Марія їхала автобусом з Італії, тримаючи біля грудей сумочку, у якій лежали акуратно складені євро. Вона поверталася додому після двадцяти років заробітків. Не остаточно, ні. Просто вирішила зробити сюрприз.

Двадцять років! Весь цей час вона щоліта приїжджала всього на два тижні: швидко обійняти дітей, дати гроші на господарство – і знову назад, у чужі стіни, де чужі люди називали її “Марія, сеньйора”.

Її метою було заробити доньці на квартиру в місті. Бо що то за життя без власного даху? Собі будинок збудувала – літню кухню зробила, вікна замінила. Але все це було, як казала Марія, «на потім».

Коли автобус підʼїжджав ближче до дому, серце калатало. Уявляла, як зрадіють її сюрпризу рідні. Але все вийшло не так.

Коли Марія підійшла до свого двору, вона помітила: у хаті світиться світло, хоч була ще досить рання година. «Донька, певно, встала, чай ставить», – подумала. Вона зайшла, відчинила двері – й завмерла.

За столом сиділа не донька. Сиділа сваха – мама її зятя. Олена.

– А що ви тут робите? – голос у Марії задрижав.

У цей момент у кімнату зайшла дочка, Катерина.

– Мамо!.. Ти приїхала… Чому ж ти не попередила? – вона кинулася до матері, але в очах світилася не тільки радість, а й занепокоєння.

– То що відбувається? – Марія пильно глянула на дочку. – Чому в моїй хаті живе сваха?

Катерина зам’ялася.

– Мамо, Олена самотня, їй тяжко… Ти ж знаєш, вона розлучилася. Я… пустила її пожити трохи.

– Пожити? У моїй хаті? – Марія різко поставила сумку. 

Олена почервоніла, але спокійно відповіла:

– Маріє. Ми з вами хоч і не родичі, але породичалися. Я ж не на крадене прийшла. Мені більше йти нікуди. Діти дорослі, свого житла нема. Чоловік при розлученні все собі забрав.

Вечір був важкий. Дочка зробила святкову вечерю. Марія сиділа без настрою, дивилася на все це і думала. Перед очима вставали роки чужини: важкі руки від прибирання, запах миючих засобів, недоспані ночі. А вдома тим часом дочка росла без неї.

– Я все життя думала: от зароблю, і тоді ми будемо щасливі, – шепотіла сама собі. – А воно що?

Уранці Марія вийшла на подвір’я. Олена вже поралась на кухні.

– Каву зробила, Маріє, – сказала вона тихо.

– Дякую, – відповіла Марія, хоча в серці все ще вирували емоції.

Сіла за стіл. Дочка теж біля них присіла.

– Мамо, не сердься. Ти ж добра… Я знала, що не виженеш сваху.

Марія глянула на доньку довгим поглядом.

– Доню, я для тебе працювала, щоб у тебе було все. А ти пустила чужу людину в мою хату.

Катерина стисло відповіла:

– Мамо, а хіба квартира, гроші чи хата важливіші за людську долю?

Слова різонули по серцю. Марія відчула: донька мала рацію.

Ситуація була мʼяко кажучи непростою. Сваха і справді не мала куди подітися? Але хто їй винен, що вона все життя нічого сама не заробила, а на чоловіка надіялася.

І на вулицю не виженеш, і в себе не залишиш.

Зять мовчав, а дочка заступалася за свекрухою.

Минуло кілька днів. Марія почала придивлятися. Олена справді допомагала: город полола, у хаті прибирала, їсти готувала. От тільки все це вона робила за рахунок Марії, бо своїх грошей у неї не було. Але поводилася чемно, у їхні справи не втручалася.

Одного вечора Марія не витримала:

– Слухайте, Олено… Ви ж знаєте, я важко працювала. І мені було прикро, коли я вас тут побачила.

Олена сумно усміхнулася.

– Та що ви, Маріє… Я розумію. Я тимчасово. Якщо скажете слово – піду. Але ж ви самі знаєте, як то воно – бути самій у світі.

Марія відчула, що її серце трохи м’якне. Бо й справді – хіба гроші, що вона назбирала, замінять просте людське тепло?

Але треба було щось вирішувати, і Марія несміливо запропонувала свасі їхати з нею в Італію, мовляв, та собі за кілька років на житло заробить.

Але Олена відмовилася, сказала, що боїться, бо вона за свої 58 років ніде за кордоном не була.

Марії треба було повертатися назад на роботу. Коли вона в Італії розповіла іншим заробітчанкам свою історію, що вона сваху вдома залишила, а сама приїхала гарувати, ті лише крутили пальцем біля скроні, мовляв, так ніхто не робить.

Але от що робити – Марія не знала. Вигнати сваху – рука не піднімалася, а залишити все як є – означало працювати тепер уже на них усіх.

А що б ви порадили Марії?