— Ну все! Збирай валізи, твоя вистава закінчена! — дружина влетіла в квартиру і з порога здивувала чоловіка дивною заявою.

— Даша? У чому справа? — спокійно запитав Валерій, який в цей час на кухні смажив на вечерю рибу.

На ньому зараз був веселий фартух у яскраву мальовану ромашку, в руках чоловік тримав дерев’яну лопатку і кухонний рушник.

З усього було зрозуміло, що дружина відірвала його від важливої і відповідальної справи.

Даша нервово скинула з ніг легкі літні туфлі, кинула на тумбочку в передпокої свою маленьку сумочку і з презирством поглянула на чоловіка.

— Кажу тобі — все! Кидай смажити рибу, йди збирай свої речі. Дострибався ти!

— На вулиці що, так спекотно сьогодні? З усього видно, голову тобі напекло. Або може, ти приклалася десь гарненько? Нісенітницю якусь несеш! Повторюю своє питання — що сталося?

Даша промовчала. Вона демонстративно пройшла повз здивованого Валерія в кімнату, де хотіла швидше позбутися ненависного офісного костюма.

У літній задусі вона відчувала себе в ньому, як у скафандрі. Переодягнувшись у легкий і невагомий халатик, жінка рішуче попрямувала на кухню.

— Будеш їсти? — запитав Валерій, який якраз закінчив смажити. Він чудово вмів смажити щуку, і Даша це знала. — Чи ще не прийшла до тями?

— Ні, не буду, — ковтнувши слину, твердо заявила Даша.

— Сита? — добродушно уточнив чоловік.

— А ось це тебе тепер не стосується! У нас з тобою проблема, милий. Я зараз зустріла у дворі сусідку Марину, — виважуючи кожне слово і при цьому вивчаючи реакцію чоловіка, промовила вона.

— І? Що вона? — поставивши на стіл блюдо з ароматними підсмаженими шматочками риби, запитав Валерій.

Він одразу ж почав різати овочі на салат, ніби між іншим розмовляючи з дружиною.

— Що вона? Ти так питаєш, ніби не розумієш, про кого я! — зі злістю випалила Даша.

— Я зрозумів, зрозумів. Наша сусідка Марина. Що далі? — Валерій здивовано повернувся до дружини, яка сиділа за столом.

— Вона мені заявила, що у вас з нею роман. І що вона тебе хоче забрати у мене.

— Хто? Маринка? Ота малолітня дуринда? Та годі! Ти жартуєш!

— Уяви собі, мені не до жартів! — знову підвищила голос Даша.

— У неї що, юнацькі заскоки? Або дівчина перепила кока-коли? Що з людьми коїться, просто дивно! Ось що спека з нами робить, — спокійно міркував вголос Валерій.

По ньому абсолютно не можна було сказати, що він схвильований або наляканий.

— Ні, все набагато серйозніше, ніж ти думаєш. Ваш зв’язок розкрився, і тобі тепер нічого не залишається, як піти до неї! Такого обману і ганьби я терпіти не буду!

— Який зв’язок? Одна ненормальна щось випалила, а інша ненормальна їй повірила. Ти хоч розумієш, в чому зараз звинувачуєш мене? Я поки що добрий, але ж можу і образитися!

— Ага, давай! Ображайся, збирай валізу — і вперед, до своєї коханої! — закричала дуже втомлена сьогодні на роботі Даша.

Вона знала, що чоловік уже вдома і чекає на неї. Їхала, поспішала з роботи, передчуваючи тиху сімейну вечерю.

Даша була голодна, за весь день тільки й змогла, що пару чашок кави випити, та якийсь сухий бутерброд проковтнути.

А Валерій обіцяв на вечерю свою фірмову страву — смажену щучку.

І ось втомлена, але радісна від того, що нарешті дісталася по такій духоті додому, Дарина біля під’їзду раптом зіткнулася з сусідкою, молодою Мариною.

— Зачекай-но, не поспішай, — почала вона фамільярно, хоча Даша до цього не мала задоволення з нею спілкуватися.

— Що таке? — неохоче зупинилася жінка.

— Валерій — мій! Зрозуміла мене? — з нахабною посмішкою промовила Марина.

— Дивно, але до цього моменту я вважала, що він мій. Чоловік! А тобі що від нього потрібно? Своїх малоліток не вистачає? На дорослих чоловіків почала задивлятися? Чи не зарано? Даремно ти! Тут у тебе нічого не вийде, — швидко знайшла відповідь Даша. — Дай пройти, базікало!

— А ось і вийде! Він уже мій, зрозуміла! У нас з ним кохання. І все було.

Даша ледь не спіткнулася, входячи в під’їзд.

Щось всередині неї тьохнуло і стало незатишно, навіть огидно, ніби вона слизьку жабу проковтнула.

— Що ти сказала? Повтори!

— У нас з Валерієм все було. І він сказав, що кохає мене. Зрозуміла?

Марина стояла перед Дашею в якомусь безформному балахоні, колір якого визначити було просто неможливо. На голові в різні боки стирчали пасма волосся, пофарбовані в зелений і фіолетовий кольори. У носі стирчало кільце, а в вухах — важкі сережки, більше схожі на корабельні якорі.

Кричущо яскравий макіяж на обличчі довершував моторошний образ сусідської «красуні».

— Він мій! — наполягала вона, чавкаючи жувальною гумкою.

— Ну, припустимо. І що далі? — запитала розгублено Даша.

Вона раптом якось різко знесилилася, відчувши слабкість у всьому тілі.

Задуха і голод робили свою справу. Їй чомусь стало страшно.

Звичайно, ця недотепа зараз несе повну нісенітницю. Ось тільки незрозуміло, навіщо їй це потрібно. І яку мету вона переслідує?

Даша погано розуміла, не знаючи, як далі реагувати на витівку сусідки.

А раптом вона права? Хто їх знає, цих чоловіків, що у них на думці? Може, і справді Валерія потягнуло на молоду, нехай і таку дивну. І навіть страшненьку, на погляд Даші.

Недалеко від будинку, біля альтанки, стояла група однолітків Марини. Вони дивилися зараз у їхній бік, про щось переговорюючись між собою і перериваючи розмову гучним сміхом.

— Маринко, йди сюди! — крикнула одна з подруг. — Нехай тітка додому йде.

— Передай Валерію, нехай збирає сумку. Я його чекаю, — продовжувала наполеглива Марина.

— Тут чекатимеш? Або додому зайдеш? Ти взагалі уявляєш, що я з тобою зроблю, якщо ти зараз брешеш? — раптом зірвалася Дарина.

— Я не брешу. У нас все було. Минулої суботи, коли ти їхала на дачу до друзів, — байдужим тоном видала Марина.

Даша зрозуміла, що це провал. Вона дійсно їздила на дачу до Харитонових, і це було минулої суботи…

Валерій тоді відмовився від поїздки, сказав, що попрацює вдома, в тиші. Потрібно було закінчувати проект.

— Дашенька, ну поїдь одна. Перед Юлькою з Мишком вибачся за мене, — сказав їй чоловік, відправляючи Дашу з друзями на дачу. — Ти ж знаєш, я не люблю природу, я міський житель. Всі ці комарі, мухи, інші комахи, спека. Ні! Не для мене такий відпочинок. Та й шашлики я не люблю. Більше по рибі западаю. Ти ж знаєш.

Все це Даша зараз згадала, поки піднімалася в ліфті в квартиру.

Значить, все це правда!

І ця дівка не брехала. І вона була у Валерія, поки Даша відпочивала на дачі у приятелів. Який жах!

Реакція чоловіка її здивувала і злегка приголомшила.

Дружина очікувала, що він почне виправдовуватися, буде вигадувати якісь відмовки, коли вона конкретно виклала перед ним всі факти.

— Вона сказала мені, що була тут з тобою! Тут! У нашій квартирі! — емоції переповнювали Дашу.

— Тут? Ну це взагалі маячня, — збираючись сісти вечеряти, відповів Валерій.

— Це не маячня! — скрикнула Даша. — І я доведу це.

— Я не терплю чужих людей у своєму житлі, і ти це прекрасно знаєш, моя люба, — обурився Валерій.

— Це було в суботу! У той день, коли мене тут не було. І Маринка твоя конкретно сказала мені, де я була. У Харитонових на дачі! Звідки їй відомо про це, відповідай! — Даша вже майже плакала.

Образа не давала нормально говорити.

— Ну це елементарно, дорогенька моя. Увімкни логіку. Ти сідала в нашому дворі в автомобіль, який був повністю напханий різними дачними штучками — ящики з розсадою, граблі, лопати, мангал похідний. Тільки дурний би не здогадався, куди ти їдеш зі своїми друзями. А цей молодняк постійно в альтанці треться. Ось Маринка тебе і побачила в суботу. Тільки ось мені незрозуміло, що задумала ця мерзенна дівчина. Чого вона домагається?

— Хороше питання. У твоїх словах, звичайно, є логіка. І вона могла бачити, як я їхала. Але скажи мені, якщо між вами нічого немає, як ти стверджуєш, який сенс у її дикій витівці? — Даша вже почала заспокоюватися.

Дуже хотілося вірити чоловікові.

А ще — їсти. Апетитна їжа, яка так чарівно пахла, просто зводила Дашу з розуму своїм виглядом.

— Їж, а то ще знепритомнієш. Стільки стресу, ще й, напевно, не їла нормально на роботі, — вловивши її голодний погляд, суворо наказав Валерій. — Зараз повечеряємо і підемо розбиратися.

— З ким? — Даша вже поклала собі на тарілку шматочок щуки.

— З Мариною. Або з її батьками, як вийде. Я швидко з’ясую, навіщо цій ненормальній спало на думку тебе мучити.

— З’ясуй. Інакше я від ревнощів не знаю, що з тобою зроблю!

Закінчивши трапезу, подружжя спустилося на перший поверх і подзвонило в квартиру, де разом з батьками жила Марина.

Двері відчинила її мати, імені якої вони не знали.

— Здрастуйте! Ви з приводу ремонту в під’їзді? — запитала жінка в засмальцьованому халаті. — Так я вже сказала головній по дому — гроші здавати не буду. Не маю зайвих грошей! Я і без ремонту в під’їзді якось проживу. Одна самотужки двох дітей тягну.

— Ми не з приводу ремонту, — перервав її Валерій. — Ваша дочка Марина вдома?

— Маринка? — розгубилася жінка. — А навіщо вона вам? Накоїла щось?

— Так, ми б хотіли задати їй одне питання. Ось прямо при вас, якщо ви дозволите, — ввічливо продовжував чоловік.

— Ось справи. Знову щось вигадала, — з несхваленням дивлячись на подружжя, вимовила вона. — Маринка! Нумо йди сюди!

Жінка закричала вглиб квартири гучним голосом.

Звідти через кілька секунд з’явилася сама винуватиця останніх подій.

— Ну? — незадоволено простягнула вона, ще не бачачи Дашу і Валерія, які стояли на майданчику.

— Бублики гну! — грубо відповіла мати. — Ось, це до тебе. Що накоїла, поганка? Ну, відповідай!

— Привіт, Марино, — сказав Валерій. — Нічого не хочеш нам з дружиною пояснити?

— Ні! — буркнула вона, опустивши голову.

— А чому? Адже у нас з тобою такий роман, що ти навіть про нього моїй дружині вже розповіла. Та мало того, ще й пообіцяла мене у неї відібрати. А зараз мовчиш чомусь.

— Що? — закричала мати Маринки. — Ти як посміла, негідниця, до такого додуматися? Порядним людям голову морочити. Хто тебе такому навчив? Вся в батька свого пішла, така ж непутяща! Ух, так і з’їздила б зараз по твоїй дурній голові!

— Ну? Ми чекаємо, Марино. Годину тому ти була така смілива і рішуча, а зараз чомусь мовчиш. Ось він, Валерій. Ти ж обіцяла забрати його собі? — сміливо запитала Даша.

— Я пожартувала… — тихо сказала дівчина.

— Пожартувала? Та хіба такими речами жартують? Ти що, зовсім у мене без мізків, виходить? — грізно крикнула сусідка на дочку.

— Ми грали…

— Що? Не мимри. Говори чітко. Що значить — грали? І хто це ми? — допитувалася мати.

— Ну це такий квест. Треба було сказати якійсь жінці, що чоловік їй ну, зраджує. Я і сказала… Їй ось.

— Ах ти, нахалюго така! — жінка ледве стримувалася, щоб не луснути дочку. — Вибачте нас заради Бога! Більше такого не повториться. Піду вчити свою непутящу дочку.

Сусідка зачинила двері, з-за яких почулися сварки і голосіння.

— Ну все? Розібралися? Додому пішли, — взявши за руку розгублену і здивовану дружину, сказав Валерій. — Тепер мати її навчить, як сусідів поважати.

— Що з людьми відбувається? З розуму всі з’їхали, — тихо промовила Даша.

— Я тебе про одне хочу попросити — не вір ти всяким пройдисвітам. Голову вмикай, добре? А то своєму чоловікові, з яким стільки років прожила, не вірить, а якійсь малій дурепі повірила. У них он, у молодих, бачила — взагалі ніяких понять про мораль немає. Що за покоління!

Подружжя піднялося до себе додому і сіло пити чай.