– Ти ж розумієш, що це не правильно, – Андрій постукував пальцями по столу, і цей звук віддавався у мене у скронях. – Квартира спільна, треба продавати!
Я дивилася на його випещені руки з акуратним манікюром, і не впізнавала у цьому залітному гості свого молодшого брата. Двадцять років тому він поїхав до Львова, залишивши мене з паралізованою мамою. А тепер, коли її не стало, прийшов ділити спадщину.
– Ні, – я відмовилася продавати квартиру твердо та спокійно. – Це мій дім.
Реакція брата поставила мене в глухий кут. Він різко зблід, наче я дала йому ляпас.
– Світлана, давай без емоцій. Ринок зараз на піку, отримаємо добрі гроші. Тобі вистачить на однокімнатну, і ще залишиться.
Я посміхнулася. У його голосі з’явилися знайомі з дитинства нотки – так він завжди говорив, коли намагався виманити в мене цукерки, чи кишенькові гроші.
– А де ти був, коли мама…? Коли я взяла кредит на ремонт? Коли дах протікав?
– Ну почалося, – він картинно закотив очі. – Я працював, між іншим. Гроші вам надсилав.
– П’ять тисяч гривень на пів року? – я встала з-за столу. – Думаєш, цього було достатньо?
На кухні зависла важка тиша. За вікном блимала вивіска магазину, розцвічуючи стіни червоним. Андрій дістав телефон, нервово перегорнув щось.
– Значить, – його голос став жорстким. – По закону я маю право на половину. Або викуповуєш мою частку, або продаємо. Третього не дано.
У двері подзвонили. Я здригнулася – о десятій вечора на гостей не чекала.
– А ось і Сергій, – усміхнувся Андрій. – Я твоєму синові зателефонував, нехай також візьме участь у сімейній раді.
Я похолола. Мій син і брат завжди ладнали. Невже він спеціально залучив Сергія, щоб натиснути на мене?
Відчиняючи двері, я чітко усвідомила – це змагання. І відступати мені нікуди – за тридцять років життя в цих стінах, кожна з яких пам’ятає мамин голос, дитячий сміх, аромат пирогів у вихідні.
Це мій дім. І я його не віддам!
Син увійшов стрімко, як завжди, весь у справах, весь смиканий. Чмокнув мене в щоку на ходу.
– Мам, ти що твориш? – він навіть куртку не зняв, пройшов прямо на кухню. – Дядько Андрій мені все пояснив.
Я притулилася до одвірка. Ось так просто – “дядько Андрій пояснив”. А що він пояснив? Як кинув нас із мамою? Як я металася між роботою та лікарнею? Як до знемоги натирала підлогу в офісах ночами, щоб сплатити доглядальницю?
– Сергію, ти присядь, – я намагалася говорити спокійно. – Давай разом подумаємо.
– Що думати? – він плюхнувся на табуретку поруч із братом. – Однокімнатну купиш у сусідньому районі, буде й метро близько, й магазини. А що тут? Будинок старий, комуналка шалена.
Андрій задоволено усміхнувся. Я дивилася на них – два змовники, два практичні чоловічі розуми. Вони вже вирішили. За мене. Без мене.
– Ти в цій квартирі не жив, синку, – я налила собі води, намагаючись вгамувати тремтіння в руках. – Ти не пам’ятаєш…
– Та пам’ятаю я все! – перебив він. – Пам’ятаю, як ти бабусю доглядала. Але це минуло, мамо. Потрібно жити далі.
Я мовчала. За вікном мрячив дощ, його краплі креслили на склі хитромудрі візерунки. Колись ми з мамою вигадували, на що вони схожі – на сльози велетня, чи сліди невидимих птахів.
– До речі, – Андрій подався вперед, – я вже знайшов рієлтора. Завтра прийде оцінювач…
– Ні.
– Що ні? – Брат напружився.
– Я сказала – ні. Жодних оцінювачів. Жодних рієлторів.
– Мам, ну ти що, як маленька? – Сергій підвівся, пройшовся по кухні. – Дядько Андрій має рацію, треба вирішувати по-дорослому.
Я дивилася на сина, і бачила в ньому риси брата – ту саму самовпевненість, ту ж поблажливу перевагу. Коли він устиг стати таким?
– По-дорослому – це означає справедливо, – мій голос зміцнів. – Чи справедливо ділити порівну те, що один кинув, а другий тяг на собі двадцять років?
Андрій почервонів:
– Ти на що натякаєш? Думаєш, мені було легко у Львові одному?
– А мені тут було легко? – я майже кричала. – Коли маму на руках тягала? Коли платила іпотеку? Коли…
– Все, годі! – Сергій стукнув долонею по столу. – Мамо, ми ж не базар влаштовуємо. Є закон – частки рівні. Крапка.
Я дивилася на цих двох чоловіків, і раптом зрозуміла – вони мені чужі. Обидва. Брат, який колись зрадив. Син, що зраджує зараз.
– Ідіть, – тихо сказала я. – Обидва. Прямо зараз.
– Мамо…
– Світлано, ти…
– Ідіть! – я відчинила вхідні двері. – Завтра поговоримо. Або післязавтра. Або ніколи.
Коли за ними зачинилися двері, я сповзла на підлогу в передпокої. У вухах дзвеніло. На стіні цокав старий годинник – мамин подарунок на новосілля. Тридцять років тому вона сказала: “Доню, це тепер твій дім. Бережи його”.
І я берегла. І берегтиму.
Валентина Павлівна поставила переді мною кухоль з чаєм, і сіла навпроти.
– Значить, кажеш, братик з’явився? – Вона примружилася. – І одразу до поділу приступив?
Я кивнула, розглядаючи хитромудрий візерунок на блюдці. Тридцять років ми товаришуємо із сусідкою, і завжди вона знаходить потрібні слова. Але зараз, навіть її мудрість не рятувала від тривоги.
– Уявляєш, тепер щодня дзвонить. То рієлтора приведе, то покупців. Вчора з’явився з якимсь юристом.
– А ти?
– А що я? Відмовилася продавати квартиру, і все тут.
– І правильно! – Валентина Павлівна стукнула по столу долонею. – Я пам’ятаю, як ти з матір’ю намучилася. Де він був, коли ти її по лікарнях возила? Коли ночами не спала?
Телефон завібрував – знову Сергій. Третій дзвінок за ранок. Я скинула виклик.
– Син що каже?
– А що він може сказати? – Я гірко посміхнулася. – “Мамо, будь розумницею, продай квартиру”. Уявляєш, навіть не спитав, де я потім житиму.
– Чоловіки, – сусідка похитала головою. – Для них все просто: продав, купив, забув. А що в цих стінах твоє життя минулося – їм не зрозуміти.
У двері подзвонили. Ми переглянулися – так рано гостей не чекали. На порозі стояв Андрій із якоюсь жінкою.
– Світлана, це Марина Сергіївна, – він протиснувся до передпокою. – Дуже зацікавилася квартирою. Можна показати?
Реакція брата на мою відмову цього разу була несподіваною. Він не розлютився, не став загрожувати. Просто сказав тихо, дивлячись мені в очі:
– Знаєш, я теж пам’ятаю, як мама пекла свої фірмові пироги. І як тато вчив мене кататися на велосипеді у дворі. Думаєш, мені легко це все продавати?
Я розгубилася. Вперше за ці дні у його голосі пролунала щирість. Чи це ще одна маніпуляція?
– Андрію, – я намагалася говорити твердо. – Іди. І жінку цю забери.
– Гаразд, – він раптом усміхнувся. – Але врахуй: це остання мирна пропозиція. Далі діятимемо по-іншому.
Увечері зателефонував Сергій.
– Мам, ти що твориш? Дядько Андрій уже юристам заплатив, позов готують. Хочеш до суду довести?
– Сину, – я стиснула телефон до болю в пальцях. – Ти правда не розумієш, чи прикидаєшся?
– Це ти не розумієш! – Він підвищив голос. – Думаєш, сидітимеш у своїй фортеці вічно? А якщо дядько Андрій свою частку якомусь рієлтору продасть? Знаєш, як вони квартири віджимають?
Я мовчала. У слухавці чути було його важке дихання.
– Мам, – голос пом’якшав. – Ну, продай ти цю квартиру. Закрий цей розділ. Почни нове життя.
Нове життя? У п’ятдесят вісім років? Без дому, без опори, без спогадів?
Поклавши слухавку, я довго стояла біля вікна. Внизу запалювалися вікна, поспішали з роботи люди, гавкали собаки. Звичайний вечір у місті, де я прожила все життя. У будинку, який став частиною мене.
Цікаво, вони розуміють, що забирають у мене не квадратні метри?
Того вечора я сиділа на кухні, коли у двері подзвонили. Три короткі дзвінки – так дзвонив лише Сергій у дитинстві. Відкрила – на порозі стояв брат.
– Поговорімо? – Він виглядав незвично серйозним.
Я мовчки пропустила його. Андрій пройшов на кухню, сів на своє звичне місце там, де раніше сидів батько. Ця несподівана схожість кольнула серце.
– Знаєш, – почав він, роздивляючись свої руки, – я сьогодні весь день думав. Про маму, про тебе, про все це.
– І що надумав? – я сіла навпроти, готова до чергового раунду протистояння.
– Пам’ятаєш, як мама казала: “Ви ж рідні, тримайтеся один за одного”? – Він підвів очі. – А що ми робимо?
Я мовчала. За вікном блимала реклама, забарвлюючи кухню то червоним, то синім – як мигалка швидкої допомоги, яку я стільки разів викликала до мами.
– Світлана, – він подався вперед. – Я знаю, ти вважаєш мене зрадником. Поїхав, кинув вас…
– А хіба не так? – мій голос здригнувся.
– Так. Мабуть. Він несподівано погодився. – Але знаєш, чому я справді поїхав? Я не міг бачити, як вона згасає. Просто не міг.
– А я, гадаєш, могла? – у мені підіймалася глуха злість. – Але ж я залишилася. Я була тут. Щодня, щоночі.
Андрій підвівся, пройшовся по кухні. Зупинився біля вікна, де завжди стояла мама, дивлячись на дорогу.
– Знаєш, що саме бридке? – Він говорив, не обертаючись. – Я весь цей час заздрив тобі. У тебе була мати, будинок, пам’ять. А в мене – лише гроші, та чуже місто.
Я дивилася на його незграбну спину, і раптом побачила в ньому не нахабного ділка, а того маленького хлопчика, якого колись втішала після чубанини у дворі.
– І що тепер? – спитала я тихо.
Він обернувся. В очах блищали сльози:
– Тепер? Тепер хочу все повернути. Пам’ять, дім, тебе… Але не знаю, як.
– Продажем квартири? – Я гірко посміхнулася.
– А що мені лишається? – Він розвів руками. – Я банкрут, Свєта. Повний. Кредитори наступають, бізнес руйнується. Ця частка у квартирі – останнє, що я маю.
Ось вона – правда. Не про справедливість, не про пам’ять. Про гроші. Завжди лише про гроші.
– Виходить, коли я відмовилася продавати квартиру…
– Так, для мене це був крах, – він сів на табуретку. – Остання надія. Реакція брата тебе поставила в глухий кут? – не весело посміхнувся він. – А мене твоя відмова поставила до стінки.
Ми мовчали. У тиші цокав мамин годинник – свідок стількох сімейних драм.
– Знаєш, – нарешті сказала я, – мама завжди просила про одне. “Не кидайте один одного”, – говорила.
Андрій підвів голову:
– І що ти пропонуєш?
– Не знаю, – я чесно подивилася йому в очі. – Справді, не знаю. Але, можливо, нам варто подумати разом? Не як супротивникам, а як брат та сестра?
За вікном починало світати.
Новий день вступав у свої права, і разом із ним зароджувалося щось нове між ними – тендітне, неясне, але справжнє.
Ранок почався з дзвінка Сергія.
– Мамо, ти де? Я заїжджав – ніхто не відчинив.
– У банку, – я поправила сумку на плечі, виходячи зі скляних дверей. – Кредитний відділ, іпотека… Уявляєш?
У слухавці повисла пауза.
– Яка іпотека? У твоєму віці? Мамо, ти з глузду з’їхала?
Я посміхнулася, згадавши вчорашню розмову з братом. Чотири години ми просиділи на кухні, малюючи схеми, рахуючи, прикидаючи варіанти. І, нарешті, знайшли рішення – несподіване для обох.
– Сину, пам’ятаєш бабусину дачу? Ту, що біля Дніпра?
– Ну? – у його голосі звучала напруга.
– Андрій бере її собі. Житиме там, доки не встане на ноги. А я беру іпотеку та викупляю його частку у квартирі.
– Що?! Дядько Андрій – і на дачі? Без зручностей, без…
– Уяви собі, – я перебила його. – Каже, завжди мріяв пожити там. Город розроблятиме, пасіку триматиме. Знаєш, я вперше за ці дні побачила в його очах щось справжнє.
По той бік вулиці я помітила Валентину Павлівну. Вона махала мені рукою, запрошуючи зайти.
– Сергію, мені час. Потім поговоримо.
– Стривай! – Він явно був розгублений. – А гроші? Звідки ти платитимеш іпотеку?
– Здам твою кімнату. І другу – там, де бабуся лежала. Дві кімнати в центрі, пристойні гроші.
– А як же я? Коли приїжджатиму?
Я зупинилася посеред тротуару. Ось воно що. Син, який приїжджає раз на пів року на пару днів, раптом занепокоївся про ночівлю.
– А ти приїжджай, – лагідно сказала я. – Диван у вітальні розкладається. Зате разом вечерятимемо, розмовлятимемо. По-справжньому, а не на бігу.
До Валентини я піднялася в піднесеному настрої. Вона зустріла мене з пирогом, та новинами.
– Знаєш, хто квартиру навпроти купив? – її очі сяяли. – Пам’ятаєш Вірочку з п’ятого поверху? Так от її донька з чоловіком в’їжджають. Уявляєш, яке сусідство буде?
Я уявила. Молода сім’я, потім діти, їхній сміх на майданчику. Нове життя у старому будинку.
Увечері приїхав Андрій – тверезий, зібраний, із теками документів.
– Ось, – він розклав папери на столі. – Все оформимо, як належить. Дача – мені, частка у квартирі – тобі. Чесно, та порівну.
Я дивилася на брата і бачила, як іде з його очей той металевий блиск, як розгладжується зморшка між брів. Наче вантаж падав із плечей – у обох.
– Знаєш, – він раптом усміхнувся по-дитячому. – А я ж правда про пасіку думаю. Пам’ятаєш, дід мав? Такий мед…
Ми проговорили до ночі. Про дитинство, про батьків, про те, що могло бути, і що ще може бути. Вперше за довгі роки, як рідні люди. А годинник на стіні так само відраховував час…
