексій сам об цей рік спіткнувся.
— Ти хоч на похорон мене покличеш?
— На похорон, — відрізала Ірина, — ходять родичі.
Тим часом Марія Іванівна сиділа в кімнаті на стільці, а перед нею стояли дві валізи — велика синя і менша червона, яку купили спеціально «на курорт». Віктор Сергійович стояв у дверному прорізі, витирав долонею спітнілу шию й мовчав так гучно, що хотілося просто вийти.
Олексій узяв слухавку лише з четвертої спроби.
— Чому ти не відповідав?! — почала вона з високої ноти. — Що взагалі сталося?! Ірина дзвонить і говорить якимись вироками!
— Сталася правда, — буркнув він. — Я подав на розлучення.
— Подав… Вона сказилася! І відмовилася платити за путівки!
— Ти нам курорт зірвав через якусь спідницю?!
— Я всім розповіла, Олексію! Усім! Зінаїді, Людмилі, сусідці знизу, я в поліклініці довідку для санаторію брала! — її голос зірвався на крик. — Люди місяць слухали, як я про море розказую!
Віктор Сергійович сплюнув на підлогу, хекнув і вийшов з кімнати, не сказавши жодного слова. Марія Іванівна глянула на плювок і натиснула «відбій».
І майже одразу екран знову спалахнув — дзвонив Кирило.
— Мамо, що це за цирк? Вона мені дзвонить і вимагає шістсот сорок тисяч! Олексій і справді розлучається?
— Справді, — сухо підтвердила мати.
— Та ні, не може бути! У мене купол у лізингу, у мене проєктор у кредит, у мене виїзди на два місяці наперед розписані! Де я такі гроші візьму?!
— Сам брав — сам і віддавай, — відрубала вона. — Поки брат був її чоловіком, тебе не чіпали. Тепер чіпають.
— То поговори з нею, мамо! Ти ж її знаєш.
— З ким? Вона мені тепер чужа жінка. І, між іншим, я її три роки вчила борщ варити, а вона мені навіть «до побачення» нормально не сказала!
— Не хочеш зустрітися з нею в суді — повертай. У суді вийде дорожче, ще й відсотки, і мито.
Кирило опустив телефон і втупився в стіну. На дивані лежали два пакети з торговельного центру, з одного стирчав цінник. Його дружина Світлана саме крутилася перед дзеркалом, прикладаючи до себе щось бірюзове.
— Ти знущаєшся?! — гаркнув він. — Ти мене дістала своїми ганчірками! З мене шістсот сорок тисяч вимагають до кінця тижня, а ти тут павича з себе корчиш!
— Я за свої купила! — огризнулася Світлана.
— На які свої? У тебе «свої» — це ті, що я на бензин відкладав!
Світлана згребла пакети, задерла підборіддя й пішла в кімнату, грюкнувши дверима. Там вона сіла на ліжко, дістала телефон і хвилини дві вибирала, кому вилити свою злість. Вибрала правильно.
— Алісо, привіт. Слухай, у нас тут справжнє божевілля. Брат мого чоловіка, здається, розлучається. Вдома скандал, гроші вимагають, свекруха ридає.
— Правда розлучається? — голос у слухавці відразу став оксамитовим. — Ой… як шкода.
— Тобі чого шкода, ти його один раз бачила.
Аліса поклала слухавку й розсміялася вголос — сама, в орендованій однокімнатній квартирі. Речі стояли спаковані ще з минулого тижня: три сумки, коробка з посудом, чохол зі спорядженням. Отже, усе, вже цими днями переїзд, отже, недарма вона цілий рік тримала себе в руках і не дзвонила ночами.
Аліса набрала Олексія. Він відповів не відразу.
— Олексійчику! — тоненько скрикнула Аліса, ніби дитина, якій щойно подарували мрію. — Ти подав! Все ж таки подав на розлучення! Я ж казала! Я знала, що так буде!
На мить настала тиша, а потім її голос знову задзвенів:
— Як заспокоїтися?! Я цілий рік чекала! Ти де зараз, удома?
— Уже ні. Я пішов від неї. Зовсім. Їду до тебе.
Ця фраза прозвучала, мов грім серед ясного неба. Радість у слухавці раптом згасла, наче лампочка, що тьмяніє від перепаду напруги.
— До мене? — обережно перепитала Аліса, ледь чутно. — Але… чому ж до мене?
— Олексію, ну в мене ж тут орендована однокімнатна квартира. І речі вже спаковані, я ж думала, що ми…
— Приїду, — повторив він твердо й натиснув «відбій».
Він стояв біля її під’їзду, поруч — валіза й коробка із системним блоком. Олексій розумів, що його чекає дуже непроста розмова. Вона мріяла про чоловіка з власною просторою квартирою на Приморській, з машиною і гарною зарплатою. А замість нього приїхав чоловік з валізою, без роботи, з матір’ю, яка тепер усе життя згадуватиме зірваний відпочинок на морі, і з братом, чий проєктор за тиждень опишуть судові виконавці.
І все це — через одну необережну фразу, яку не треба було казати того вечора.
— Дурний, — пробурмотів він уголос, маючи на увазі Ірину. — Могли ж спокійно, по-людськи розійтися. Могли ж…
Він підняв валізу й попрямував до зупинки, бо машина залишилася у дворі їхньої колишньої квартири.
Ірина спокійно вимила руки, зайшла до кімнати й поставила крісло на звичне місце. Диван стояв трохи навскіс, а на килимі лишилися сліди від картонних коробок. Вона дістала блокнот і почала ретельно записувати, не поспішаючи, без емоцій — лише чіткий робочий план: банк, страхова, ключі, замок, договір з орендарями, копія розписки.
Телефон задзвонив. Колишня свекруха.
— Іро, я хочу зрозуміти, — почала Марія Іванівна голосом, що обіцяв довгу облогу. — Що у вас сталося?
— Відповім по пунктах, — чітко сказала Ірина. — Ваш син сам повідомив мені, що вже понад рік має іншу жінку. Він сам сказав, що хоче розлучення. І сам подав заяву, при мені, зі свого телефона. Я лише підтвердила. Ось і все.
— Але навіщо ж так із нами? Ми ж у чому винні? Ми ж до тебе завжди…
— Завжди. Саме так. Я оплачувала відпочинок батькам чоловіка. Чоловіка тепер немає — отже, і оплати немає. Це не помста, а проста арифметика.
— Я послідовна у своїх діях. Було б справді жорстоко пообіцяти й не заплатити. Я попередила завчасно, ви встигнете здати квитки.
— А Кирило? Він же тобі був як рідний брат!
— Він мені був як позичальник, — спокійно відповіла Ірина. — Із розпискою.
— Ти… — Марія Іванівна захлинулася повітрям. — Ти хоч розумієш, що руйнуєш нашу родину?
— Вашу родину зруйнував ваш син. Я просто перестала її фінансувати. До побачення.
Ірина вимкнула звук на телефоні й сіла. У блокноті з’явилася ще одна позначка: «Валентині — гроші, вівторок, вінки». Потім ще одна: «Мамі — таблетки від тиску, купити».
За пів години у двері подзвонили. На порозі стояла Надія — молодша сестра, розпатлана, з пакетом, з якого стирчав батон.
— Мені мама подзвонила, сказала — дядько Петро. Я одразу до тебе. Чого не береш слухавку?
— А де Олексій? — Надія зайшла до кімнати й раптом зупинилася. — Іро. А де половина шафи?
— Пішов, — відповіла Ірина. — У прямому сенсі: він сьогодні розлучився зі мною й з’їхав.
Надія опустилася просто на підлогу біля порога кімнати, бо ноги раптом її не втримали.
— Саме сьогодні. Він півтори години наважувався, а потім вирішив, що це найкращий момент.
— Іро… — сестра потерла лоба. — А чого ти така спокійна? Ти мене лякаєш. Ти хоч плакала?
— Я сьогодні плакала за дядьком Петром. На двох у мене сліз не вистачило, треба було обирати.
— І я обрала дядька, — додала вона. — Він мені велосипед збирав. А цей мені навіть полицю не повісив, дірка досі в стіні.
Надія помовчала, а потім коротко й невесело пирснула.
— А вона хто? — тихо спитала Надія.
— Інструкторка мотузкового парку. Двадцять дев’ять років. Жвава, весела, сміється з його жартів.
— Надіє, — Ірина подивилася на сестру, — я чотири роки витягувала наш відділ зі збитків. Я підписую акти, після яких закривають атракціони, і мені потім дзвонять власники й пояснюють, яка я погана. Я приїжджаю додому о дев’ятій вечора і хочу тиші. З його жартів я давно перестала сміятися, бо всі вони були про мою зарплату.
— І ти його ось так, у одні ворота?
— В одні. Він думав, що розлучення — це коли він просто піде, а все добре залишиться при ньому. Робота завдяки моєму дзвінку, машина завдяки моїй доброті, квартира моєї матері, відпустка його батьків за мій рахунок, борг його брата на вічному розтермінуванні. Я просто скасувала йому абонемент.
Надія все ж усміхнулася, хоч губи й тремтіли.
— А мені його майже шкода, — визнала сестра.
— І мені майже так само. Він не негідник, він боягуз. Негідник би все продумав, а цей прийшов із порожніми руками й сподівався, що я за інерцією й далі тягнутиму його.
— А його родина тепер висить на волосині, — Ірина знизала плечима. — Мати не поїде на море і всім пояснюватиме чому. Батько з нею не розмовляє. Кирило кричить на дружину, а дружина збирає речі. І всі вони дружно звинувачуватимуть мене, бо так зручніше, ніж визнати, що винна лише одна людина. Рятувати їх — не моя справа.
— Жорстко, — видихнула сестра.
— Чесно. Я двадцять років була для всіх зручною. Досить.
Сестра підвелася, дістала з пакета батон і поклала його на стіл — так роблять люди, яким треба хоч чимось зайняти руки.
— Далі вівторок. Похорон. Потім рахунки, потім замки, потім суд із Кирилом, якщо не поверне борг. Потім канатна дорога в Заріччі, там трос протертий до жил, а власник упевнений, що ми домовимося по-доброму.
— Я перегляну своє життя, як стару плівку, — сказала Ірина. — І без жалю виріжу з нього все зайве. Виявляється, це так просто — викинути непотріб, якщо не боятися гострого олівця.
Сестра пішла вже за північ. Ірина замкнула двері на ключ, повільно пройшлася квартирою, вимикаючи світло в усіх кімнатах, і зупинилася біля порожньої стіни. Там ще вчора стояла його коробка з якимись дротами, які він так і не забрав.
Телефон, увімкнений лише на хвилину, бо вона чекала дзвінка від мами, одразу показав вісім пропущених. Три від Марії Іванівни, чотири від Кирила і лише один від Олексія.
Вона байдуже глянула на список, позіхнула й повністю вимкнула телефон.
Розлучення — то розлучення. Не варто через нього рвати на собі волосся й лити сльози. Це просто привід змінити замки, повернути всі борги й нарешті самотужки досвердлити ту дірку в стіні, яку він обіцяв зробити ще торік.