Віра та Юрій одружилися, коли обом було по тридцять два. Він – юрист у великій міжнародній компанії, вона – начальник відділу в банку.
Успішні, такі, що прагнуть і далі вгору по кар’єрних сходах, вони вирішили, що ще пару років з дітьми поспішати не будуть. І не поспішали.
Вірі було тридцять шість, коли подруга Рита попросила посидіти з піврічним сином:
– У старшої завтра звіт у музичній школі, а Сергійка (Ритиного чоловіка), як на зло викликали на роботу. І бабусі ніяк не підстрахують: мої в санаторії відпочивають, а Сергія мама на тиждень до молодшої дочки погостювати поїхала. Ксюшка засмутиться, якщо мене на концерті не буде, а з малим куди я?
Віра з радістю погодилася виручити. Ось десь тут, за чотири години, проведені з пухкеньким малюком, у Вірі прокинувся материнський інстинкт, що дрімав до цього.
– Може, і нам час? – Посміхнувшись, запитала Віра за вечерею у Юрія.
– Я теж подумав про це. – Підтримав він.
Але через півроку спроб, ніяк не виходило і Віра звернулася до лікарні. Майже рік тривали обстеження, призначалися ті чи інші препарати, потім проводилися повторні обстеження, і за висновками лікарів обоє були здорові, але дітей так само не було.
Віра дуже переживала з цього приводу, але Юрій завжди був поруч, підтримував і підбадьорював. Після трьох невдалих спроб штучного втручання ,Віра зовсім знітилася, навіть взяла позапланову відпустку.
– Знаєш, є такі програми, можна подивитися анкети дітей-сиріт, там є і зовсім малюки. – Почала одного разу розмову Віра.
– Віро, ні. Прошу тебе не продовжуй. Я розумію, до чого ти хилиш, але ні. Ці діти, навіть маленькі, навіть дуже гарненькі, вони чужі. Звідки нам знати, яка там спадковість, гени? Час є, спробуємо ще раз. – Юрій обійняв дружину за плечі.
Віра тихо схлипувала, уткнувшись йому в груди. Їй було тридцять дев’ять, і її почала лякати думка про те, що часу, для жіночого організму, якраз залишилося не так вже й багато.
– Розумієш, жінкам такі моменти пережити важче. – Давав настанови Юрію друг Микола. – У жінок запас любові набагато більший за чоловічий, їм потрібно її кудись витрачати.
Моя мама почала довбати нас з Ольгою онуками, через місяць після весілля. А через півроку Ольга придумала подарувати мамі собаку – ось тобі і годування, і гуляння, і виховання, а хочеш і в костюмчики вдягай, зараз чого тільки немає.
Мама так до Тишки свого прикипіла, що зараз навіть ми ревнуємо, кого вона більше любить, онуків чи його. – Микола розсміявся.
Юрій задумався: собака – це, звичайно, не дитина, але підняти настрій і відволікти від сумних думок Віру, дійсно, зможе.
Наступного дня Юрій повернувся додому не один, за пазухою він тримав маленьку біло-руду грудочку. Віра розсміялася від захвату:
– Який гарненький!
Грудочку назвали Річі. Цуценя, звичайно, вимагало турботи і уваги, Віра возила його до ветеринара, на щеплення і огляди, вчила нескладним командам, подовгу гуляла з ним в парку, іноді до них приєднувався і Юрій, але все-таки думка про дитину не покидала її. Через півроку Віра заговорила про чергову спробу.
– Ти добре подумала? Все-таки сорок років вже. – Зам’явся Юрій.
– Не такий вже й вік! – Віра здригнулася, як від уколу.
– Для чоловіка… – додав Юрій, намагаючись взяти дружину за руки, щоб пом’якшити розмову. – Я теж дуже хочу дитину, але переживаю за тебе.
– І все ж, давай спробуємо ще раз. – Видихнула Віра. Юрій погодився.
Але знову нічого не вийшло. Віра ходила немов тінь, з кожним днем стаючи все сумнішою. Навіть Річі, який намагався постійно бути ближче до господині, то підставляючи їй під руку свою голову, то тикаючись мокрим носом в коліна, не відволікав її від важких думок.
Юрій же почав раптом злитися, дратуватися через дрібниці, тепер, замість того, щоб підтримати дружину, намагався зачепити будь-якою дрібницею. Але Віра ніби й не помічала цього.
– Може, з’їздимо в дитячий будинок? – Віра знову завела розмову про усиновлення.
– Ні, Віро. Нікуди ми не поїдемо. Ми це вже обговорювали. І взагалі, я від тебе йду. – Відрізав Юрій. Віра стрепенулася і подивилася на чоловіка нерозуміючим поглядом.
– Так, Віро. У мене ще є шанс побудувати повноцінну сім’ю, завести дітей… – Юрій хотів продовжити, але Віра перервала його жестом.
Ось тут-то і було першим поривом Віри сказати про те, що ще не все втрачено. Але потім вона зрозуміла, що б вона зараз не сказала, це все ні до чого. Це будуть лише її жалюгідні спроби утримати Юрія. Своє рішення він прийняв, нехай іде.
Двері за Юрієм зачинилися. Віра знесилено опустилася в крісло і порожнім поглядом втупилася в стіну. Річі підійшов до господині, поклав голову їй на коліна, Віра машинально опустила на неї руку. Так вони просиділи кілька годин. Потім Річі почав соватися, тихенько постукуючи хвостом по підлозі. Віра прокинулася від своїх думок:
– Вибач, друже, звичайно, тобі давно час на прогулянку. – Річі підвівся в нетерпінні.
Тепер пес став для Віри не просто улюбленцем, а справжньою віддушиною. Вони розмовляли, разом снідаючи і вечеряючи, звичайно, говорила Віра, а Річі слухав і виляв хвостом або водив смішними вухами.
Вони разом гуляли, ще більше часу проводячи на вулиці. Разом дивилися перед сном фільми або читали книги. Поступово життя потекло своєю чергою. Віра вже не переживала так сильно про те, що Юрія більше немає в її житті. Але мрія про дитину все ще жила в її серці.
– Ми тільки подивимося. – Схвильовано говорила Віра Річі, коли вони підходили до паркану дитячого будинку. Ця ідея прийшла Вірі в голову несподівано, одного сонячного осіннього ранку, хоча, зріла в ній вона вже давно.
Віра неквапливо йшла вздовж паркану. За парканом гралися діти, був час прогулянки. Річі то відставав, то забігав вперед, раптом він метнувся вбік, Віра здригнулася, але потім зрозуміла, він побіг за паличкою, перекинутою через паркан. Підібравши трофей, Річі повернувся до паркану.
– Розумник, молодець. – Похвалив Річі хлопчик років семи, що стояв за парканом і кинув палицю. Посміхаючись, він потрепав собаку по голові. Річі захоплено завиляв хвостом.
– Коли я виросту, то стану кінологом. І ми з Рексом будемо ловити злочинців. – Сказав хлопчик, підійшовши до Віри.
– Хто такий Рекс? – Запитала Віра.
– Так я назву собаку, яка у мене буде, коли я виросту. – Пояснив хлопчик. – Як його звуть? – Хлопчик не переставав гладити Річі.
– Річі. А тебе? – Запитала у відповідь Віра.
– Денис. Прізвище Травник. Хоча, це не моє справжнє прізвище. Просто мене знайшли в травні. Тітка Шура, прибиральниця, каже, не дивно, що мене досі не всиновили, тому що з таким прізвищем все життя маятися доведеться. – Цілком серйозно, але без смутку пояснював Денис. Віра посміхнулася:
– Мені здається, дуже гарне прізвище вийшло, тепле, радісне, весняне, і воно обов’язково принесе тобі щастя. – Постаралася підбадьорити вона. Денис хотів щось відповісти, але його покликала вихователька.
– Прощавай, Річі! – Денис ще раз погладив собаку по голові. – До побачення. – Ввічливо попрощався він з Вірою.
Кілька днів майбутній кінолог Денис Травник не виходив у Віри з голови. І ось вона сиділа в кабінеті завідуючої дитячим будинком.
– Хлопчик був абсолютно здоровий, коли його знайшли. Швидше за все, молода матуся привела його у світ таємно і хотіла позбутися дитини, такі випадки бувають, але це тільки наше припущення, матір так і не знайшли.
Хлопчик поступливий, спокійний, кмітливий, дивно, що його досі не всиновили. – Розповідала завідувачка.
– Напевно, через прізвище. – Тихенько сказала Віра і посміхнулася.
– Що? – Завідувачка не розчула.
– Я хочу всиновити Дениса. Я знаю, що за законом можна і не перебувати у шлюбі… – почала Віра
– Так, але це буде довше. – Кивнула головою завідувачка.
– Юро, ти повинен мені допомогти. – Вийшовши з дитячого будинку, Віра зателефонувала колишньому чоловікові, щоб він допоміг швидше організувати все з документами.
– Ти з глузду з’їхала? – Віра очікувала такої реакції.
– Юро, тепер це тебе вже не стосується, просто допоможи мені прискорити процес. – Юрій важко зітхнув, але обіцяв допомогти.
– Травник! Денисе! Ось і за тобою прийшли, горюшко ти наше. – Тітка Шура квапливо йшла коридором.
Денис несміливо увійшов до кабінету завідуючої, хтозна, якими можуть виявитися його нові батьки.
– Вітаю. Пам’ятаєш мене? – Віра хвилювалася не менше.
– Вітаю. Ви були з Річі. – Денис упізнав її.
– Так. Після тієї зустрічі ми з Річі вдома порадилися і вирішили, що саме тебе нам і не вистачало.
– Справді? – зрадів Денис. – А де Річі?
– Йому сюди не можна, він чекає на вулиці. Ну, що скажеш, згоден ти жити з нами? – запитала Віра. Денис радісно закивав у відповідь.
Потім вже на вулиці хлопчик міцно обійняв Річі і боязко подивився на Віру. Вона розуміла, що їм обом доведеться ще навчитися ладнати один з одним, довіряти і бути відкритими, але була впевнена, що у них це неодмінно вийде.
Віра більше не вийшла заміж, але вона була щаслива, вона виростила і виховала чудового сина. А Денис став чудовим сином для Віри і відмінним другом для Річі. А коли виріс, здійснив свою мрію: став кінологом і готував до служби собак.
Річі трохи не дожив до вручення диплома улюбленому господареві, пішов на той світ від старості, але, оточений любов’ю і турботою.
Та й у Юрія все склалося добре, хоча вони з Вірою не підтримували стосунків, вона знала, що через два роки після розлучення він знову одружився, і у нього з’явилася донька.
