Коли Ганна Семенівна побачила хлопця біля старого сільського клубу, вона була впевнена, що звідкись знає його, хоча перед нею був незнайомець. Він стояв нерішуче, з великим рюкзаком, дивився навколо, наче щось шукав.

– Може, ви когось шукаєте? – підійшла вона ближче.

– Так, бабусю. Мені сказали, що тут колись жила жінка, яка допомогла моїй мамі в дуже важкий час. Я хотів би знайти її.

– А як звали твою маму? – спитала Ганна, відчуваючи, як по спині пішли мурашки.

– Ольга Гнатівна. Її торік не стало, але перед тим як піти, вона просила передати подяку якійсь Ганні Семенівні. Вона розповідала, що ця жінка врятувала їй життя і моє теж. І я маю подякувати.

Ганна Семенівна повільно сіла на лавку.

– То ти – син Ольги? – прошепотіла вона. – А я думала, що ви давно в місті, і не пам’ятаєте про те…

Її думки понеслися у спогади.

Це було багато років тому. У їхньому селі поселилась молода жінка з дитям. Худенька, налякана, з дитинчам на руках.

– Можна ми у вас трохи поживемо? – спитала тоді Ольга, стоячи на порозі хати. – Нам більше нікуди йти.

У селі косо дивились на чужинців. Але Ганна, яка сама пережила в своєму житті багато чого, не могла залишити їх надворі. Розуміла, що не з добра ця людина тут, але розпитувати нічого не стала, не хотіла лізти в душу, подумала, що прийде час і жінка сама все розкаже.

– Заходьте. Що маю – поділюся.

І справді, коли Ольга трохи заспокоїлася, то розповіла, що вона сирота, вийшла заміж невдало, жили у свекрухи. Ставлення до неї було настільки поганим, що вона втекла разом з сином, бо іншого виходу не бачила.

І вони жили разом: вона, Ольга і малий хлопчик Андрійко. Ганна ділила з ними свій хліб, навчила Ольгу доїти корову, садити картоплю. Навіть дала їй стару швейну машинку.

– Ти сильна, ти справишся. А як будеш готова піти – підеш. Тільки не забувай, що тут тебе приймали, як рідну, – казала вона.

Через рік Ольга виїхала в місто, влаштувалась у майстерню, вивчилася на кравчиню. Писала листи, а потім – все рідше. Життя закрутило.

Ганна не тримала зла. Вона просто раділа, що у її тепер уже добрих знайомих все налагодилося.

І от тепер – цей високий, змужнілий хлопець із очима, як у матері.

– Я залишуся на кілька днів. Можна я побуду у вас? – запитав він. – Хочу дізнатись більше. Мама майже не розповідала. Лише казала: “Ця жінка зробила для мене більше, ніж рідня”. І ще казала: “Не будь байдужим, як виростеш. Пам’ятай добро і повертай його людям.”

Ганна змахнула сльозу.

– Лишайся, хлопче. Місця в хаті вистачить. І пирогів спечу – як колись для тебе малого.

Того вечора вони довго сиділи біля печі. Андрій питав про маму, про життя в селі, про людяність. Ганна розповідала спокійно, без пафосу. Лише іноді її голос тремтів.

– А ви… ви не шкодуєте, що віддали тоді стільки сил чужим людям? – спитав Андрій.

– Ні, хлопче. Бо в той момент вони були мені не чужі. Розумієш, люди стають рідними не через біологічну спорідненість, а через те, як вони увійшли у твоє життя. Ваша мама була мені як донька. І ти – як онук.

Наступного ранку Андрій зібрався в місто. Перед від’їздом він витяг невелику коробку.

– Це не плата, – сказав. – Це вдячність. Тут – ваш новий мобільний телефон. І ось – конверт. Мама відкладала ці гроші для вас. Казала: “Якщо знайдеш її – передай. Бо я живу завдяки їй.”

Ганна спершу відмовлялась, плакала, але потім прийняла. Не заради грошей. А заради пам’яті.

Минув рік. Андрій приїжджав часто. Допомагав з городом, проводив інтернет у хату, навчив Ганну користуватись телефоном, навіть зробив їй сторінку в соцмережах.

– То ви тепер модна бабуся, – сміявся.

– А ти – мій хлопчик, якого я тоді тримала на руках.

Коли через три роки Ганна захворіла, Андрій був поруч. Возив її до лікарів, привозив супи, сидів у палаті, тримав за руку.

– Ти мені рідний, – сказала вона в останні дні. – Я нічого не шкодую. Бо коли ти робиш добро – воно не зникає. Воно вертається. Іноді – у вигляді отакого високого хлопця з добрим серцем.

На її похороні Андрій плакав, бо вважав її своєю бабусею. Люди плакали, бо знали, як вона жила. Просто, гідно, з добром у серці.

– Ця жінка врятувала мою маму і мене. Вона показала, що рідними можуть бути й чужі. І що добро – як насіння: якщо посієш, воно проросте. Навіть через роки.

Добрі вчинки не зникають. Вони залишають відбиток у чиємусь серці, передаються далі, вертаються через час – у вигляді вдячності, підтримки, любові. І найкраще, що ми можемо лишити після себе – це добро. Без пафосу. Без зиску. Просто – по-людськи.