Мама знову зателефонувала з одним і тим же. Я їй сто разів кажу, що не можу розірватися, бо маю кого доглядати, а вона й далі за своє:

– Ой, Жанночко, якби ти знала, як мені самотньо, як нема до кого заговорити, я до першої ночі дивлюся телевізор аби не так було сумно. Як то добре тим, у кого є до кого слово сказати.

– Мамо, є ж Руслан біля вас, приходить, онуки вас навідують.

– Що мені з того? Вони прийдуть на кілька годин, а далі я сама залишаюся в квартирі.

Мама хлипає, а я важко зітхаю, адже вона так мріяла в своїй квартирі мати «чистий спокій» і чи не вона й сама спричинила те, що зараз я на іншому кінці країни доглядаю тітку, яка мене й прихистила?

Історія така ж, як і багато інших – молодята не мали де жити і пішли жити до батьків. Спочатку жили в моєї мами, але вона вже так вередувала, так їй Степан заважав, що й словами не передати. То не так став, то не те взяв, то не таким тоном заговорив. Мені здавалося, що він мало навшпиньки не ходить по квартирі, але мама все одно мала до чого причепитися.

Далі ми таки пішли від неї на орендовану квартиру, а далі чоловік поїхав за кордон та заробив на власну квартиру.

Ми не бачилися з ним п’ять років, коли він їхав, то я чекала від нього дитину, а, коли вернувся, то от вже майже дорослий хлопчик, який бачив тата лишень по відео зв’язку. Дем’ян не звик до Степана, а той до нього і між моїми найріднішими чоловіками почали виникати непорозуміння.

Степан чомусь вирішив, що його слово має бути головне, не зважаючи чи треба чи ні, він показував свій авторитет, а потім мені вичитував, що дитина не хоче до нього на руки йти, коли він грає роль батька перед родичами чи знайомими.

– Він тікає від мене, – каже мені, – та я не знав, як себе й вести. Ти як сина виховала?

І з кожним днем все було більше причіпок, особливо, коли син не хотів сам спати в своїй кімнаті. Він десятки разів приходив до нас, бо йому то пити, то в туалет, то казочку… Я тоді йшла в його кімнату і засинала поруч.

Бувало, що й я не хотіла йти до чоловіка, бо так за весь день мені накрутить, що й дивитися на нього не хочу. Степан став пропадати вечорами, а через якийсь час сказав, що знайшов собі кращу і ми маємо піти з його квартири.

Ось так я знову вернулася до матері, але та мене не підтримала.

– Йди і вертай чоловіка, як це так? Скажи, що ти йому пробачиш та перепроси, скажи, що була не права і більше такого не повториться.

– Ні, мамо, якби він ще сина любив, то я б перепросила, але він не хоче з дитиною налагоджувати зв’язок, таке враження, що то чужі люди. Не буду я нічого робити.

– Ах не будеш? То тоді роби як знаєш, але я в себе в хаті садок розводити не буду і з дитиною помагати не буду. Я хочу спокою нарешті. Думала брат твій вже вступився та має родину, ти пішла з хати, то вже ми з батьком собі відпочинемо.

А ти он прийшла, як сніг на голову!

Як я маму не просила про допомогу, то у неї завжди була відповідь:

– Для того у жінки має бути чоловік. Твій де?

Не знаю як би я далі отак жила, бо зарплата у мене мінімальна, на оренду квартир точно не вистачить, то де я маю з дитиною дітися?

І тоді з’явилася мамина сестра, тітка Віра, яка й вселила в мені віру, що все буде добре.

Вона гостювала у батьків, а далі й до сестри приїхала на кілька годин, коли ж вони чаювали, то мама й почала їй душу виливати, що я отак вийшла заміж та сиджу на її шиї.

– Як я, Віро, вже спокою хочу, ти й не уявляєш, а дитину ж вона розбалувала, слово не скажеш, вже мамі жаліється. Не знаю, як далі й бути.

– А ти, Жанно, їдь зі мною.

– Що?, – вигукнули ми обидві.

– Їдь до мене, у нас будинок свій, Дем’яна віддамо в садок, ти підеш на роботу і будемо жити. Я мрію про онуків, але бачиш, що Бог не дає.

Тітка мала двох дітей, але вони як поїхали за кордон вчитися, то так там і залишилися, але не думали ні про дітей, ні про заміжжя. Її чоловік збудував великий будинок, думав, що будуть доньки приїжджати з онуками, кожному має бути своя кімната, але тепер хата пустує.

– Нам буде за радість, як буде чутно дитячий сміх, – казала вона.

Я зібралася за кілька хвилин, все інше мама обіцяла переслати поштою.

В тітки й не треба було щось і купувати для сина, бо там було повністю все зроблено для майбутніх онуків: кімната з іграшками та гарними меблями, на подвір’ї гойдалка та гірка…

Ми потоваришували з Дмитром Павловичем, чоловіком тітки Віри, Дем’ян був на сьомому небі від щастя.

Через два роки я одружилася з Петром, він прийшов жити до тітки, у нас з ним двоє діток і тітка Віра та дядько Дмитро вважають їх за своїх онуків. На жаль вони своїх бачать лиш по телефону, а тітка каже, що то все не так, як має бути.

– Я хочу бачити їх, розумієш? Хочу обійняти, показати щось, нагодувати смачненьким…

Вони кілька разів до них туди їздили, але не могли там жити, тягнуло їх додому, до нас.

Я не знаю в чому причина, що ми так добре ладнаємо. Може, що будинок великий і ми вдячні їм за все? Але от зараз тітка Віра одна, їй сімдесят п’ять років, не може вже ходити і я її доглядаю та вожу на процедури, дядька вже рік як нема. Вона дуже переживає, що завдає мені клопоту, але я їй кажу, що то все дурниці і вона ще має дочекатися правнуків, адже Дем’ян вже одружений і обіцяв порадувати бабусю донечкою.

Ось так ми живемо зі своїми радощами і клопотами. Але тут вже й мама мені починає натякати, як їй самотньо, хоч при цьому вона категорично відмовляється переїжджати зі своєї квартири.

– Я тут удома, тут все моє знайоме, я нікуди не поїду.

Вона хоче аби хтось у неї жив та її доглядав. Я не можу. А брат так само робить те, що може і до матері не планує переїжджати.

Ось так її мрія збулася, але вона тепер цьому чомусь не рада. І чого так сталося?