Колишній співмешканець повернувся через рік по телевізор: але розмова пішла зовсім не про техніку. Він шукав привід потрапити до колишньої й був вражений тим, що вона йому приготувала.
Дзвінок пролунав о пів на десяту ранку, коли Тася, стояла на табуретці, й намагалася дотягнутися до дальнього кута верхньої полиці. Вона мало не впала — табуретка була стара, ще з попередньої орендованої квартири, яку жінка випадково забрала з собою. Хазяйка змовчала, та й хто ж захоче згадувати за табуретку, у якій одна ніжка хиталася, скільки не ремонтуй.
Тася зістрибнула на підлогу, обтрусила з футболки пил і пішла відчиняти, навіть не глянувши у вічко. Може, кур’єр. Вона вчора замовила міксер, могли привезти зранку.
За дверима стояв Андрій.
Вона не бачила його цілий рік. Він схуд, відпустив якусь безглузду борідку, яка йому зовсім не пасувала, і тримав у руках великі будівельні мішки — складені, акуратно перетягнуті шпагатом. Поліетиленові, щільні, чорні. Такі, у яких виносять сміття після ремонту.
Тася сперлася плечем об одвірок.
– Привіт, – сказав Андрій.
Вона промовчала. Дивилася на мішки. Вистачило б, щоб упакувати половину речей із передпокою.
– Я по телевізор, – сказав він.
Ось так. Без «як справи», без «ти маєш нормальний вигляд», без усього. Лише — я по телевізор. Наче вони вчора розійшлися і це було обумовлено заздалегідь. Наче він не зник тоді, у квітні минулого року, коли вона повернулася з сервісного центру й знайшла в коридорі тільки його старі кросівки — усе інше зникло разом з ним.
Тася подивилася на мішки, потім на Андрія, потім знову на мішки.
– Ти серйозно?
– Абсолютно. Телевізор мій. Я хочу його забрати.
Двері вона залишила відчиненими — нехай бачить, що не боїться. Андрій зайшов у передпокій і відразу почав роззуватися. За звичкою потягнувся до правої ноги, щоб зняти кросівки. На автоматі. За цей час можна було б і відвикнути, але тіло пам’ятало. Він завжди заходив саме так — спочатку один кросівок, потім інший, потім вішав куртку на третій гачок ліворуч. Третій гачок досі пустував.
– Телевізор ми купували разом, – сказала вона спокійно. – Ти що, забув?
– Я платив більше.
– Ні! Ми скидалися навпіл. Я переказала тобі рівно сімнадцять тисяч, можеш підняти історію в банку.
Андрій нарешті стягнув другий кросівок і випростався. Мішки він склав біля стіни в передпокої. Подивився на неї згори вниз — він був вищий майже на голову, і раніше його це бавило. «Ти мій маленький електровіник», — говорив він, коли вона носилася по квартирі з якимись справами. Тепер він дивився інакше. Чіпко. Як оцінювач, який прийшов описувати майно.
– Ціни зросли, – сказав він. – Зараз така модель коштує майже вдвічі дорожче. Я хочу забрати телевізор.
– А я хочу, щоб ти забрав свої мішки й пішов.
– Тась…
– Не треба «Тась». Ми не бачилися рік. Ти пішов, нічого не сказавши. А тепер ти на порозі зі сміттєвими пакетами й говориш про телевізор. Ти взагалі при своєму розумі?
Він зітхнув. Утомлено. Наче це вона була нерозумною людиною, яка чогось не розуміє в простій життєвій математиці. Наче з нею було складно, а не з ним.
– Мені потрібно забрати техніку. Я тоді багато чого залишив. Ти користуєшся моїм чайником, між іншим.
У Тасі сіпнувся кутик рота. Електричний чайник, куплений за акцією. Вона сама його вибирала, поки Андрій стояв у сусідньому відділі й листувався з кимось у справах.
Чайник купили на її картку, вона чудово це пам’ятала, бо касирка довго не могла пробити знижку за бонусною програмою.
– Чайник я тобі віддам, – сказала Тася. – Прямо зараз. Хочеш?
– Припини.
– Ні, серйозно. Давай я зберу тобі посилку. Чайник, старий тостер, який ти привіз від мами, і ще сковорідку — пам’ятаєш, ми брали її в господарчому, ти стояв поруч, поки я платила. Усе твоє. Забирай.
У передпокої повисла тиша. Така щільна, що, здавалося, можна простягнути руку й поторкати її пальцями. У цій тиші Андрій розглядав її обличчя, а вона розглядала його мішки.
Триста літрів. Для телевізора з настінним кріпленням такі не потрібні. Будівельні мішки — це не для техніки, це для речей. Для одягу. Для посуду, загорнутого в газети. Для всієї тієї дрібноти, яку за рік накопичуєш у квартирі і яку потім або викидаєш, або вивозиш із собою в нове життя.
Він не по телевізор прийшов.
Він прийшов подивитися, як вона живе. Перевірити, чи висять на гачку чужі речі. Побачити, чи не завела вона когось, чи не з’їхала, чи не продала квартиру. І телевізор був лише приводом. Зручною зачіпкою, щоб увійти всередину й озирнутися.
Дріб’язкові чвари після розставання, так. Вони прожили разом п’ять років у її квартирі, а потім він з’їхав одного дня, поки вона була на терміновому ремонті кавового автомата в торговому центрі на виїзді.
Ось так — п’ять років разом, а потім тиша на тринадцять місяців. І раптовий дзвінок у двері.
Тасі було тридцять шість. Вона працювала майстром із кавового обладнання — лагодила професійні машини в кав’ярнях, ресторанах і офісах. Їздила містом із важким кейсом. Їй це подобалося. Запах роботи. Запах грошей, які вона заробляла сама.
Квартира була її. Повністю. Куплена за рік до знайомства з Андрієм, тоді ще в іпотеку, яку Тася закрила достроково три роки тому, пустивши на це заощадження й невелику суму, що залишилася від продажу старої студії.
Вона була оформлена на неї і тільки на неї. Андрій у неї не вклав жодної копійки — ні в ремонт, ні в меблі. Колись вони обговорювали, що, може, колись куплять щось разом, але це «колись» так і не настало. Він платив половину комуналки й купував продукти. Іноді. Коли не забував. Тася закривала решту.
Телевізор, про який ішлося, висів на стіні в кухні. Кухня була маленька, шість метрів, і місця для повноцінного обіднього столу там не було, лише вузька барна стійка вздовж підвіконня. Телевізор купили разом два роки тому — на кронштейні, щоб можна було дивитися серіали, поки їси.
Тася скинула Андрієві сімнадцять тисяч гривень на картку, він додав стільки ж, і ввечері вони разом забрали коробку з магазину електроніки. Вона добре пам’ятала той вечір — Андрій тоді був у доброму настрої, навіть замовив піцу, і вони дивилися якийсь старий фільм.
Хороший був вечір. Один з останніх хороших вечорів, якщо чесно.
– Гаразд, – сказала Тася. – Ходімо.
Вона зачинила вхідні двері, розвернулася й пішла на кухню. Андрій закрокував слідом — вона чула його кроки в шкарпетках по ламінату. Ті самі кроки, той самий ритм. За п’ять років звикаєш до звуку чужих п’ят.
Вона досі іноді прокидалася вночі й прислухалася — чи не скрипне підлога в коридорі під його вагою. Але вона скрипіла тільки під нею.
Телевізор висів на стіні навпроти барної стійки. Чорний, трохи запорошений зверху. Тася рідко його вмикала останнім часом — більше слухала музику через маленьку колонку або працювала за ноутбуком.
Але сам факт його присутності був важливий. Він висів там, на кронштейні, як частина пейзажу. Як річ, на яку вона теж має право.
– Ось він, – сказала Тася. – Знімай.
Андрій зупинився в дверному проймі. Оглянув кухню. Його погляд ковзнув по нових фіранках (вона змінила їх у вересні, старі вицвіли від сонця), по новому змішувачу (старий потік ще за нього, але він так і не зібрався поміняти прокладку), по банці з меленою кавою на стійці. Нічого не сказав. Дивився.
– Скільки ти хочеш за нього зараз? – спитала вона.
– У сенсі?
– Ти сказав, ціни зросли. Назви суму.
Андрій нахмурився. Він не чекав такого повороту. Він чекав суперечки. Чекав, що вона почне обурюватися, підвищувати голос, може, навіть кликати на допомогу чи погрожувати. Або розплачеться — Тася завжди була емоційною, і в останні місяці їхнього спільного життя будь-яка розмова закінчувалася або її сльозами, або його грюканням дверима. Він знав цей сценарій. Він до нього приготувався.
Але вона стояла з телефоном у руці й дивилася на нього спокійно. Навіть трохи відсторонено. Як на несправний апарат, який потрібно або полагодити, або списати.
– Я не продаю телевізор, – сказав він. – Я хочу його забрати.
– А я не віддам. Тому в тебе два варіанти. Або ти прямо зараз отримуєш половину його поточної вартості, і питання закрито. Або йдеш із порожніми руками й своїми чорними мішками.
– Це нечесно.
Тася мало не розсміялася. Вона навіть відчула, як повітря сіпнулося в легенях — майже сміх, майже істерика — але стрималася. Професійна звичка.
– Нечесно, – повторила вона. – Гаразд. Поговоримо про чесність, Андрію. Ти з’їхав квітневим ранком, поки я була на заявці в ресторані. Ти не залишив записки. Ти не подзвонив. Ти вивіз свої речі — я досі не знаю, як ти встиг, у тебе було щонайбільше чотири години, — і зник.
Я три дні не могла до тебе додзвонитися. Ти заблокував мій номер. Усі соцмережі. Навіть робочий чат. Я реально думала, що з тобою щось трапилося. Хотіла йти в лікарні. Потім твоя сестра написала мені, щоб я «не лізла» і що ти живий-здоровий, вирішив почати нове життя.
Андрій мовчав. Дивився в підлогу. На ламінаті була подряпина — та сама, яку він залишив два роки тому, коли впустив каструлю. Він дивився на подряпину й нічого не говорив.
– Тож про чесність не будемо, – сказала Тася. – Називай суму.
– Двадцять дві.
– Що «двадцять дві»?
– Половина поточної вартості. Ця модель зараз коштує сорок чотири. Я дізнавався.
Тася подивилася на телевізор, потім на Андрія, потім на свій телефон. Двадцять дві тисячі.
Вона відкрила застосунок, вибрала його картку — збережений шаблон, вона не видаляла, забула чи не хотіла — і переказала двадцять дві тисячі гривень рівно. Вона ввела цифри, натиснула «Переказати», і гроші пішли.
Телефон у її руці коротко вібрував — повідомлення про списання.
– Готово, – сказала Тася. – Перевір.
Андрій дістав свій телефон. Уставився в екран. Вона бачила, як рухаються його зіниці — зліва направо, зліва направо, він перечитував суму. Потім підняв очі.
– Ти серйозно?
– Так.
– Ти зараз узяла й переказала мені гроші?
– Так.
– Наче це… нісенітниця якась?
– Це рівно половина вартості телевізора. Ти отримав свої гроші. Телевізор залишається в мене. Питання закрито.
Він усе ще дивився на екран свого телефона. На двадцять дві тисячі, які щойно впали на його картку.
– Ти не мала була так робити, – сказав він тихо.
– Чому?
– Бо… я не по гроші прийшов.
Ось воно. Те, заради чого вона стояла з телефоном у руці й слухала його кроки в передпокої. Те, заради чого взагалі варто було відчиняти двері цього ранку.
– Я знаю, – сказала Тася. – Ти прийшов за іншим. Ти прийшов подивитися, чи не з’явився в мене хтось. Прийшов перевірити, як я живу без тебе. Прийшов переконатися, що мені погано, що я шкодую, що квартира без тебе спорожніла й заросла пилом. Що я сиджу вечорами перед цим телевізором і плачу в подушку. Так?
Андрій мовчав.
– А я не плачу. Я працюю. Я виїжджаю на заявки, лагоджу обладнання, отримую гроші. У мене нормальне життя. Звичайне. Без сварок, без з’ясування стосунків, без відчуття, що я вічно маю виправдовуватися за те, що заробляю більше за тебе. Я жодного разу не пошкодувала, що ти пішов. Жодного разу, Андрію. Мені було образливо. Дуже образливо. Але я жодного разу не пошкодувала.
Ці слова прозвучали рівно, майже буденно. Як звіт про виконану роботу. Як діагноз, поставлений за результатами огляду. Жодної істерики. Констатація факту.
Андрій сховав телефон у задню кишеню. Узяв мішки. Постояв ще секунду, дивлячись на подряпину на підлозі, потім повернувся й пішов назад у передпокій. Вона чула, як він взувається. Один кросівок, другий кросівок. Шнурки зав’язував довго — вона пам’ятала цей звук, тихе шарудіння нейлонових шнурків об тканину. Потім металевий скрегіт — блискавка куртки. Потім кроки до дверей.
– Прощавай, Андрію, – сказала Тася, не виходячи з кухні.
Двері відчинилися й зачинилися.
Тиша.
Вона стояла посеред кухні й дивилася на телевізор — чорний екран, у якому відбивався прямокутник вікна. Двадцять дві тисячі. Це плата за те, щоб він більше ніколи не з’явився на її порозі. За те, щоб не чекати дзвінка у двері зранку. За те, щоб спати спокійно й не прислухатися до кроків на сходовій клітці.
Тася сіла на барний стілець, присунула до себе чашку з охололою кавою. Вона зробила ковток, поморщилася й полізла в телефон. Знайшла номер Андрія — він усе ще був у списку контактів. Натиснула «Заблокувати».
Потім соцмережа. Вона заходила на його сторінку лише пару разів за ці місяці — перевіряла, як він. Вона натиснула «Заблокувати».
Екран блимнув і оновився. Контактів більше не було. Жодних.
Тася відставила чашку й встала. Підійшла до телевізора. Провела пальцем по верхньому краю — палець став сірим від пилу. Треба протерти. І кронштейн перевірити — вона помітила, що телевізор трохи нахилився вліво, треба підтягнути кріплення.
Поділ майна — це математика.
Вона взяла вологу ганчірку, протерла екран. Потім корпус. Потім кронштейн. Потім протерла барну стійку, прибрала кружку в посудомийку. До десятої ранку кухня блищала, як новенька. Жодного натяку на те, що годину тому тут стояла людина з чорними мішками для сміття й вимагала віддати те, що їй не належало.
Двадцять дві тисячі.
А він навіть не зрозумів, що сталося. Для нього це було про інше — про контроль, про спробу повернутися в її життя через побут, через річ, яка висить на стіні й вмикається щовечора.
Він думав, що телевізор — це важіль. Кнопка, на яку можна натиснути, щоб вона знову почала реагувати. Кричати. Плакати. Доводити. Ображатися.
А вона порахувала. Взяла й порахувала. Як у бухгалтерії. Дебет — кредит. Прибуток — витрата. Твоя частка — моя частка.
І закрила питання.
А про Андрія вона більше не думала.
Ну, майже. Хіба що коли прибирала посуд і помітила ту саму стару подряпину на ламінаті. Подряпина нікуди не поділася.
Завтра буде новий день. Звичайний. Без чвар. Без підрахунків. Без колишніх на порозі зі сміттєвими мішками.
Увечері вона лягла в ліжко й заплющила очі. І вперше за тринадцять місяців провалилася в сон, не прислухаючись до кроків на сходовій клітці.
Лише подумала ще, засинаючи: цікаво, а стару сковорідку він коли забере? Чи на неї теж знадобиться окрема явка?