— Без образ? Олю, ну скажи, що ти на мене не ображаєшся! Нам же було добре разом?

Оля шморгнула носом, подивилася на Сергія і кивнула.

— Було…

— Ну й чудово! Але хіба нам з тобою обов’язково сваритися наостанок? Ми ж можемо залишитися друзями!

Сергій простягнув було руку, але Оля ступила вбік, сховала долоньки за спину й похитала головою.

— Ні!

— Треба ж. Я думав, що ти розумніша! Гаразд. Бувай!

Сергій покрокував до виходу з парку, а Оля плюхнулася на мокру лавку, усипану листям, і заревла. Цьому заняттю вона віддалася з усією пристрастю. Навіть парасольку забула відкрити, хоча дощ припустив із подвоєною силою, вирішивши, напевно, що якщо Оленька плаче, то й йому не гріх.

Дізнатися більше

Підручники для дітей

Посібники для вчителів

Поревіти від душі їй хотілося вже давно, але все якось причин не було. Точніше, вони були, але серйозними, щоб ось так — до соплів і сліз, їх назвати якось язик не повертався.

Подумаєш, Сергій забув про те, що вони домовлялися зустрітися, і поїхав з друзями в лазню! Просто забула людина про свою обіцянку. Буває…

Подумаєш, цілував у щічку всіх дівчат у групі при зустрічі, для кожної знаходячи комплімент і усмішку! Що такого? Він просто хлопець, який точно знає, чого хочуть усі дівчата. Уваги… Така дрібниця, а як приємно, коли тебе помічають…

Подумаєш, три роки стосунків, знайомство з батьками, плани на майбутнє і все це пішло в нікуди, як тільки стало відомо, що її, Олю, до аспірантури беруть, а Сергія — ні…

І виявилося, що вона далеко не найпрекрасніша дівчина на світі. Є й кращі… Лера, наприклад. Довгонога, загадкова, немов сфінкс, і настільки байдужа до всіх навколишніх, що Сергій вирішив, що він не він буде, якщо не розворушить цю снігову королеву.

У нього вийшло…

І сьогодні Оля дізналася, що бути милою — це, виявляється, недолік, любити — треба вміти, а Сергій ухвалив серйозне рішення і одружується за місяць. І зовсім не на Олі…

Приводів для того, щоб поревіти тепер було більш ніж достатньо, і Оля вирішила, що гірше від цього точно не буде. Тим більше, що соромитися в цей час у парку було нікого.

Майже…

Кіт, який взявся незрозуміло звідки, так поважно промарширував мокрою доріжкою повз лавку, на якій мерзла й тихо підвивала від жалю до себе Оля, наче дощу не було й близько. Його облізлий хвіст пройшовся по Олиних кросівках, і дівчина гидливо підібгала під себе ноги.

Хвостатих і вусатих вона не дуже любила відтоді, як бабусина кішка подряпала їй ніс у далекому дитинстві.

Оля лізла до неї цілуватися, але кішка пориву не оцінила, і дала Оленьці по носі, чим раз і назавжди переконала дівчинку в тому, що від котячих краще триматися подалі.

Олин жест не залишився непоміченим. Кіт зупинився, кілька разів смикнув нервово хвостом, і застрибнув на лавку.

— Ні! Іди! — запротестувала було Оля, але охриплий від довгих сліз і холоду голос не слухався її.

Кіт потоптався по мокрих листках і сів поруч з Олею, питально глянувши на парасольку, яку вона тримала в руках.

— Ще чого! — пирхнула дівчина, правильно розцінивши котячий погляд. — Я тут страждаю! А ти мені заважаєш! Йди!

Кіт навіть вухом не повів. Зітхнув тільки. Зовсім по-людськи. І Олі ніби почулося:

— Що ж ти так кричиш, дівчино?! Я тобі нічого поганого поки не зробив. Підтримати вирішив, ось. А ти кричиш. Негарно! Сидиш тут, мерзнеш… Мокра, он, уся… Того й гляди — захворієш! Дивні ви, все-таки, люди! У вас є теплий будинок та їжа, а ви собі вигадуєте якісь проблеми і думаєте, що так і треба…

Оля почула цей монолог так ясно, що навіть похитала головою, думаючи, а чи не сон це?

Але мокро було як і раніше, кіт нікуди не подівся, а руки в неї замерзли настільки, що з першого разу парасольку відкрити не вийшло.

Вона все ще возилася з кнопкою, сердито шморгаючи носом, коли кіт раптом підібрався, вигнув спину й зашипів.

— Гей, ти чого? — Оля залишила в спокої парасольку й мимоволі потягнулася до кота, щоб заспокоїти.

Але не тут-то було.

Кіт злетів над лавкою, ухиляючись від величезної вівчарки, яка з’явилася, ніби чорт, з-за лавки, і чомусь вирішив, що ховатися найкраще на руках в Олі.

Гострі пазурі вчепилися в її куртку, дівчина зойкнула, схопившись на ноги, і кіт вирішив за благо забратися вище.

Господар вівчарки, який вирішив, що в цей час у парку людей бути не повинно, і відпустив свою улюбленицю з повідка, застав лише розв’язку цієї трагікомедії. Його собака стояла біля лавки, на спинці якої балансувала, витягнувшись у струнку, дівчина. А на голові у дівчини, вчепившись пазурами в її шапку, сидів мокрий кіт, який вив на всю округу.

На морді вівчарки, прикрашеної зробленим на замовлення намордником, було написано таке здивування, що її господар не витримав і розсміявся:

— Грета, до мене!

Команда була виконана тут же, а хлопець поспішив до лавки:

— Дівчино, мила, злазьте! Давайте, я вам допоможу! Не бійтеся! Ви не помітили? Вона ж у наморднику! Вам нема чого боятися!

Олю аргументи господаря Грети, можливо, і переконали б, а от кота — ні. Він продовжував самозабутньо вити навіть тоді, коли Ольга за допомогою незнайомця зістрибнула на землю і спробувала віддерти хвостатого від своєї шапки.

Господар вівчарки, бачачи марність Оліних спроб, все-таки втрутився.

— Дайте, я вам допоможу! — він схопив кота за шкірку, і той раптом заспокоївся і повис ганчіркою, чим чимало здивував подряпану Ольгу.

— Як ви це зробили?!

— А як мати його в дитинстві взяв! У мене все життя кішки були. Ось і надивився! — господар Грети вручив Ользі хвостатого збурювача спокою. — Тримайте! Так, ось так, за шкірку! А ще краще, засуньте його під куртку. Він зігріється і заспокоїться.

— Так? — Ольга подивилася на кота і їй раптом стало його шкода.

Хіба не сиділа вона щойно, така ж мокра й ображена життям, намагаючись зібрати залишки самоповаги докупи? То чим відрізняється вона від цього хвостатого, який був єдиним, хто опинився поруч у цей момент?

І якщо вже кіт її не покинув, то як вона може тепер покинути кота?

Ні! Так не годиться!

Ольга розстебнула куртку, заштовхнула кота за пазуху і кивнула незнайомцю:

— Дякую!

— Нема за що! А чому ви плакали?

Ольга здивовано обернулася:

— Це просто дощ!

— Ага! Так я і повірив! Дівчино, а давайте, я вас проведу? Темніє вже, а ви з котом. Раптом хтось вирішить спокуситися на вашу честь?

Ольга посміхнулася.

— Нехай спробує! Ви шапку мою бачили? Як думаєте, що залишиться від того, хто на це зважиться, якщо я випущу свого бойового кота?

— А він уже ваш?

Ольга задумалася на хвилинку.

— Знаєте, є такий закон — якщо десь втрачаєш, то має десь прибути.

— А що втратили, чи що знайшли?

— Та от не розібрала поки, — задумливо протягнула Ольга. — Думаю, що швидше, все-таки, друге.

— Ось і чудово! Значить, кіт, кажете? І як же ви його назвете?

— А треба?

— Думаю, так.

Кіт отримав усе, чого шукав у той холодний вогкий день в осінньому парку. Ім’я, дім, господарку, і… господаря. Та ще й велику теплу подругу на додачу.

І нехай з Гретою кіт спочатку не особливо ладнав, з часом їм довелося знайти спільну мову. Адже галасувати в домі дозволялося лише одній істоті. І хвоста у цієї істоти не було…

Зате молоком від нього пахло так ніжно і солодко, що й кіт, і собака, змиривши свою гординю і забувши про сварки, тихенько влаштовувалися ближче до колиски, яку колисала Ольга.

Чи вірите ви в те, що доля іноді підкидає нам “котів” саме тоді, коли ми їх найбільше потребуємо?

💬 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!