Минула вже багато років, я маю дорослу доньку, але часто думаю про минуле. Я не розумію, коли стала поганою матір’ю для своєї доньки. Що я робила не так і чим я заслужила таке відношення?
Заміжня я ніколи не була, всі сили та любов віддавала їй і її молодшому братові, адже у мене ще й син є. Хоч як мені було нелегко, але своїм дітям я не відмовляла ні в чому ніколи. Зате, після всього цього, для моєї доньки найрідніша людина – її свекруха, яку я останнім часом і бачити не хочу. Дочка називає її мамою і на «ти», як рідну, а я не можу змиритися з цим. Я вам зараз опишу трішки своє далеко непросте життя, може порадите мені хоч щось, дорогі читачі, чи, можливо, підкажете, в чому моя помилка, і чи можна її виправити зараз?
Свою доньку я народила досить рано, 18 років мені тоді всього лише було. Ясна річ, що її батько мене залишив – був не готовий до батьківства, він був на рік старший від мене. Батьки спочатку зі мною навіть говорити не хотіли, але потім вирішили мене відправити народжувати до бабусі з тіткою в селище і жити там, щоб люди менше поганого про мене та них говорили. А там моя рідня по-різному поставилися до мого становища: бабуся добра, тітка зла, і я завжди була об’єктом численних суперечок. У такій атмосфері ми з донькою прожили майже 5 років. Мені це набридло, поїхала до батьків.
Але з ними теж стосунки не складалися. А потім моя подруга запропонувала мені орендувати у неї кімнату, адже треба якось визначатися в житті – скоро доньці в 1-й клас йти. Орендуючи кімнату, я познайомилася з двоюрідним братом подруги, а потім дізналася, що чекаю дитину. Але хлопець не хотів зі мною одружуватися, теж втік, а з подругою я посперечалася через це, і вона сказала, що не хоче, щоб я жила у її квартирі. А в цей час не стало моєї бабусі і вона залишила заповіт на будинок в селищі тільки мені, а не тітці. Тітка дуже ображалася на мене, для неї була це велика несподіванка.
Ось тоді тільки й зажили ми нормальною сім’єю: моя старша дочка і новонароджений син. Я отримувала державну допомогу і батьки трохи допомагали. Коли меншому моєму синові виповнилося 3 роки, він пішов у садочок, а я пішла працювати. У дочки тоді якраз почався складний підлітковий вік, вона перестала гарно вчитися, стала приносити лише погані оцінки. Вона ледве закінчила школу, вступила до коледжу в місті, поруч з моїми батьками. А потім стала спілкуватися зі своїм однокласником з селища в соцмережах, залишила коледж і приїхала назад, тільки не до мене, а відразу ж в сім’ю цього однокласника і тут же вийшла заміж за нього.
Ось тут і почалося. До мене донька заходить вкрай рідко, якщо тільки у справі, по телефону спілкується неохоче зовсім, дуже рідко бере його, посилається завжди на те, що багато різних справ, їй не до пустих розмов зі мною. Зате по селищу вона ходить під ручку зі свекрухою. Я у неї якось запитала:
– Ну чому ти так відносишся до мене? Чим я тобі не догодила?
А донька мені відповіла відразу:
– Мені зі свекрухою простіше, вона завжди хотіла доньку, вона мене вислуховує і не дорікає ніколи й нічим. Та й, взагалі, я вже доросла, а брат маленький, тобі є з ким спілкуватися!
Я намагалася стати хорошою мамою, просила вибачення за минуле, намагалася щиро з нею говорити про її проблеми, щоб зрозуміти і порадити щось. Але вона нічого не говорить:
– Та все добре у мене мамо!
Але селище у нас невелике, я завжди дізнавалася від чужих людей якісь події в житті дочки. Якось донька погано себе почувала, то свекруха обійшла з нею всіх лікарів, щоб їй краще стало. Потім вони з чоловіком та свекрухою літали на море відпочити, а дочка мені ні слова не сказала. Та й багато таких дрібниць, дуже сумних для мене. Я взагалі для неї як стороння людина, вона навіть нічого хорошого в нашому з нею житті не згадує.
Мені родичі та батьки радять подружитися зі своїми сватами, щоб знайти спільну мову з донькою, щоб стати ближчою до їх родини. Я пробувала, спілкувалася по телефону, але ми навіть спільної мови не знаходимо, як на різних планетах живемо. А я дуже люблю свою доньку, сумую за нею. Хочу, щоб все було добре, але з кожним днем вона лише віддаляється від мене.
