Тася, витерла на сльози, що заливали очі, швидко збирала сумку – часу залишалося в обмаль. Зараз Кирило довезе її до вокзалу, і за добу вона опиниться вдома.
Але це не радісний візит. О п’ятій ранку їй зателефонувала Раїса – друга дружина батька – і сказала, що тата більше немає. Тася не відразу зрозуміла, в чому річ, стала про щось розпитувати мачуху, але та, гаркнувши, що в неї немає грошей на телефоні для довгих розмов, кинула слухавку.
Прокинувся Кирило – чоловік Тасі. Зачекавши хвилин сорок, він набрав номер відділу, де працював тесть. Йому підтвердили, що Андрія Івановича справді вночі не стало.
Тася та Кирило вже третій рік працювали за кордоном, їхній контракт закінчувався через п’ять місяців, і вони не планували його продовжувати – дуже хотілося додому. Зараз Тасі доведеться їхати самій, їй дали відпустку на п’ять днів, за умови, що Кирило продовжить роботу.
– Тася, послухай мене. Я розумію, що тобі там буде не до заповітів та інших документів, але зараз подзвоню Артуру, він зв’яжеться з тобою, і ти підпишеш йому довіреність на відкриття від твого імені спадкової справи.
– Кирило! Яка спадщина! Про що ти говориш! – Вигукнула Тася.
– Я просто дуже добре знаю твою мачуху. Вона, напевно, вже встигла до нотаріуса збігати.
Діставшись до будинку, Тася кинула у коридорі сумку та одразу пройшла до дальньої кімнати великої чотирикімнатної квартири.
Бабуля непорушно сиділа в кріслі, погляд її був спрямований у вікно. Тася підійшла та обняла її за плечі.
– Тася! Внученька! Приїхала! – Заплакала жінка похилого віку. – За що мені така доля дісталася? Чоловіка поховала, потім сина – діда твого, тепер ось онука – Андрія – пережила.
Тася ще раз обняла бабусю – Антоніна Захарівна була їй прабабусею – витерла сльози з її зморшкуватих щік, поцілувала стареньку.
У цей час у кімнату зазирнула Раїса:
– З’явилася й одразу до бабці! Зрозуміло. А хто справами займатиметься?
Тася міцно стиснула руку бабусі:
– Я скоро!
Раїса пройшла на кухню, Тася за нею.
– Ви щось встигли зробити? – Запитала вона мачуху. – Дайте мені свідоцтво про смерть.
– То його ще одержати треба. Ось тобі довідка. Бігай скрізь сама, там у кожній конторі гроші платити треба. Звідки в мене стільки? Я тепер вдова, мені треба економити.
– Рая, не вірю, щоб до вас агент із похоронної контори не звернувся. Вони ж як шуліки злітаються, аби замовлення отримати!
– Було двоє, але я їх вигнала. Адже вони безкоштовно не працюють, – відповіла Раїса.
– Зрозуміло. Давайте довідку паспорт батька. І які ще є документи?
– Заповіту немає, я дивилася, тож на багато не розраховуй. Будемо все за законом ділити.
Тася зітхнула, взяла документи, ще раз зайшла до бабусі, пояснила їй, куди їде, і вийшла з квартири.
Додому вона повернулася тільки ближче до сьомої вечора. Повідомивши родичам час та місце відспівування та похорону, Тася весь вечір провела з бабусею.
Їхала вона наступного дня після церемонії прощання, але поїзд був ввечері, тому з ранку Тася встигла з’їздити на цвинтар. Коли вона сідала в таксі, щоб їхати до міста, їй зателефонував Артур.
Тася ще раз вразилася, наскільки добре Кирило вмів розбиратися в людях – за добу спілкування з Раїсою вона зрозуміла, що мачуха битиметься за спадок до останньої краплі крові.
– Тася, ти можеш зараз до мене заїхати? – Запитав Артур.
– Так, тільки нагадай адресу, – відповіла вона.
Назвавши водієві адресу адвокатської контори, Тася задумалася: “Ще чотири дні тому її батько був живий, і ось вже злетіла зграя шулік, щоб поділити його майно”.
По дорозі додому Тася зайшла до кондитерської та купила улюблені бабусині тістечка.
– О! Смачненьке до чаю принесла! – зустріла її в коридорі Рая.
– Це взагалі не для вас, – сказала їй Тася.
– Ну, ну, давай! Тільки дарма ти про бабку піклуєшся – у неї нічого немає, – посміхнулася Раїса.
Випивши з бабусею чаю, Тася почала збиратися на вокзал:
– Я тобі дзвонитиму, бабусю, і ти мені теж дзвони – ось я на папірці номер телефону записала. А за п’ять місяців я приїду.
Тепло попрощавшись із бабусею, сказавши Раїсі ввічливе “До побачення”, Тася поїхала.
У перший місяць вона тричі дзвонила бабусі, розмовляла з нею домашнім телефоном.
– Ну куди мені в дев’яносто з гаком цю техніку освоювати, та й боюся я – раптом не на ту кнопочку натисну – зламаю.
Одного разу бабуся сама зателефонувала правнучці – привітала її з днем народження. А потім, як не намагалася Тася, додзвонитися їй не виходило. Тоді вона набрала номер Раїси.
– Відключила я домашній телефон – у всіх є мобільні, навіщо мені за нього платити. І ви ще так розмовляєте… Знаєш, який мені рахунок наприкінці місяця прийшов?
– Добре, Рая, дайте ваш телефон бабусі, я їй пару слів скажу, – попросила Тася.
– Спить твоя бабуся, – відповіла Раїса і поклала слухавку.
Тася зателефонувала за дві години. Раїса дала їм поговорити лише хвилину.
Нарешті Тася та Кирило повернулися. Заїхавши до своєї квартири, щоб залишити речі, вони вирушили до Раїси.
Було рано, але липневе сонечко вже виманило на лавки біля під’їздів місцевих стареньких.
– Добрий ранок, – привітно посміхаючись, привіталися з бабусями біля під’їзду молоді.
– І вам добрий ранок, чи не соромно людям в очі дивитися? – відповіла Тасі одна з них.
– Що трапилося, Клавдія Семенівно? – зупинилася Тася.
– Не соромно, питаю, бабцю дев’яностолітню в будинок для людей похилого віку здати? – уїдливо уточнила старенька.
– Хто здав? Кого? – Здивувалася Тася.
– Антоніну Захарівну, прабабку твою. Райка здала, сказала, що ти наказала.
Не слухаючи далі, Тася та Кирило вбігли до під’їзду та майже злетіли на другий поверх. Відчинивши двері своїми ключами, Тася завмерла на місці: квартира була сповнена народу.
На кухні поралася мачуха, на дивані перед телевізором сидів молодий чоловік – зять Раїси, з бабусиної кімнати вилетіли двоє хлопчаків чотирьох-п’яти років. Позаду Кирила відчинилися двері ванної кімнати та звідти випливла дочка Раїси в шовковому халаті й з рушником на голові.
– Що тут відбувається? Де бабуся? – голосно спитала Тася.
– Живемо ми тут, – голосно відповіла Раїса. – Мені, як дружині, належить половина квартири. А друга половина ділиться між мною та тобою. Тож у тебе тут одна чвертка. Я про все дізналася. На моїй більшій частині житиме сім’я моєї дочки. А бабку я відправила туди, де їй давно час бути – в будинок для людей похилого віку.
– Добре, що ви про все дізналися, Раю, а документ, який підтверджує ваше право на володіння квартирою, маєте? – поцікавився Кирило.
– Ось підемо за місяць до нотаріуса, і все дізнаємося, – відповіла Раїса.
– А що ж ви раніше не сходили? Я ось через свого представника ще у лютому відкрила спадкову справу.
– То ж треба шість місяців чекати! – обурилася Раїса.
– Не знаю, хто вас консультував, але завтра сходимо до нотаріуса, і все з’ясуємо. А зараз дайте мені адресу, куди ви бабусю запхали. Ми до неї поїдемо. А ви речі потихеньку починайте збирати, – сказала Тася.
Кирило по навігатору прикинув маршрут:
– За містом пансіонат. Години півтори їхати.
Але їхати довелося понад дві години. Пансіонат розташовувався на околиці невеликого селища. Назва здалася Тасі знайомою.
– Кирило! Адже Раїса з цього селища! Вона сама розповідала, як хотіла звідси до міста вибратись. Вибралася – спочатку одному чоловікові життя зіпсувало, потім нам дісталося. Ось подивишся, вона точно бабусю сюди по “блату” влаштувала!
Залишивши машину за воротами, Тася та Кирило зайшли до корпусу. Їх одразу ж зупинив якийсь чоловік у синьому халаті:
– Ви до кого?
– Ми до вашого начальства, – відповів Кирило. – Як він у вас називається – директор, завідувач…
– А її, може, й не бути на місці, треба спитати, – не вгавав чоловік.
– Так я й питаю, – повторив Кирило, – проведіть нас, будь ласка, до кабінету.
– Миколаївно! – крикнув чоловік кудись углиб коридору. – Клавдія Павлівна у себе?
– А куди вона подінеться? Сидить, – відповів йому жіночий голос.
Довівши їх до кабінету, чоловік тицьнув пальцем у двері та пішов. Кирило постукав, вони почули запрошення увійти та відчинили двері. Побачивши, хто сидить за столом, Кирило навіть свиснув:
– Ну, привіт, Клавдіє Павлівна! – Сказав він.
А Тася витріщалася на жінку і не могла вимовити жодного слова: перед нею була Раїса, тільки виглядала вона років на десять молодше.
– Сестра мене попередила, що ви приїдете. Можу вам відповідально заявити, що ваша бабуся повністю дезорієнтована. За її станом їй найкраще перебувати саме тут.
– А давайте ми самі подивимося, в якому стані вона, – сказала Тася.
– А ви, що лікарі? – поблажливо подивилася на них Клавдія Павлівна.
– Ні, ми не лікарі, але якщо треба, то зараз тут буде і лікар, і адвокат, і навіть поліція, – сказав Кирило.
– Ну, дивіться, я вас попереджала, – сказала завідувачка і встала з-за столу.
Пройшовши довгим коридором, вони зайшли в палату, в якій було дуже тісно, хоча тут стояли тільки чотири ліжка і стільки ж тумбочок. Повітря в кімнаті було сперте.
Дві старенькі сиділи на ліжках, одне ліжко було порожнє. А на дальньому ліжку, що стояло біля вікна, лежала бабуся. Вона спала.
– Бабуся! – Нахилилася до неї Тася. – Бабуся, ми за тобою приїхали, прокидайся.
Бабуся ледве розплющила очі, спробувала щось сказати, але знову провалилася в сон.
– Ну от, бачите, не при собі вона, – сказала Клавдія Павлівна.
– Та їй перед вашим приїздом укол зробили, – сказала одна зі стареньких.
– Не говори дурниць! – Крикнула на неї завідувачка.
– Я правду говорю, а тебе не боюся, – продовжила старенька.
– Що ви їй вкололи? – Крикнула Тася на Клавдію Павлівну. – Їй дев’яносто три роки! Якщо її серце не витримає, то це буде вбивство!
Завідувачка зблідла, а в палату вбігла медсестра:
– Це просто снодійне! Клавдія Павлівна наказала, і я зробила, – злякано промовила вона.
Кирило вже дзвонив:
– Артуре, бери швидку, і щоб у них було все, що потрібно. Несіться щосили за адресою, яку я зараз скину. І з дороги вже зателефонуй до Миколи Юрійовича – нехай змусить попрацювати місцеву поліцію. Справа – незаконне позбавлення волі та утримання людини.
Клавдія Павлівна опустилася на порожнє ліжко:
– Та що я такого зробила? Сестра попросила – потримати стареньку, а мені не важко.
– А що вам Раїса Павлівна за це обіцяла? – Запитала Тася.
– Квартиру однокімнатну, – розгублено сказала завідувачка.
– Моліться, щоб з бабусею все було добре, інакше вам років десять у спільній спальні спати, – пообіцяв Кирило.
Приїхав Артур разом із лікарями швидкої. Підійшли двоє місцевих поліціянтів. Лікарі почали обстежувати бабусю, а решта пройшла до кабінету завідувачки, де Тася написала заяву, а поліціянти взяли свідчення у всіх присутніх.
Бабуся, яка повідомила про укол, спокійно підписала протокол, медсестра дуже нервувала, а Клавдія Павлівна взагалі тремтіла і постійно пила воду.
Увійшов лікар, який повідомив, що з бабусею все гаразд, але вони все ж таки відвезуть її до клініки. Кирило подякував йому і записав адресу лікарні.
Після того, як поліція закінчила свою роботу, Тася, Кирило та Артур зібралися їхати. Артур дав старенькій свою візитку і просив не соромитися і дзвонити, якщо в неї будуть неприємності. Тася також залишила їй свій телефон.
Наступного дня Тася відвідала бабусю у лікарні. Антоніна Захарівна почувалася добре і дуже хотіла повернутися додому.
– Декілька днів тут побудеш, підлікуєшся і ми заберемо тебе, – вмовляла її Тася. – А я до тебе щодня приходитиму. Ти, головне, одужуй і поводься добре – посміхнулася бабусі внучка.
Після обіду Тася та Раїса вирушили до нотаріуса. Там на них чекав Артур.
Коли жінка почула, що їй покійний чоловік залишив однокімнатну квартиру, а її падчерці – дачу, вона обурилася.
– А цю квартиру, в якій ми зараз живемо, Андрій комусь заповів?
– Ця квартира не входить у спадкове майно, він нею не володів, – пояснив юрист.
– Чому це? – Вигукнула Раїса.
-Тому, що ця квартира моя, – відповіла на її запитання Тася. – Вона належала моїй мамі, а та залишила її мені. Батько ніколи не володів цією квартирою, ми просто жили там усі разом – так нам було зручніше. Мої батьки у шлюбі купили дачу та однокімнатну квартиру – я почала жити там, коли мені виповнилося вісімнадцять. Коли мами не стало, ми оформили цю квартиру та дачу на батька.
– Таким чином, Раїсо Павлівно, однокімнатна квартира та дача є дошлюбним майном Андрія Івановича, і він мав право розпорядитися ним так, як хотів.
– А машина? – вигукнула Раїса. – Андрій за місяць до того, як пішов з життя продав свою стару машину і хотів купити нову. Де гроші від продажу машини та ті, які він хотів додати, щоб взяти нову? Скільки у нього на рахунку?
– На рахунку в Андрія Івановича невелика сума – лише шістдесят тисяч гривень. Це буде ділитися як спільно нажите майно: ви отримаєте сорок п’ять тисяч, а Таїсія Андріївна – п’ятнадцять.
– А Антоніна Захарівна хіба нічого не успадковує нічого за онуком? Їй хіба не належить обов’язкова частка? – поцікавився Артур.
– Знаєте, ми з колегами обговорювали цей випадок. Але єдиної думки не дійшли. Одні стверджували, що вона належить до спадкоємців першої лінії, інші – що до другої, бо успадковує через покоління. Але всі питання вирішила сама Антоніна Захарівна, я побував у неї сьогодні вранці – вона відмовилася від спадщини на користь решти спадкоємців.
– Підіб’ємо підсумок. Ви, Раїсо Павлівно, прожили у шлюбі з Андрієм Івановичем п’ять років і отримали від нього у спадок однокімнатну квартиру. На мою думку, це непогано, – сказав юрист.
Чим усе це скінчилося?
Раїса Павлівна переїхала до однокімнатної квартири – вона була дуже незадоволена. Тепер жінка не могла дати притулок у себе сім’ї доньки.
Тася та Кирило забрали бабусю з клініки та почали жити з нею у чотирикімнатній квартирі, яка належала Тасі.
І ще: коли Тася розбирала бабусині речі, які забрала з дому для людей похилого віку, вона натрапила на банківські документи.
– Бабуся, а що це за папери у тебе у червоній теці? – Запитала вона.
– Не знаю, Андрійко за два тижні до смерті дав мені їх і сказав: “Нехай поки що в тебе полежать. Потім або я заберу, або Тасі віддаси”.
Кирило глянув:
– А це банківський рахунок, на ім’я Антоніни Захарівни. І на ньому лежить дев’ятсот двадцять тисяч гривень. Бабуся, то ти в нас майже мільйонерка!
– Це, напевно, ті гроші на машину, які шукала Раїса, – сказала Тася. – Тож тепер, бабусю, це твоя спадщина.
– І я можу робити з цими грошима все, що захочу? – поцікавилася Антоніна Захарівна.
– Звичайно.
– Тоді купімо в пансіонат, де я перебувала, два великі телевізори. Бо там тільки на другому поверсі є старенький телевізор, а на першому – взагалі ніякого. Адже не всі люди похилого віку можуть самі сходами ходити, – пояснила Антоніна Захарівна.
Через кілька днів Тася і Кирило відвезли до пансіонату два нових телевізори й кілька семикілограмових коробок з шоколадними цукерками.
Вони чекали зустріти там Клавдію Павлівну, але до них вийшов новий завідувач, чоловік років п’ятдесяти. Він спочатку здивувався, а потім зрадів і одразу наказав встановити телевізори у фоє на першому та другому поверхах. Солодощам старенькі теж були раді.
А куди поділася Клавдія Павлівна? Вона в цій історії постраждала найбільше – її звільнили з роботи, причому не за власним бажанням, а за статтею.
А бабуся прожила ще чотири роки та встигла потримати на руках праправнучку – Тоню, яка з’явилася за рік після всіх цих подій.
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
