Катя прокинулася вранці та подивилася на екран телефону. На дисплеї висвітлювалося, що вона має одне непрочитане повідомлення.
“Катя, приїдь до нас. Мама хоче тебе бачити”.
Це повідомлення було від Поліни, її двоюрідної сестри. Але це не було дивним. Дивним було те, що тітка Віра хотіла її бачити…
Кілька років їй не було діла до племінниці. А ще Катя її боялася. Ось цю сердиту і сувору тітоньку, яка чомусь цю саму суворість виявляла тільки до неї.
Мати Каті не стало, коли дівчинці було дванадцять років. Оскільки батька свого вона не знала, а бабусь і дідусів на той час не було вже в живих, то вона опинилася в будинку маминої сестри, тітки Віри.
Спочатку все йшло добре – Катя виховувалась із двоюрідною сестрою Поліною, у них різниця у віці всього один рік, Поліна старша була. Разом ходили до школи, разом прибирали квартиру та готували вечерю до приходу тітки Віри.
Квартира Каті здавалася, до того ж тітка оформила опіку над нею та отримувала гроші. Вона не обділяла сироту, купувала їй речі нарівні з донькою, намагалася нікого не образити. Але в якийсь момент все змінилося.
Це сталося в одинадцятому класі. Поліна тоді почала зустрічатися із однокласником та закинула навчання. Ближче до іспитів схаменулась, почала бігати репетиторами, але все ж таки без перескладання не обійшлося.
А Катя була іншою… Вона поставила собі мету і йшла до неї. Дівчинка хотіла стати юристом, тож до навчання ставилася серйозно. Вона не прогулювала заняття, до самої ночі сиділа над підручниками та склала всі іспити на відмінно.
Начебто все добре було, крім того, що тітку Віру ніби підмінили… Вона стала суворою по відношенню до племінниці, зривалася на неї, а ще, ніби ненароком говорила неприємні речі.
“Звісно тобі Катя треба вчитися, може з роботою пощастить, якщо Бог зовнішністю обділив”.
Поліна тепер була красунею, а Катя заучкою.
Іноді, стоячи перед дзеркалом, Катя оглядала себе і справді вірила у те, що має вади. Напевно, у неї й справді великий ніс, і стрижки у неї модної немає. Можна було б кілограма три-чотири скинути, тітка ось недавно сказала, що вона розжерлася.
Комплекси неповноцінності наростали як снігова куля. І росли вони пропорційно до успіху в навчанні у Каті та зниження успіхів у Поліни. В інститут Катіна сестра не вступила, не змогла пройти по балах.
З хлопчиком розійшлася, а фінал тієї любовної історії була небажана дитина. Тітка Віра відразу схопила за руку свою нерозумну дочку і потягла до лікарні. Адже вона розсудила – сусіди заплюють, коли дізнаються, що дочка в подолі принесла.
А після цього Поліна ніби з котушок злетіла – постійно відвідувала клуби та бігала на гулянки.
– Тітка Віра, – перейшовши на другий курс в інституті, Катя вирішила підійди до тітки з серйозною розмовою. – Я хочу жити у маминій квартирі.
– З чого це раптом? – скинула голову тітка і твердим поглядом подивилася на племінницю.
– Розумієте, я знайшла роботу. Буду секретарем в адвокатській конторі, мені пощастило, це ж корисний досвід, стане в нагоді в майбутньому. Я сама зможу утримувати себе.
– Ну і чудово. А навіщо ж у мамину квартиру переїжджати? Навіщо втрачати додатковий дохід від здачі?
– Я не висипаюся. Поліна приходить пізно, шумить…
– А, зрозуміла, – кивнула тітка, – ти просто заздриш сестрі, що в неї насичене особисте життя, коли біля тебе жодного порядного чоловіка. Та хоч би непорядний попався, так і такого нема.
Катя скривилася. Не казати ж тітці, що до неї на курсі двоє хлопців залицяються.
– Я не заздрю їй, – тихо відповіла Катя. – Я просто хочу висипатись. А Поліна шумить, включає музику, та й запах зранку в кімнаті такий, що мене нудить.
– Ось вона, подяка. Ростила я тебе, все зробила для твого блага та майбутнього, останнє віддавала, а ти ось так. Та йди куди хочеш!
Каті була незрозуміла реакція тітки. Так, звичайно, вона багато в чому права – взяла її на виховання, не кинула, годувала та одягала, але не останнє віддавала – гроші за оренду квартири та від держави вона отримувала.
****
Кілька днів тітка з нею не розмовляла, а потім мовчки увійшла до кімнати, поклала зв’язку ключів і вийшла.
Катя переїхала до квартири матері, навчалася, працювала. Іноді приїжджала до тітки, розповідала про свої успіхи, але тітка її завжди критикувала.
Якоїсь миті Катя зрозуміла – їй не раді в цьому будинку. А ще більше це стало зрозумілим, коли вона вийшла заміж за помічника адвоката, сина власника тієї самої контори.
З Поліною була інша історія – вона знову залетіла, тільки цього разу дитину вирішила залишити. І хлопця до хати привела. Жили вони аби як, перебивалися з однієї роботи на іншу. Але, як здавалося Каті – тітка Віра щаслива, адже вона дуже любила свого онука.
Тільки ось Катя була ніби небажаним гостем у цьому будинку, тому почала спочатку приїжджати рідше, а останній рік і зовсім не з’являлася у квартирі тітки. І раптом це повідомлення.
– Катю, ти ще скажи, що поїдеш. Навіщо? – її чоловік Влад бачив все зі сторони і йому було неприємно таке ставлення.
– Поїду, раз просила. Вона вже кілька років мене ні про що не просить.
– Я з тобою.
– Ні, Владе. Ти не забув, що тобі треба поїхати у справах? Я сама з’їжджу.
– Тоді будь обережною, пам’ятай, що ти зараз не одна. Не дозволяй собі хвилювань та переживань.
Катя посміхнулася. Так, Влад має рацію, вона зараз не одна. У неї є коханий чоловік, а ще вона носить під серцем бажану дитину. Ось вже третій місяць пішов…
***
Двері їй відчинила Поліна. Виглядала вона не дуже – під очима кола, волосся скуйовджене.
– Що з тобою? – Катя здивувалася.
– А, вчора з Риткою погуляли. Ти йди до мами, а я в душ, приведу себе до ладу.
– А твої де?
– Сергій у кімнаті пазли збирає, а Ромка… Він тут більше не живе. Пішов минулого тижня.
– Пішов? А чому ти нічого не казала?
– Такими речами не хвалиться. Нічого, не вперше йде, нагуляється і прийде. А ні, то подам на розлучення та аліменти.
Поліна пішла в душ, а Катя спершу пройшла в дитячу кімнату, поцілувала племінника, а потім пройшла в кімнату до тітки. Та лежала на високих подушках та читала книгу.
– Вітаю, тітко Віра. Поліна мені написала повідомлення, що ви хотіли б мене бачити.
– Правильно, – відклавши убік книгу і знявши окуляри, зітхнула тітка.
– Що з вами? Ви бліді, та ще й схудли.
– Захворіла я, серце. А ці мене доводять, ніби швидше в могилу хочуть загнати. Але не скаржитися на них я тебе покликала. Як то кажуть – що посіяла, те й пожинаю.
– А навіщо тоді покликали?
– Страшно мені стало, – зітхнула тітка Віра. – От не стане мене, а так і не попрошу вибачення в тебе. Так і не покаюсь. Вчора сусіда поховали – тридцять вісім років, молодий ще був. А мені вже шостий десяток пішов.
– Та навіщо ви так? Ви ще молода. Та й за що вибачатися? Це я винна, я вас образила.
– Дурненька ти, Катя. Начебто інститут із червоним дипломом закінчила, у житті добре влаштувалася, а зберегла дитячу наївність. Ніяк ти мене не образила, це я, погана баба, від заздрощів своїх голову втратила.
– Яка заздрість, про що ви? – здивувалася Катя.
– Як же про що? Ви ось з Полінкою разом росли, однаково я вас виховувала, а в неї ніби чорт вселився. У навчанні нуль, роботи путньої немає, дитину ось нагуляла, мужика цього в будинок привела, теж ні риба ні м’ясо. Одна радість у мене – онук. А в тебе все по-іншому, по правильному – навчання, робота, потім вийшла заміж за хорошого хлопця. Все розумно. І щоб я не говорила, гарна ти. І красою своєю вміло розпоряджаєшся, не те що моя Полька. Намалюється, виглядає як занепала жінка, прости Господи.
– Тітко… – Катя поклала долоню на її руку.
– Катюш, – перебила вона її. – Все я зрозуміла, усвідомила. Ти пробач мені, люба. Стільки років була несправедлива, а треба було на себе гніватися, думати, де ж я Полінку впустила. А тебе не лаяти мала, а пишатися тобою. Вибач мені, Катю.
Катя нахилилася та обійняла тітку. Слова були непотрібні.
– Катюш, ти вже заглядай до мене, хоч раз на місяць. Поговоримо, поспілкуємось. Ти не думай, догляд за мною не потрібен, зрештою Полька хоч і дурна, але мати не кине, та і я ще побігаю, поборюся за себе.
– Добре, тітка Віра.
– Катюш, ну а загалом як? Як робота, як життя сімейне?
– Добре все, – посміхнулася Катя. – І на роботі, і вдома.
– Катя, може, не моя справа, але дітлахів коли плануєте? Кар’єра кар’єрою, але про майбутнє думати треба.
– Вже, – прошепотіла Катя. – Третій місяць.
Сльоза зісковзнула по щоці тітки, вона розкинула руки і кинулася обіймати племінницю.
– Катю, якщо ти дозволиш, якщо дозволиш, я буду бабусею для твоєї дитини.
– Звичайно, будете, тим більше ви і є бабуся. Ви ж мені замінили матір.
Тітка Віра даремно турбувалася за своє серце – її підлікували, порадили більше бути на свіжому повітрі, робити нескладні кардіонавантаження.
Часто буваючи у сім’ї племінниці, вона нарешті взяла доньку в кулак. Відправила її навчатись на курси, а потім на роботу. Ромка був вигнаний із квартири, після розлучення став платити аліменти.
Пізніше Поліна зустріла нормального роботящого чоловіка, який займався пластиковими вікнами. Тітка Віра тепер Катю ставила за приклад і домоглася того, що Поліна тепер рахувалася з кожним її словом.
Молодій жінці це пішло тільки на користь, вона взялася за розум і забула про гулянки. А може просто подорослішала і перегоріла.
Іноді тітка Віра брала доньку Каті й привозила до себе у квартиру, де із задоволенням няньчилася з онуками, забувши про те, що зовсім недавно збиралася помирати…
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
