Коли Марина вперше побачила на зупинці ту дівчинку з великим рожевим рюкзаком — подумала, що, певно, хтось загубився. У дитини була така бліда мордочка й насторожений погляд, що мимоволі захотілося дістати цукерку чи хоч якийсь пиріжок. Але Марина лише тихо видихнула, сіла на лавку поруч і зробила вигляд, що чекає автобуса. Насправді вона йшла з магазину пішки — автобус давно проїхав.

Коли Марина вперше побачила на зупинці ту дівчинку з великим рожевим рюкзаком — подумала, що, певно, хтось загубився. У дитини була така бліда мордочка й насторожений погляд, що мимоволі захотілося дістати цукерку чи хоч якийсь пиріжок. Але Марина лише тихо видихнула, сіла на лавку поруч і зробила вигляд, що чекає автобуса. Насправді вона йшла з магазину пішки — автобус давно проїхав.

— А ти чия? — обережно спитала.
— Нічиє… — прозвучало тихо, але з тим дорослим відтінком, якого не мало би бути в голосі семирічної дівчинки.

Марина мовчки витягла з торби яблуко й подала їй. Та не взяла. Дивилася пильно, насторожено.

— Мене Марина звати, я вчителька. Не заберу тебе нікуди, просто так сиджу, відпочиваю.

Хвилин десять мовчали. Потім дівчинка обережно взяла яблуко. Витерла об свій рукав і несміливо відкусила. Тихенько хрумтіло на весь простір зупинки.

Марина провела дівчинку додому. Якщо той сарайчик із плівкою замість вікон і скособоченим парканом можна було назвати домом. Її мати — Ліля — відчинила не одразу. Босоніж, з цигаркою в пальцях, із тремтячими руками й дикими очима. Очевидно, не зовсім твереза. З порога закричала:

— Ніфіг чужих водити! Хто вона така, хто тебе просив, га?!

Марина ледве стримала себе, щоб не відповісти грубістю. Просто поклала біля порога ще одну хлібину з торби й пішла.

Увечері її трусило. В голові крутилися очі тієї дитини. І голос: «Нічиє…»

Назавтра Марина знову була на зупинці. Дівчинка вже чекала. Сиділа, наче знала, що та повернеться.

— Я сьогодні без яблука, тільки булочка. Теж нічого?
— Ага… — посміхнулась.

Звали її Таня. У школі давно не була. Мати — то тижнями пропадала, то приходила з новими «друзями». Увечері Таня ховалась у курнику. Бо «там хоч не кричать».

Марина довго мовчала того вечора. Потім зателефонувала у відділ освіти. Наступного тижня Таню знову записали до школи. Потім були соцслужби. Потім — лікар. Потім — сльози.

— Вона не винна, що народилась не в тих обіймах, — казала Марина інспекторам. — Не чіпайте її, вона ще дитина…

І коли Таня вперше написала в зошиті: «Мама — це та, що варить суп і не б’є», — Марина вийшла в коридор і тихо плакала.

Бо знала: ще буде біль, ще буде багато всього. Але перший крок уже зроблено. І хочеться вірити, що ця дівчинка ще буде чиясь.