Катя прийшла додому після школи, кинула рюкзак у коридорі і одразу попрямувала до кухні.
Вона підійшла до холодильника, відкрила дверцята і зазирнула всередину. Там було порожньо, як завжди, якщо не рахувати однієї сосиски.
Вона скривилася, але все-таки взяла її, прикидаючи, чи можна хоч якось нею наїстися.
Як же ж вона сподівалася, що там буде хоч трохи ковбаси чи бодай пару яєць, але ні – тільки ця нещасна сосиска…
– Мамо, можна я з’їм цю сосиску? – гукнула вона в кімнату, сподіваючись, що мама не заперечуватиме.
Світлана, не відволікаючись від свого в’язання, відповіла:
– Треба Оленку нагодувати, поділись із нею.
Катя важко зітхнула. Олена, її молодша сестра, сиділа і співала якусь свою пісеньку.
Її світ був світлим і простим, її радість не залежала від того, скільки залишилося їжі в домі.
Катя зʼїла один шматочок і, підійшовши до сестри, засунула їй решту сосиски. Олена відразу почала жувати.
– Може, хліб залишився? – додала Світлана.
Катя відкрила дверцята шафки, але хліба, звичайно, теж не було.
Розпач почав наростати, і раптом її погляд зупинився на пакеті з борошном, що стояв у кутку на полиці. Можливо, вона спробує щось спекти? Але одразу ж вона зрозуміла, що для цього потрібно ще як мінімум яйця і молоко, а їх теж немає.
– Мамо, а що в нас на вечерю буде? – спитала вона.
– Не знаю, Катю. Грошей немає. Вітчим знову нічого не приніс.
Вітчим… Людина, яка перебивається випадковими заробітками. Він ніколи не приносив додому достатньо грошей. І навіть якщо іноді гроші з’являлися, то вони зникали так швидко, наче їх просто не було.
Дівчинка мовчки сіла на своє ліжко. Скільки це може тривати?
Катя подумала, що вона більше не може це терпіти. Їй треба щось робити. Вона встала з ліжка і підійшла до вікна. Надворі світило сонце, але вона не відчувала тепла. У її голові виникла думка:
Катя підійшла до дзеркала, подивилася на своє відображення.
У голові майнула думка, від якої вона сама здригнулася:
«А що, якщо…»
Вона потрясла головою. Але ця думка не йшла, як настирливий комар. Згадала про магазин за рогом – там продавчиня, тітка Наталя, начебто добра.
“Що якщо піти в магазин і …”
Вона відійшла від дзеркала, сіла на ліжко і заплющила очі.
– Ні, це погано, – прошепотіла вона собі.
Катя знову встала. Пошукала по кишенях куртки, навіть по старих джинсах, намагаючись знайти хоч якісь гроші, які б могли допомогти. Але в кишенях нічого не було.
І тоді, не роздумуючи більше, вона зазбиралася вийти. Але на порозі дівчину зупинив голос мами.
– Катю, ти куди? – спитала вона, опускаючи на коліна в’язання і витягаючи шию, щоб побачити дочку.
Катя одягла свою стару куртку, навіть не подумавши про шапку.
– Просто на вулицю, – відповіла вона і, не дочекавшись відповіді, тихо вийшла.
Надворі було якось не по-осінньому тихо. Вітер гнав по тротуару сміття, шуміло листям, а будинки виглядали похмуро, як порожні коробки.
Катя йшла не звертаючи уваги на все навколо. Вона намагалася думати тільки про те, куди вона прямує…
Коли вона зайшла у магазин, тепле повітря торкнулося її шкіри, і вона, як у забутті, побрела між полицями. Хліб, печиво, ковбаса – все це манило її погляд.
Катя блукала між полицями, дивлячись на їжу. Руки так і тягнулися взяти хоч шматочок, але було лячно. Як тільки вона підійшла до полиці з хлібом, її рука мимоволі потяглася, але відразу вона відсмикнула її назад.
– Що ти робиш? – думки в її голові зливались в одну велику купу.
Раптом, як здалеку, вона почула голос:
– Ти щось хотіла, крихітко? – пролунав знайомий голос.
Катя здригнулася і обернулася. Це була тітка Наталя, яка стояла за касою, її обличчя було добрим, але з виразом цікавості та занепокоєння.
Катя застигла.
– Я… – почала вона.
Тітка Наталя, бачачи, що Катя явно не може вирішити, що їй робити, вийшла з-за прилавка і підійшла ближче. Вона, схоже, не чекала нічого поганого, просто продовжувала спостерігати за дівчинкою з легким подивом.
– Що трапилося, люба? – спитала вона м’яко, майже пошепки, ніби не хотіла налякати її.
Катя опустила очі, її обличчя почервоніло.
– Я… Я хотіла взяти хліб. Але я не маю грошей, – прошепотіла вона.
Пауза. Тітка Наталя кілька секунд мовчала, потім спитала:
– А чому? Чому ти одна?
І ось тут Катя не могла більше мовчати. Розказала все як є. Все, що вона відчувала, вихопилося назовні. Вона розплакалася:
– Нема нічого. Маму скоротили, вітчим не працює. А Оленка маленька, їй їсти треба.
Тітка Наталя деякий час мовчала, перетравлюючи почуте. Катя відчула сором і готові були вибігти з магазину.
Але тут тітка Наталя важко зітхнула.
– Почекай тут, – сказала вона і пішла в глиб крамниці.
Катя стояла, нічого не розуміючи. Вона бачила, як тітка Наталя заходила у якусь кімнату, але не могла зрозуміти, що вона там робить. Час тягнувся, і здавалося, що минула ціла вічність.
Раптом тітка Наталя повернулася, несучи в руках пакет, у якому були макарони, свіжий хліб, молоко, навіть печиво і трохи ковбаси.
– Тримай, – сказала вона, простягаючи пакет. – І більше так не роби, гаразд?
– Дякую… – видихнула Катя, відчуваючи, як сльози течуть по щоках.
Тітка Наталя знизала плечима і повернулася до своєї роботи.
А Катя, схопивши пакет, швидко вибігла з крамниці…
Катя повернулася додому із повним пакетом їжі.
Світлана сиділа на кухні біля вікна. З вікна тягло холодом, але вона цього не помічала. Її погляд був порожнім, вона дивилася кудись у далечінь, не бачачи нічого навколо.
Пакет з їжею в руках Катя здавався таким безглуздим і громіздким у цій темній, похмурій кухні.
Катя підійшла ближче.
– Мамо, – тихо сказала вона, її голос було майже не чути.
Світлана не відразу відповіла. Вона не обернулася, навіть не глянула. Але в її голосі було здивування, коли вона нарешті подивилася на дочку.
– Що це в тебе?! Де ти взяла? – жінка застигла від здивування.
– Ні, тітка Наталя дала. Я їй все розповіла як є, – видихнула дівчинка.
Світлана повільно підійшла до Каті і подивилася в її обличчя.
І в цей момент щось клацнуло в маминій свідомості. Вона опустила голову і закрила обличчя руками. Вона почала тихо плакати.
Катя теж схлипнула.
– Ми ж не жебра ки, – прошепотіла Світлана, витираючи сльози. – Вибач мені, дочко! Я не хотіла, щоб ти так жила. Я не хотіла, щоб тобі доводилося просити допомоги на вулиці.
– Я просто хотіла поїсти. І Оленка теж, – тихо сказала Катя, дивлячись у підлогу.
Світлана пригорнула Катю до себе…
З того часу їжа в будинку почала з’являтися частіше.
А Світлана, почала робити те, що вона вміла найкраще – в’язати.
Це був її спосіб долати напругу, з усім, що відбувалося навколо.
Вона дістала найкращу пряжу, яка лежала в ящику, давно забута. Протягом кількох днів Світлана сиділа і в’язала, не відволікаючись. Тільки плечі її трохи тремтіли від напруги, і тьмяне світло, що йшло від лампи, відкидало на її обличчя довгі тіні.
Катя крутилася поряд, не зовсім розуміючи, що відбувається.
– Мамо, а навіщо це все? – спитала Катя, присівши на стілець поруч із нею.
Вона знала, що мама в’яже, бо їй подобається, але тепер це виглядало інакше.
Світлана не підвела очей, продовжуючи спритно працювати спицями.
– Треба віддячити людині, – коротко відповіла вона.
Катя зрозуміла, що мама придумала, як висловити свою подяку. Вона не могла інакше. Світлана ніколи не просила допомоги, і тепер вона була готова показати свою вдячність через те, що вміла найкраще – через в’язання.
Минуло кілька днів. Мама не говорила багато, але з кожним днем в’язала дедалі більше. Катя помітила, що з-під її рук з’являється щось прекрасне: спочатку мереживний светр, потім шапка, потім шарфик і рукавиці.
І ось коли Світлана закінчила в’язати комплект, вона сказала:
– Ходімо разом занесемо. Думаю, їй сподобається, вона посміхнулася.
Наступного дня вони пішли у магазин.
Коли вони зайшли, тітка Наталя, як завжди, стояла за касою і з усмішкою зустрічала покупців. Побачивши їх, вона спитала:
– Ну, як ваші справи? Чим можу допомогти?
Світлана помовчала кілька секунд, але потім все таки простягла їй пакет і гроші, які вони змогли назбирати.
– Це вам, – сказала вона. – Це за все, за допомогу та доброту. Дякую, що допомогли нам.
Тітка Наталя подивилася на подарунок, потім на Світлану, а потім на Катю, і тихо зітхнула.
– Не треба, – сказала вона, похитавши головою. – Я рада була допомогти. Ми всі колись потребуємо допомоги…
Але Світлана, незважаючи на це, наполягла:
– Візьміть, будь ласка. Ви допомогли нам, і я хочу, щоб ви знали, які ми вдячні.
І продавчиня зрештою погодилася, беручи пакет.
– Дякую, – сказала вона, зніяковівши. – Це дуже приємно.
З того часу вони стали дружити.
Тітка Наталя вмовила Світлану зайнятися в’язанням на замовлення, тому що побачила в її захопленні справжнє мистецтво.
Незабаром пішли замовлення.
Вона відчула, що її праця тепер цінується і що вона може робити щось корисне.
Перші гроші, які вона заробила, подарували сім’ї надію на краще.
Вітчим знайшов роботу. Це стало для сім’ї великою подією. Проблеми з роботою і грошима потроху відступили.
А Катя більше ніколи не думала про те, щоб взяти чуже…
Минуло кілька років, і життя поступово налагодилося. Катя виросла, стала старшою.
Щоразу, проходячи повз той магазин, Катя обов’язково заходила до тітки Наталі, навіть якщо в неї не було потреби щось купити. Просто побалакати.
– Ну як навчання? Як Оленка? – незмінно питала тітка Наталя, її голос завжди був теплим, і її посмішка сяяла щирою радістю.
Катя посміхалася й відповідала на всі запитання. Навчання йшло добре, Оленка підросла і тепер навчалася у школі.
Тітка Наталя завжди раділа успіхам дівчаток, наче вони були її власними доньками.
Про ту сосиску давно забули. А рукавички, які Світлана зв’язала для неї кілька років тому, тітка Наталя досі носила.
І хоча вони вже стали не такими модними, але були пов’язані з любов’ю й турботою… Для неї вони означали набагато більше аніж просто річ…
