– Ким-ким вона тобі доводиться? – перепитала Даша про всяк випадок.
– Троюрідною сестрою, – терпляче повторив Ілля.
– І чому твоїй троюрідній сестрі так вже необхідно місяць тинятися у нас?
– Дашенька, я ж сказав: вона дитину в лікарню кладе, на операцію. Малий буде лікуватися, гроші його батько, Катькин чоловік, надішле, але жити ж Каті десь треба! Малому не три рочки, і Катю з ним ніхто не покладе.
Насправді Даша вже більш-менш зрозуміла, в чому проблема. Начебто можна було б і допомогти жінці, у якої дитина хворіє. Але чому Ілля дав згоду на її приїзд, не спитавши дружину?
Взагалі-то квартира її, Даші! Ця Катя навіть не рідна сестра Іллі, а, страшно сказати, троюрідна. Він що, всіх родичів до дванадцятого коліна має намір сюди тягати?
Даші подобалося вважати, що вона сама накопичила на житло. Хоча це не було зовсім правдою.
Звичайно, дещо вона накопичила, і не так вже й мало. Але до повної суми їй би ще років двадцять накопичувати.
Недостаюча частина була виручена за рахунок продажу спадщини, старенької, хоч і досить просторої, квартири бабусі.
Батьки тоді лаялися, говорили їй, що просто нерозумно міняти немаленьку двокімнатну сталінку, яку атомна бомба не візьме, на картонну новобудову за ціною графського маєтку.
Могла б замість цього зробити хороший ремонт або обміняти з доплатою бабусину квартиру на схожу, але більшу.
Але у Даші був інший підхід. Вона не хотіла тягнути за собою баласт минулого! Не хотіла жити так, як жила бабуся, за старою німецькою формулою, де тільки церква була замінена партзібранням.
Їй хотілося, щоб в її житлі були простір і повітря, сучасний комфорт і світло.
У людей, з якими їй доводилося і хотілося рахуватися, цінувалися умовні поділи простору, мінімалістичний інтер’єр і вбудована техніка, а не товсті стіни, чавунні ванни і газові плити з духовкою.
І вона домоглася свого. Нині у неї теж була двокімнатна квартира, але нова, нормальна. І тому вона з чистою совістю вважала, що це її квартира, і нічия більше. Її заслуга.
Даша, строго кажучи, була вже не Даша, а Дар’я Віталіївна, їй виповнилося тридцять три роки. І два з них вона була одружена з Іллею.
Коли вони познайомилися, їй здалося, що в Іллі є тільки один недолік: він був приїжджий, не мав власного житла.
Але працював багато, мав перспективи і заробляв непогано, не тільки на оренду житла вистачало. Так що Даша вважала недолік несуттєвим.
В іншому ж Ілля був хороший – ерудований, активний, з прекрасними манерами, і собою чоловік видатний, спортивний, стрункий.
Вони зійшлися, а потім і одружилися. Жити, зрозуміло, стали у Даші. І тут з’ясувалося, що у Іллі є ще один недолік, куди гірший за перший: численна родина.
Визнаємо чесно: грошей ніхто не вимагав, прилаштувати племінника чи доньку не просив. Але ось «залишитися на пару днів» – це було.
Ілля був родом з невеликого міста, а хто знає, що уродженцям такого місця в області може знадобитися!
То до вузу вступна кампанія, то до юристів потрібно, а то ось дитину в лікарню кладуть…
Ілля, як виявилося, і в орендованому своєму житлі раніше родичів приймав, а тепер чомусь вирішив, що і у Даші можна.
Ілля розповідав про свою родину, хоч і не багато. Багато Даша не дозволяла, не соромлячись доводити до відома чоловіка, що їй ця тема нецікава.
Весілля у них не було, просто розпис, і з родиною Іллі вона в основному знайомилася саме через систематичні наїзди «в гості».
Вона відразу сказала чоловікові, що її це не влаштовує! Вона не любить, коли в її квартирі занадто людно, їй потрібна після роботи тиша, потрібен відпочинок.
Коли працюєш в керівництві великого готелю, за день так наспілкуєшся, що додому вже не тягне.
А рідні, якщо їм так кортить, можуть в готелі і зупинитися. Хоча б в тому, де вона працює, вона з номером допоможе.
Але Ілля не хотів цього розуміти! Йому чомусь здавалося, що відправити рідних в готель – верх непристойності. Немов на дворі стояло двадцяте століття і розвинений соціалізм!
Коли приїхала свекруха (потрібно було для чогось отримати якісь документи в обласному архіві), Даша промовчала. Все-таки мама.
Вони не дуже добре ладнали, але Лідія Олександрівна об’єктивно була жінкою неконфліктною. І пожила в них недовго, трохи більше тижня.
Потім з’явилася двоюрідна сестра з сином – привезла хлопчика, який вступив до інституту, в гуртожиток влаштовувати.
Тут вже Даша відразу і чітко сказала: не бажаю. Але Ілля не послухав. Виганяти родичів, які вже оселилися в квартирі, Даша все ж не стала. Та й тинялися вони у неї всього три дні.
Потім ще кілька подібних випадків було – і як об стіну горохом. А тут ось ще троюрідна сестра, розумієте. Причому на місяць.
***
– Я сказала: ні! – твердо, без істерики, заявила Даша чоловікові. Ілля здивовано підняв брови:
– Як ні? Я вже сказав Каті, що вона може приїхати. Хвороба дитини, це не жарти!
– Не жарти. Але й не привід сидіти місяць у моїй квартирі. Якщо хочеш, можемо їй допомогти підшукати кімнату на зйом недорого.
– Ти вважаєш, що в сім’ї з хворою дитиною є зайві гроші, щоб витрачатися на зйом?
– Я вважаю, що це не мої проблеми. Зате моя квартира, де я хочу жити за своїми правилами!
– Даша, це моя родичка! І ми з нею завжди чудово ладнали!
– Чудово! Але для мене вона ніхто, і я її навіть ніколи не бачила!
– Якби ти виявляла інтерес до моєї родини, ти б уже була з нею знайома!
– Я не виявляю інтересу, тому що у мене його немає, інтересу цього! Я прекрасно обходжуся без троюрідних сестер і двоюрідних дядьків! І я повторюю: ніяка Катя не буде тут місяць сидіти! Ні за яких обставин!
Схоже, Ілля не повірив. Або сподівався її переконати. Два тижні, що відділяли їх від передбачуваного приїзду троюрідної сестри, пройшли в стані протистояння.
Ілля робив незадоволений вигляд, з Дашею спілкувався односкладовими словами і жестами, але зате довго розмовляв по телефону з численною родиною, включаючи і троюрідну сестру.
І, судячи з тону розмови, все виглядало так, ніби ця сама сестра має повне право на місце в квартирі Даші, і її приїзд – справа вирішена.
Даша ж ніяк не реагувала на демарші чоловіка і пальцем не поворухнула заради підготовки до прийому його сестрички. Вона сказала «ні» і має намір відстояти свій особистий простір!
День «Х» був неділею. Нібито сестрі сказали привезти свого малюка саме у вихідний, щоб його в лікарні оформили, а з понеділка почали всі необхідні обстеження і процедури.
Можливо, так воно і було, бо дзвінок у двері пролунав вже після обіду.
Даша з місця не зрушила. Ілля, явно напружений і майже наляканий, кинувся відкривати.
У передпокої зазвучав трохи сиплий жіночий голос, який завжди асоціювався у Даші із завзятими курцями. Тільки цього не вистачало!
Вона все ж вийшла в передпокій. Куревом там не пахло, треба визнати. Очевидно, неприємний тембр голосу все ж чимось іншим пояснюється.
Але в іншому троюрідна сестра Катя представляла собою саме той типаж, який Даша терпіти не могла.
Вона навряд чи була набагато старша за Іллю, хіба що на пару років. Ну, нехай їй тридцять п’ять. Але в цьому віці сестра Катя була вже важкою, повною тітонькою, одягненою в щось невиразне.
Кофтинка якась у квіточку, спідниця-олівець. Стрижка давно не оновлювалася. Але найстрашніше – сумка. Це було картате страхіття, з тих, з якими в 90-ті їздили!
– Привіт, Ілюша! Вибач за клопіт, але крім тебе і сподіватися ні на кого! Ви Даша, правильно? Привіт! Ви через мене особливо не напружуйтеся, де покладете, там і добре. Живіть, як вам з Іллею звично.
Даша перевела дух. Вона не любила безцеремонних скандалісток, дуже не любила! І ставати такою не хотіла. Але втручання в своє життя не любила ще більше.
– Мені, Катерино, звично жити без гостей, особливо тих, хто має намір просидіти у мене місяць. Шкодую, що Ілля ввів вас в оману, але це виключно його вина. Я не даю вам дозволу жити в моїй квартирі. А квартира моя і тільки моя.
– Тобто як? – досить нерозумно запитала сестра Катя.
– Так. Я особисто купила її. Ілля не має житла. А я не люблю гостей. І мені хотілося б у власному будинку жити так, як мені подобається.
Катерина запитально і водночас безпорадно подивилася на троюрідного братика. Ілля повернувся до Даші:
– Ти розумієш, що зараз завдаєш мені жорстокої образи?
– А ти розумієш, що вже завдав мені кілька образ? Запрошуючи сюди свою рідню, яка мені ніхто?
– Зачекай, як тобі може бути «ніким» рідня твого чоловіка? Або чоловік для тебе теж чужа людина? І одноосібне право на квартиру однозначно важливіше за його думку?
– Не приписуй мені того, чого я не говорила! Але я виходила заміж, щоб мати чоловіка, а не натовп його провінційних родичів.
І так, для мене важливе моє право розпоряджатися у власній квартирі так, як вважаю за потрібне саме я!
Ілля постояв трохи мовчки. Потім обернувся до сестри:
– Катя, на вулиці тепло, посидь трохи у дворі на лавочці! Допомогти тобі сумку віднести? Ні? Добре. Загалом, почекай трохи. Зараз я тут розберуся. І разом поїдемо влаштовуватися.
Він сам зібрав свої речі. Не всі, тільки найнеобхідніше і якісь сувеніри та подарунки, надіслані його рідними. Гарні речі, куплені для нього Дашею, залишилися в шафах.
Коли за ним зачинилися двері, Даша подивилася на його комплект ключів на тумбочці в передпокої і несподівано відчула себе вільною.
Ніяких провінційних родичів! І ніяких нічних дзвінків з лікарні, де Ілля Анатолійович у свої тридцять чотири чомусь був незамінний.
А взагалі-то нічого дивного, ну хто з хороших фахівців погодиться пахати в державній лікарні в півтори зміни замість того, щоб влаштуватися в приватну клініку?
Ось і користуються на повну тим, кого все ж вдалося роздобути.
Розлучення пройшло легше легкого, за взаємною згодою, в РАГСі.
***
– Даша? – по голосу було чутно, що вона – остання людина, чий голос колишній чоловік очікував почути у своїй телефонній трубці.
Нічого дивного, вони вже вісім років були в розлученні.
– Так, я. Як ти живеш, Ілля? Я чула, дисертацію примудрився захистити, і одружився до того ж?
– І діти вже є, і житло, і взагалі все, що людині начебто має належати. Дякую. А ти що?
– Теж все добре. Я нині всім нашим комплексом керую. Але я дзвоню не для того, щоб похвалитися, а у справі.
– У якій саме? – голос у телефоні став настороженим.
– Розумієш, моя мама вже деякий час скаржиться на шлунок. Поставили діагноз – виразка. І кажуть, що треба оперувати.
Але вона боїться, нібито після таких операцій високий ризик. І я хотіла запитати: чи не міг би ти швидко організувати хороше обстеження і операцію, якщо без неї ніяк?
З грошима проблем немає, але ось час і впевненість у якості роботи, так би мовити…
У телефоні деякий час стояла тиша. А потім пролунала коротка холодна відповідь:
– Ні.
– Як ні? – здивувалася Даша. – Здоров’я і навіть життя моєї мами під загрозою! Я ж не безкоштовно тебе прошу працювати, і не якісь нечувані подвиги здійснювати. За все буде чесно заплачено.
– А мені не потрібні твої гроші. Я просто не хочу напружуватися і ставати боржником у колег. Вибач. Я і так занадто багато працюю, на сім’ю часу мало.
Дар’я з телефоном у руці сперлася спиною на стіну, немов відповідь колишнього чоловіка раптом зробила її ноги ватними.
– Ілля, це моя мама! Невже моє прохання забере у тебе так багато часу і сил?
– Ти правильно кажеш, це твоя мама. А для мене це чужа жінка. Навіть теща мені тепер інша доводиться.
І я не розумію, чому я повинен витрачати свій час і сили, жертвувати своїм комфортом і інтересами своєї сім’ї заради неї.
Дар’я задихнулася:
– Але ж вона хвора!
– Так я хіба відмовляюся її лікувати? Нехай бере направлення в нашу лікарню, домовляйтеся про час госпіталізації, у нас тут, знаєш, черга.
Проведемо обстеження, а то й операцію. Призначать на неї мене – в найкращому вигляді зроблю, і повір, ризик буде зовсім невеликий.
Ну а не призначать – у нас і інші хороші хірурги є. І в інших лікарнях вони є. Пацієнтів у нас у всіх багато, навіть занадто. Чому я повинен надавати твоїй мамі якісь преференції?
– Тому що це моя мама!
– А для мене це пацієнтка, яких сотні. Не бачу причин через це нервувати більше, ніж через інших.
Я, знаєш, люблю, щоб у моїй роботі все йшло за раз і назавжди встановленими, зрозумілими і приємними для мене правилами.
І не бачу причин відступати від цієї звички через жінку, яка мені ніхто. А тепер вибач, до мене прийшли. Племінник троюродний, Катькин син.
Зовсім здоровий хлопець уже, вступати цього року до медичного збирається!
Зв’язок перервався, а Даша залишилася стояти, спираючись на стіну. Катькін син. Ось ти! Той самий, напевно. Одужав, виходить, і матуся його без її квартири обійшлася.
А ось з її мамою тепер що буде? Поки доб’єшся чогось офіційними каналами, сто років пройде. Незручно Іллі, розумієш, зайвий раз пальцем поворухнути не хочеться.
Байдужі якісь люди нині пішли, себелюбні. Плювати їм на оточуючих. Тільки про свій комфорт і піклуються.
Залишити відповідь