Катерина приїхала в будинок бабусі. Потрібно було все підготувати. Сорок днів від дня коли не стало найулюбленішої та найближчої людини.

Із десяти років Катю виховувала саме її бабуся.

Катерина мала батьків. Вони і зараз є, але невідомо, де.

Жили всі разом: тато, мама, бабуся і Катя. Батько почав їздити на заробітки, а потім подав на розлучення. Десь там у нього інша родина.

Мати переживала, а потім поїхала заробляти гроші. Двічі вона приїжджала, а потім тільки переказувала гроші.

Бабуся їй сказала, що подасть на аліменти, якщо вона сама добровільно не платитиме.

У вісімнадцятий день народження Катерини був останній переказ від неї.

Бабуся переживала. Її дочка дзвонила рідко, говорила про поганий зв’язок, роботу. Катя спочатку чекала на дзвінки матері, а потім образилася. Їй хотілося поговорити до душі з мамою, а її немає.

Катя звикла, що її немає, найближчою для неї стала бабуся. З нею можна було обговорити все: перше кохання, іспити, подружок…

Потім було заміжжя, невдала вагітність, розлучення. Бабуся підтримувала у всьому. І ось її немає. Залишилися лише хороші спогади.

Водій допоміг вивантажити пакети з продуктами та й поїхав.

Щось було негаразд…

Катерина озирнулася. Замок відкрився легко.

– Мабуть здалося, – вирішила жінка.

Вона розбирала пакети, коли уʼв двері постукали. Це прийшла сусідка.

– Катрусю, допомога потрібна? Я можу прийти завтра вранці. Разом усе зробимо.

– Дякую, не відмовлюся.

– Не відмовишся. Молодець. Допомогу завжди треба приймати, але тільки, коли вона від щирого серця. А матір ти бачила?

– Матір?

– Так. З’явилася три дні тому. Каже, нічого не знала.

– Все вона знала. Я їй писала, вона прочитала. Зараз же ж це видно.

– Я не знаю всіх ваших штучок. Вона у Марії? Бо ж вони раніше спілкувалися, навіть рідня якась далека.

– Мені байдуже, де вона. Для чого вона приїхала.

– Це тобі вирішувати…

…Мати прийшла через годину.

– Я дізналася, що ти приїхала. Привіт, дочко.

– Здрастуйте.

– Чому ти не залишила ключа у сусідів? Мені довелося в чужих людей жити, коли свій будинок поряд стоїть. Замок ламати не стала.

– Так і права нема його ламати. Попереджати треба. Вечерю приготую. Постільне у шафі. Завтра прийде сусідка, готуватимемо обід…

Розмова не клеїлася. Катерина не бачила матір майже двадцять років. Про що говорити? Запитати чому покинула, навіщо приїхала? Мати теж не знала, про що розмовляти з дорослою дочкою. Серйозна, ділова.

– Катю, я приїхала сама, але в тебе є брат. Йому сімнадцять. Вам треба обов’язково познайомитись. Ми хочемо переїхати сюди.

– Сюди? У мій дім? Я подумаю. А де ви живете, у вас є квартира, будинок?

– У мене є чоловік, ми живемо з його батьками. Хотілося б жити окремою сім’єю: я, чоловік, син. Ти б до нас приїжджала. Марія сказала, що ти самотня, розлучена й дітей немає.

– Ти за цим приїхала? А раніше, де була? Бабуся слаба була, переживала, згадувала.

– Ти ж була поруч із нею.

– Так. Вона замінила мені матір, а я була одразу за дочку й онуку. А останнім часом ще й за доглядальницю та медсестру…

– Ти медсестра?

– А що? Отака а мене мати! Ти навіть не знаєш, де я навчалася. Так, я лікарка.

– Це добре… У твого брата з дитинства слабість… Може допоможеш.

– Вечеря готова.

Катерина поставила перед матір’ю тарілку і сама сіла до столу.

– Ти мені не відповіла.

– А повинна? Моя освіта це моя освіта. Чайник на плиті, печиво й цукор поруч. Я йду відпочивати у свою кімнату. Можна спати на дивані чи в кімнаті бабусі. На добраніч.

– Але ми ще не договорили…

Катерина проігнорувала останні слова матері.

Рано вранці сусідка постукала у вікно. Катя вже не спала. Тісто на пиріжки підійшло.

– Ти, Катю, як бабуся наша була хазяйновита, все вже встигла. Гарна вона жінка була, розумна, справедлива… Я займуся супом і рештою, а пиріжки сама роби. Встигнемо все.

– Все в холодильнику, картопля в коморі. Усе самі знайдете.

Все було готове. На цвинтар Катерина пішла з сусідкою. Матір вона бачити не хотіла, але покликати ж треба. Та відмовилася, сказала, що ходила вчора…

***

…Всі розійшлися, сусідка допомогла з посудом і теж пішла. Катерина хотіла піти у свою кімнату, але мати знову почала розмову.

– Добре все влаштувала.

– Як годиться.

– Ми не договорили. Ми найближчим часом збираємось переїхати. Я вже подумала, що тут можна змінити. Бо ж я все в будинку пам’ятаю, давно про це мріяла.

– Змінити? Тут все залишиться поки так як є.

– Ми ж тут житимемо, твоєму брату потрібні трохи інші умови.

– Змінюйте все у своєму житлі, а цей будинок мій! Я вчора зрозуміло це пояснила.

– Твій? А заповіт? Його можна заперечити, я маю слабу дитину. І взагалі, ти моя дочка. Невже ти виставиш матір і брата?

– Ні, не виставлю. Я вас просто не пущу. А будинок давно мій. Просто мій, без заповіту. Захочу – продам, захочу – житиму.

– А як же ж твій брат? Ти ж давала клятву цього, вашого Гіппократа…

– Давала. Але я маю своїх пацієнтів. Своїх. Вдома я послуг не надаю. Тим більше, я підозрюю, що від мене очікують зовсім іншого. Так? Догляд, масаж…

– І могла б!

– А ти могла б мати дочку.

– Так ти ж і є донька!

– А в мене немає матері. Її не стало. Чому ти не залишила сина на батьків чоловіка? Поїхала б. А може, у тебе ще десь дочка чи син є?

– Більше нікого немає.

– Це тішить. Немає більше покинутих дітей. Завтра я їду о п’ятій вечора. До цього часу прошу залишити мій будинок.

– Ах ти… Та ти, серця не маєш!

– Серця немає в тебе, і ніколи не було.

– Я поїду сьогодні ж!

– Це найкраще, що ти можеш зробити зараз…

Катерина повернулася в місто, у свою маленьку квартирку.

Щовихідних вона обовʼязково їздить у село…