Я ніколи не цуралася роботи на городі, бо ми з чоловіком багато років жили в своєму власному будинку, біля якого був невеликий город. Ми садили все і за всім цим вели належний догляд, але потім у нас були всі свої власні продукти – і картопля, і морква, і огірки, і помідори.
Мама чоловіка теж жила в селі, у неї теж був свій город. Тому я паралельно допомагала і своїй свекрусі – і садити, і полоти від бур’янів, а потім це все викопувати і збирати. Потім допомагала все це переробляти. Варила варення, крутила соління і закатувала банки з компотами і салатами. Ніколи і нічого не просила натомість, бо завжди мала все своє.
Свекрусі я могла б і не допомагати, у неї є своя дочка, яка могла б їй також допомагати, Хто займався такими домашніми справами, той мене зрозуміє. Це теж праця, який займає дуже багато часу і сил. Тому донька цього не робила. У неї завжди були відмовки, типу, копошитися в землі – це не для неї. У неї ж манікюр, тому, вибачте звичайно, але допомоги не чекайте.
А Орися Петрівна і не чекала, але як любляча мати, взимку постійно передавала свої запаси, улюбленій дочці. Нам, ніколи не пропонувала, та ми й не просили. Так тривало багато років.
Два роки тому нам з чоловіком довелося продати будинок і переїхати в місто. Свого городу у нас уже не було, ми продали його разом з будинком. Але кожні вихідні дні ми їздили до свекрухи і допомагали їй з городом. Садили, пололи, доглядали і переробляли весь урожай.
Але потім, все припинилося. Ми перестали їй допомагати. Я навіть чоловікові, заборонила це робити. Я ніколи не просила ніякої плати у неї за свою працю, та й в думках таке б у мене не з’явилося б – ми ж рідні люди.
Але ось Орися Петрівна думає по іншому. Якось взимку, дуже захотілося маринованих помідорів з огірками. Я запитала у неї, а вона мені відповіла: «Зараз все дорого, тому просто так не дам. Не буду продавати звичайно ж як на ринку, трохи дешевше продам, але щоб баночки потім повернула».
Я якщо чесно, розгубилася від такої пропозиції. Значить рідній дочці, яка ніколи не допомагає на маминому городі, вона віддає задарма, а рідному синові, пошкодувала і готова продати, навіть те, що всі її консервації, я робила їй сама.
Це був перший і останній раз, коли я щось попросила. Сказала також чоловікові, щоб нічого не питав. Він сам, теж був дуже неприємно здивований поведінкою своєї матері. Хотів з нею поговорити, але я його відмовила від цього.
Наступного разу, коли почався сезон дач і городів, ми не поїхали допомагати свекрусі. Орися Петрівна дуже скаржилася потім своїй дочці, і всім родичам, які ми невдячні, не хочемо допомогти.
Рідна сестра чоловіка мені зателефонувала, а я їй сказала, що ми своє вже відпрацювали. Тепер нехай допомагає вона, адже це її матір. Чоловік мене підтримав. Додав навіть, що буде проводити всю свою відпустку, у моєї мами в селі. Принаймі, знає, що звідти, він точно не поїде з порожніми руками. Там навіть просити нічого не треба, а якщо почнеш відмовлятися, то ще й образитися можуть. Ось так.
Ми звичайно ж спілкуємося і з сестрою, і з мамою чоловіка, але ось допомагати, більше не допомагаємо.
