Коли гуляти, то молоді красуні. А як захворів — згадав про колишню дружину.
Олег уперше побачив Катю в неділю, у невеликій сільській церкві, куди його мати роками ходила на службу. Сам він з’являвся там нечасто, але того ранку чомусь вирішив піти разом із нею.
Катя стояла біля вікна у світлій хустинці, тримала в руках молитовник і тихенько підспівувала церковному хору. У неї були великі карі очі, ніжна усмішка й така спокійна краса, що Олег мимоволі забув, навіщо прийшов.
Упродовж усієї служби він поглядав на незнайомку. Катя це помічала, ніяковіла й щоразу опускала очі.
Коли люди почали розходитися, Олег нарешті наважився підійти.
— Добрий день. Ви тут уперше?
— Ні, — усміхнулася дівчина. — Просто ви, мабуть, уперше мене помітили.
— Можливо. Я Олег.
— Катя.
Він трохи помовчав, а тоді запитав:
— А ви завжди така серйозна?
— У церкві треба думати про Бога, а не про знайомства.
— А я ось увесь час думав про вас.
Катя засміялася, прикриваючи усмішку долонею.
— Бог тебе любить, Олеже.
— Краще б мене полюбила ти, — посміхаючись, відповів він.
Дівчина почервоніла.
— Зухвалий який!
— Зате чесний.
Відтоді Олег почав ходити до церкви щонеділі. Причому приходив заздалегідь і займав місце так, щоб бачити Катю.
А після служби проводжав її додому.
Минув тиждень, другий, третій. Молоді люди закохалися так, що вже не уявляли дня одне без одного.
Олег приносив Каті польові квіти, залишав під вікном записки, чекав після роботи біля її будинку.
— Ти що, знову тут? — дивувалася дівчина.
— А де мені бути? Моя майбутня дружина вдома, а я маю десь вештатися?
— Хто тобі сказав, що я погодилася?
— Ще не сказала. Але я терплячий.
За місяць зіграли весілля. Родичі дивувалися, як швидко все закрутилося, а молодята тільки сміялися.
— Ми ж не перший день знайомі, — жартував Олег.
— Та ти мене три тижні до шлюбу в церкві розглядав! — відповідала Катя.
Усі бажали їм щастя. І вони справді вірили, що попереду на них чекає тільки радість.
За рік народився Андрійко, ще через рік — маленька Марійка.
Спочатку Олег не міг натішитися дітьми. Носив сина на руках, купував дружині шоколадки, серед ночі вставав підігрівати молоко.
Але романтика швидко поступилася місцем реальному життю.
Квартира потребувала ремонту, грошей постійно не вистачало, діти хворіли, Катя не висипалася. Олег затримувався на роботі, часом повертався без зарплати, бо підприємство затримувало виплати.
— Олеже, у нас закінчилося все! — зустрічала його дружина. — Хліба немає, молока немає, памперсів залишилося на завтра!
— Катю, ну що я зроблю? Мені ще не заплатили!
— А я маю з повітря варити?
— Не кричи, будь ласка. Я й так цілий день на ногах.
— А я тут на курорті відпочивала?!
Олег кидав куртку на стілець і йшов до телевізора.
— З тобою неможливо розмовляти.
— А з тобою можливо? Ти взагалі пам’ятаєш, що в тебе сім’я є?
Такі розмови ставали дедалі частішими.
Одного вечора Андрійко підійшов до матері.
— Мамо, купи молозива.
— Якого ще молозива? — різко перепитала Катя.
— Ну, того, що в магазині біля школи. Хлопці купували, кажуть, смачне.
— Гроші в тата проси!
— Але тато сказав, що в нього немає…
— От бачиш! Батько твій навіть дітям нічого купити не може! У кишенях вітер гуляє!
Хлопчик опустив голову. Марійка, яка стояла поруч, почала схлипувати.
— Мамочко, не сварись…
— Іди грайся!
Олег усе чув із сусідньої кімнати. Йому хотілося вийти й грюкнути дверима, але він лише стиснув зуби.
Він дивився на дружину й не впізнавав її.
Де та сором’язлива дівчина з церкви? Де її лагідний голос, тепла усмішка, ніжні слова?
Та й сам він давно перестав бути тим закоханим хлопцем, який колись чекав її після служби з букетом польових квітів.
Тепер його дратувало все: її голос, запитання, прохання, навіть те, як вона ставила чашку на стіл.
А Катя тим часом почувалася покинутою.
Їй здавалося, що вона сама виховує двох дітей, сама тягне господарство, сама відповідає за все.
Одного вечора після чергової сварки вона покликала чоловіка до вітальні.
— Олеже, сядь.
— Що знову?
— Нам треба поговорити.
— Слухаю.
Катя довго мовчала. Потім витерла сльози.
— Я більше так не можу. Ми не живемо. Ми просто існуємо й щодня робимо одне одному боляче. Може, нам краще розлучитися?
Олег подивився на неї. Уперше за довгий час побачив не сварливу жінку, а змучену молоду матір.
Але гордість виявилася сильнішою.
— Добре, — коротко відповів він.
— Ти навіть не спробуєш мене зупинити?
— А навіщо? Ти ж сама все вирішила.
Катя заплакала.
Так закінчилося їхнє подружнє життя. Розлучилися швидко. А от роз’їхатися не змогли.
Квартира належала Каті — її колись подарували батьки. Олегові йти було нікуди, а Катя не збиралася ділити житло.
Тож колишнє подружжя продовжувало жити під одним дахом. Тільки тепер вони навіть не вдавали, що між ними є щось спільне. Кожен мав свою кімнату, свої справи, свої образи. Одного вечора Андрійко підійшов до батька.
— Тату, а ти з мамою більше ніколи не помиришся?
Олег не відривався від комп’ютера.
— Ні, синку.
— А чому?
— Бо ми не підходимо одне одному.
— Але ж раніше підходили…
— Раніше було раніше.
Хлопчик помовчав.
— А якби ти попросив у мами вибачення?
Олег різко повернувся.
— Синку, не лізь у дорослі справи. Зрозумів?
Андрійко вийшов, тихенько зачинивши двері. На екрані комп’ютера тим часом миготів сайт знайомств.
Олег вирішив, що життя після розлучення тільки починається. Зареєструвався, завантажив фотографію, написав про себе кілька слів. І понеслося!
То якась Світлана з сусіднього міста, то розлучена Наталя, то молода білявка Ірина. Усі були милими, усміхненими, веселими. Принаймні на фотографіях.
— Привіт, красунчику! — писали йому.
— Привіт, сонечко! — відповідав Олег.
Він почав затримуватися вечорами, купував новий одяг, користувався парфумами. Катя спостерігала за цим мовчки.
Аж поки одного вечора вхідні двері не відчинилися, і на порозі з’явився Олег із незнайомою жінкою.
Вони голосно сміялися, обіймалися, а від чоловіка тягнуло випивкою. Катя саме вкладала дітей спати. Побачивши гостей, завмерла.
— Олеже, ти що робиш?
— А що таке?
— Ти серйозно? Привів жінку сюди?
— А що, заборонено?
— Це моя квартира!
Олег скривився.
— Знову почалося! Ти ж мені не дружина!
Незнайомка ніяково усміхнулася.
— Олеже, може, підемо?
— Та не звертай уваги. Тут завжди так.
Катя відчула, як у неї тремтять руки.
— Ти хоч розумієш, що діти все бачать?
Олег навіть не повернув голови.
— Та йди ти…
І повів жінку до своєї кімнати. Марійка притискалася до мами, а Андрійко стояв блідий, із широко розплющеними очима.
— Мамо, а та тьотя тепер буде з нами жити?
Катя присіла перед донькою.
— Ні, сонечко. Іди спати.
Тієї ночі вона довго сиділа на кухні, дивлячись у темне вікно. Їй хотілося плакати, кричати, вигнати Олега на вулицю. Але найбільше боліло за дітей.
Згодом такі візити стали звичними. Олег приводив одну жінку, потім іншу. Катя навчилася не реагувати. Вмикала телевізор голосніше, забирала дітей у свою кімнату й робила вигляд, що нічого не відбувається.
Вона теж могла б знайти чоловіка, але не хотіла приводити сторонніх людей у дім, де росли її діти. Минали роки.
Вони старішали, діти дорослішали, а між колишнім подружжям стояла стіна, побудована з образ, гордості й невимовлених слів.
Минуло майже десять років після розлучення.
Катя вже не була тією молодою жінкою, яка колись плакала через кожну сварку. Вона працювала, займалася дітьми, облаштовувала побут.
Олег теж змінився. Його романи ставали коротшими, знайомства — дедалі поверховішими. Іноді він повертався додому пізно й довго сидів на кухні сам.
Якось Катя почула, як він телефонує комусь:
— Та ні, не можу сьогодні. Немає настрою.
Потім тихо додав:
— Та й навіщо? Все одно кожен сам за себе.
Катя нічого не сказала. Одного ранку, коли вона збиралася на роботу, задзвонив телефон.
— Алло?
— Добрий день. Ви Катерина?
— Так. Хто це?
— Телефонуємо з лікарні. Ваш чоловік у нас.
Катя навіть не одразу зрозуміла почуте.
— Який чоловік?
— Олег. Його привезли вночі. Він отямився і назвав ваш номер і сказав, що ви найближча родина.
Катя гірко всміхнулася.
— Це колишній чоловік.
На тому кінці дроту зітхнули.
— Пані Катерино, це зараз не має значення. Рідних поруч немає.
Катя поклала слухавку. Кілька хвилин стояла нерухомо.
«Ось тобі й маєш! Коли гуляти, то молоді красуні. А як захворів — згадав про колишню дружину».
Вона вже хотіла нікуди не йти. Але потім згадала, як колись цей чоловік носив її на руках, як цілував у чоло, як радів народженню Андрійка.
— Не чужа ж людина, — пробурмотіла сама до себе.
І пішла збиратися. Олег лежав у палаті біля вікна. Коли Катя зайшла, він спробував підвестися, але скривився від болю.
— Привіт, — тихо сказав.
— Привіт.
Вона поставила пакет на тумбочку.
— Як ти?
— Та нічого. Живий.
Катя оглянула його. Блідий, неголений, із запалими очима. Зовсім не схожий на того самовпевненого чоловіка, який колись приводив додому випадкових жінок і демонстративно цілував їх у коридорі.
— А де твої подруги? — не втрималася вона.
Олег опустив очі.
— Немає подруг.
— Як це?
— А ось так. Кожна має своє життя. Дізналися, що я в лікарні, — одна перестала відповідати, інша сказала, що не може приїхати.
Катя мовчки дістала з пакета домашній бульйон.
— Поїж.
— Ти сама готувала?
— Ні, сусідка з Марса передала, — сухо відповіла вона.
Олег ледь усміхнувся.
— Дякую.
Він почав їсти, а Катя поправила ковдру.
— Ти чого приїхала? — раптом запитав він.
— Бо подзвонили.
— Могла не приїжджати.
— Могла.
Він подивився на неї.
— Але приїхала.
— Олеже, не починай.
Він замовк. За кілька хвилин тихо промовив:
— Катю, а ти пам’ятаєш нашу першу зустріч?
Вона здивовано підняла очі.
— У церкві?
— Так.
— Пам’ятаю. Ти тоді так витріщався на мене, що я не знала, куди подітися.
Олег усміхнувся.
— А я сказав, що Бог тебе любить.
— Ні. Це я сказала, що Бог тебе любить.
— А я відповів: краще б ти мене полюбила.
Катя вперше за багато років засміялася щиро. І Олег теж. Потім настала тиша.
— Знаєш, — сказав він, — я іноді думаю, що ми тоді були такими щасливими.
— Були.
— А потім усе зруйнували.
Катя повільно склала серветку.
— Не все само зруйнувалося, Олеже. Ми самі це зробили. Обоє.
Він кивнув.
— Я був поганим чоловіком.
— Був.
— І батьком не завжди був хорошим.
— Це теж правда.
Олег важко зітхнув.
— Пробач мені.
Катя не відповіла відразу. Вона дивилася на людину, з якою колись хотіла прожити все життя. І раптом зрозуміла, що більше не відчуває тієї пекучої ненависті. Але й забути нічого не могла.
— Я не знаю, чи зможу пробачити все, — нарешті сказала вона. — Але більше не хочу жити з ненавистю.
Він простягнув руку. Катя обережно накрила її своєю. І вперше за десять років вони сиділи поруч не як вороги.
Після виписки Олег повернувся додому.
Спочатку вони поводилися обережно, ніби ходили по тонкому льоду. Він почав допомагати по господарству, сам готував сніданки, забирав Марійку з навчання, цікавився справами сина.
Одного вечора Катя побачила, як Олег миє посуд.
— Ти що, захворів знову? — пожартувала вона.
— Ні. Просто вирішив, що треба починати з малого.
Вона всміхнулася. Та найбільше змінилося не це. Олег перестав ображати її, навчився слухати, визнав власні помилки. Катя теж зрозуміла, що постійні докори не повернуть минулого.
Вони почали говорити. Спочатку про дітей, потім про роботу, про сусідів, про життя. Якось увечері Андрійко зайшов на кухню й побачив батьків, які сиділи поруч за чаєм.
— Ви що, помирилися?
Катя подивилася на Олега.
— А ти як думаєш?
Хлопець усміхнувся.
— Я думав, цього вже ніколи не буде.
Олег покликав сина до себе.
— Андрійку, ми багато помилок наробили. І ти з сестричкою не повинні були через це страждати. Пробач нам.
Хлопець обійняв батька.
— Тільки більше не сваріться, добре?
— Будемо старатися, синку.
Через кілька місяців Олег одного вечора повернувся додому з букетом білих троянд. Катя здивовано подивилася на квіти.
— Це мені?
— А кому ж іще?
— Олеже, тобі знову щось треба?
— Треба.
— Що?
Він дістав із кишені маленьку оксамитову коробочку. Катя завмерла.
— Ти серйозно?
— Абсолютно.
Він став перед нею на одне коліно.
— Катю, я не прошу забути минуле. Я не можу повернути тобі ті роки, коли ти плакала на самоті, коли тобі бракувало моєї підтримки, коли наші діти боялися власного дому. Але я хочу попросити в тебе ще один шанс. Не на красиве весілля і не на казку. На справжнє життя. З повагою, турботою і любов’ю. Вийдеш за мене вдруге?
Катя дивилася на нього крізь сльози.
— Ти знаєш, скільки мені довелося пережити через тебе?
— Знаю. І я не хочу більше бути причиною твоїх сліз.
— А якщо знову почнуться труднощі?
— Тоді будемо вирішувати їх разом. А якщо не впораємося самі — звернемося по допомогу. Але більше не будемо руйнувати одне одного.
Катя витерла сльозу.
— Знаєш, Олеже, колись ти сказав мені, що Бог мене любить.
— Пам’ятаю.
— А я тоді подумала, що й ти мене любитимеш усе життя.
Він опустив голову.
— Я був дурнем.
— Був, — усміхнулася вона. — Але, здається, ще не все втрачено.
І простягнула руку.
— Так. Я згодна.
Коли родичі дізналися, що Олег і Катя знову подають заяву до РАЦСу, спочатку ніхто не повірив.
— Ви що, з глузду з’їхали? — дивувалася Катина подруга. — Десять років окремо, а тепер знову разом?
— Не десять років окремо, а десять років під одним дахом, — усміхнулася Катя. — Це, знаєш, ще гірше.
— І ти не боїшся?
— Боюся. Але тепер ми хоча б знаємо, що може зруйнувати сім’ю.
На друге весілля зібрали найближчих.
Андрійко вже був дорослим хлопцем, Марійка — чарівною дівчиною. Саме вони найбільше раділи цьому дню.
Коли молодята вийшли з РАЦСу, донька кинулася обіймати матір.
— Мамусю, я так мріяла про цей день!
— Доню, тільки не плач, бо я зараз теж почну.
Андрійко обійняв батька.
— Тату, бережи маму. Вона в нас одна.
— Обіцяю, синку.
Увечері, коли гості вже танцювали, Олег запросив Катю на повільний танець.
Вона поклала голову йому на плече.
— Пам’ятаєш, як ми вперше танцювали?
— Звичайно. Ти наступила мені на ногу.
— Бо ти весь час дивився мені в очі, а не під ноги.
— А тепер я знаю, що треба дивитися і туди, і туди.
Катя засміялася.
— Головне, щоб більше не наступав на мої почуття.
Олег міцніше обійняв її.
— Не наступатиму.
І знаєте, що було найцікавішим?
Після весілля вони знову почали ходити до тієї самої церкви, де колись познайомилися.
Одного недільного ранку вони стояли поруч, тримаючись за руки. Після служби Олег зупинився біля виходу.
— Катю, а ти пам’ятаєш, що сказала мені під час нашого першого знайомства?
— Пам’ятаю. «Бог тебе любить».
— А тепер що скажеш?
Вона подивилася йому в очі й тихо відповіла:
— Скажу, що Бог дає людям багато шансів. Але люди повинні самі навчитися цінувати одне одного.
Олег поцілував її руку.