Колись від такого сну я б прокинулася схвильована і радісна, але тепер я вже добре пам’ятаю слова бабусі: «Не добре себе бачити у весільній сукні, ще цього року заміж не вийдеш». І бабуся була права, у свої сорок два я була незаміжня і виходило, що ще й цього року не буде свята на моїй вулиці.

Мало того, що сон такий наснився, то ще й будильник не спрацював, довелося бігти швиденько в душ, похапцем пити каву. Біля самого входу зашпорталася за пакет зі сміттям – якщо сьогодні не винесу, то вже буде його чути, тому кинулася бігом до смітника.

Тільки хотіла вертатися, як почула нявкіт і з пакетів до мене виглянуло кошеня.

«Цього мені ще бракувало», – подумала я.

Я тварин люблю на відстані, ніколи не думала заводити котів, від них лишень шерсть по всій квартирі і ще й господиня квартир мене попередила, що можна без тварин.

– І чого ти на мене вибігло? Я не добренька.

Але кошеня й далі дивилося на мене якось розгублено. Вирішила, що візьму його на кілька днів, а там знайду господаря. Зняла з шиї шарф і обмотала малюка та побігла на зупинку, до квартири його заносити не було коли, а я працюю в магазині, там йому й корм куплю і коробку знайду.

Тільки я на зупинку, як бачу, що там вже й пожежна і швидка, люди перешіптуються, що машина влетіла в зупинку.

– П’ять хвилин тому, – почула краєм вуха.

Я розгублено дивилася на зупинку і на кота в сумці. Виходить, якби не кошеня?

Ця думка з голови мені не виходила цілий день і хоч я питала в відвідувачів чи не потрібне їм чудове кошеня, яке дуже мило спало в коробці, але в душі благала аби вони казали «ні».

Ніхто його не взяв і я була рада, купила все необхідне для кота і пішла додому пішки. Кошеня вело себе дуже спокійно, воно насолоджувалося подорожжю.

Але я таки захекалася і ще й пакети важкі, якщо їх довго нести. І вже я так повільно ноги пересуваю, як назустріч велосипедист. Я в одну сторону – він туди ж, я в іншу і він. чи то було навпаки, але він в лавку, а я в кущі. З сумок все посипалося, кошеня дугою вигнулося, я його пригортаю аби не злякалося і на все це дивиться цей чоловік. вираз у нього спочатку був невдоволений, але як побачив кошеня, то він усміхнувся.

– Що ж ви такі неуважні на дорозі,- каже і помагає мені збирати продукти, – не можна по велодоріжці йти.

– А де я маю йти, коли на тротуарі калюжі і болото?, – питаю його.

– Тоді йдіть збоку, а не на всю доріжку.

– Ну, вже вибачайте, що не тонка стеблинка.

– Та я не про це.

Я вже була сердита, ще й коліно пекло. Велосипедист вирішив мені допомогти і поставив пакети на руль.

– Я все одно гуляю ввечері, то й так пройдуся, а потім поїду на озеро.

І так ми йшли та вже й балакали про погоду і котів.

– Я часто у відрядженнях, тварин не тримаю, але люблю. Все дитинство були як не коти, то собаки.

Велосипедиста звали Матвій і він мені сподобався. Але мені всі подобаються чоловіки, які приємно зі мною спілкуються.

Я вже готова вийти за них заміж, лиш би брали.

Але зі мною просто ввічливо попрощалися і все.

І зажили ми з котом разом. Він був маленький і більше спав та сидів на підвіконні, виглядаючи мене. Довелося довго вчити ходити на лоток, але я справилася. Матвія більше не зустрічала, хоч часто ходила пішки і в той же час.

А далі подумала, що мене вдома чекає голодне кошеня, а я собі щось придумала несусвітнє.

Аж одного дня моя напарниця не вийшла на роботу, вона мені зателефонувала, що потрапила занедужала і просить аби я забрала її кота до себе, а вона одужає, то й забере назад. Я вже спокійно ставилася до котів, тому де один, там і другий.

Я заїхала до неї і забрала ключі та поїхала на її квартиру. Тільки стала відкривати замок, а він ніяк. Я то одним боком, то іншим і щось не йде.

Нарешті я відкрила двері і пішла забрати кота, і його іграшки. Лиш я вийшла з котом і переді мною картина: дві бабусі і посередині … Матвій.

– Це і є ваша викрадачка котів?, – спитав він бабусь.

– А хто ж його знає, що то зараз за люди, – не здавалися бабусі, – Ви що тут робите? Ми вас не знаємо!

– Я напарниця Світлани, вона в лікарні і попросила за котом подивитися. а я ж не буду на дві квартири бігати.

– Ось бачите, бабусі, все добре, не хвилюйтеся, розходьтеся.

– Ми будемо пильнувати і Світлані зателефонуємо, – пообіцяли бабусі.

– Добре, добре, – погодилася я і вся паленіюча пройшла повз Матвія.

Це ж треба, отак зустрітися ще раз і знову в такій невигідній ситуації для мене.

– Ольго, зачекайте, я вас проведу.

– Та ви вже й забули де я живу, не треба.

– Не забув, я був у відрядженні і думав про те аби вас знову зустріти, а тут така доля.

Я так зраділа, так приємно чути, що з тобою хочуть бачитися. Йшла вся така замріяна, слухала, що він розповідає про роботу, про подорожі, про те, що любить.

І я те все не люблю, я не люблю подорожувати, не люблю такі фільми і не вмію готувати такі екзотичні страви. Я взагалі за прості рішення – вівсянка і щось куповане в магазині. А там засяду за серіал, то й час мені біжить швидко. Дивлюся і мрію, що й у мене буде таке щастя.

– Я два тижні вдома, то можу вас пригостити чимось смачненьким, – запропонував той.

– Ви готуєте?

– Так і доволі непогано. Сподіваюся, ви в цьому переконаєтеся.

– З радістю, – відказала я.

Ми обмінялися телефонами і почали переписуватися. Хоч наші погляди на відпочинок і інше різнився, але нам було цікаво разом. Матвій справді дуже смачно готував, я так зроду не навчуся. Проте, радо їв і ті страви, які я купувала в магазині готовими та підігрівала в мікрохвильовій печі, знайшов спільну мову з котами і взагалі все у нас йшло до саме тих слів. Які так мріє почути жінка – «Виходь за мене».

І я почула! Правда, через пів року, але почула. В платті весільному я не була, тому слова бабусі таки справдилися, я мала гарний білий брючний костюм. Ми поїхали в подорож Європою, котика залишили на Світлану, вона ж мені винна, хоч вона каже, що то я завдячую їй щастям.

А я й не знаю, кому завдячую, бо я вдячна всім, хто опосередковано зробив нашу з Матвієм зустріч, хай то доля чи карма. Дякую!