Я завжди пишалася тим, що виховала двох хороших дітей. Вкладала в них усе: і любов, і сили, і здоров’я. Чоловік пішов від нас, коли синові було всього шість років, а доньці — три. Я залишилася сама, але не опустила рук. Працювала вдень на заводі, а вечорами шила одяг на замовлення, щоб вистачало на їжу й навчання. Часто засинала просто за столом, а вранці прокидалася, продовжуючи рахувати копійки в голові. Але я знала — мої діти житимуть краще, ніж я.

Минуло багато років. Син закінчив університет, поїхав за кордон працювати. Донька залишилася в місті, вийшла заміж, народила двох діток. Я раділа за них, як могла. Коли приїжджав син, я бігла на ринок купувати його улюблені яблука, а доньці завжди намагалася допомогти з дітьми. Здавалося, життя нарешті налагодилось: діти дорослі, я вже можу й для себе пожити.

Але якось я помітила, що мене ніби стало менше у їхньому житті. Син телефонував рідко, та й то поспіхом, між роботою. Донька приїжджала лише тоді, коли треба було залишити дітей на вихідні. Я, звичайно, ніколи не відмовляла, але так хотілося, щоб вона просто приїхала до мене на чай, поговорити, посидіти разом.

Одного вечора я набрала доньку і попросила, щоб зайшла, бо дуже сумую. Вона відповіла: “Мамо, у мене немає часу. У нас свої проблеми, розумієш?” Я поклала слухавку й довго сиділа в тиші. Вперше в житті відчула себе зайвою. Усі ці роки я була потрібна — коли вони хворіли, коли вчилися, коли треба було підшити, погодувати, вислухати. А зараз… мене наче немає.

Я почала закриватися в собі. Дні ставали схожі один на інший: робота по дому, телевізор, короткі дзвінки від дітей. Я ловила себе на думці, що більше говорю з сусідкою, ніж із рідними. Боліло серце, коли бачила, як інші мами гуляють із дорослими дітьми чи разом святкують. Я завжди мріяла, що й у мене так буде.

Кульмінацією став мій день народження. Я накрила стіл, приготувала улюблені страви дітей. Думала: ну цього разу точно приїдуть. Але син зателефонував і сказав, що у нього відрядження, а донька відписала повідомленням: “Вибач, мамо, ми не зможемо приїхати, діти захворіли”. Я сиділа за столом сама, дивилася на повні тарілки і плакала. Це була найважча ніч у моєму житті.

Після того я вирішила змінити своє ставлення. Я зрозуміла, що не можу чекати щастя лише від дітей. Я записалася на гурток рукоділля, почала частіше виходити з подругами. Ми разом ходили в театр, інколи їздили в сусіднє місто на екскурсії. І знаєш що? Я знову відчула себе живою.

Цікаво, що саме тоді діти почали дзвонити частіше. Донька навіть образилася, що я відмовилася сидіти з онуками, бо мала свої плани. Син приїхав на вихідні і здивувався, що мама більше не сидить вдома біля вікна. Я посміхнулася і сказала: “Я теж маю життя, сину”.

Зараз я розумію: любов до дітей — це не лише жертва, а й уміння залишатися особистістю. Так, вони виросли, у них свої турботи, свої сім’ї. Але я все одно залишаюся мамою. І водночас — жінкою, яка має право на щастя, друзів і власні мрії.

Мораль проста: діти можуть забувати про нас, але ми не повинні забувати про себе. Коли починаєш цінувати власне життя, навіть стосунки з рідними стають кращими. Бо повага народжується тоді, коли ти сам поважаєш себе.