— Я вже доросла, мамо!
— Настусю, я знаю, але невже так важко зателефонувати і сказати, що все гаразд. Бабуся хвилюється за тебе, я переживаю, дідусь місця собі не знаходить, коли ти не береш слухавку.
— Дістали ви мене зі своєю опікою, скільки можна? Мені скоро виповниться дев’ятнадцять, я повнолітня, можете врешті-решт це зрозуміти?!

— Ми все розуміємо, але й ти нас зрозумій…
— Досить мама, мені набридло слухати одне й те саме!
— Настусю, за що ж ти так з нами, – бабуся тремтячими руками витерла сльози своєю білою хусточкою.
— Відчепіться від мене, – вибухнула Настя, – бачити вас не можу!

Накинувши на плечі легку курточку, вона відчинила двері й вигукнула, не обертаючись:
— Коли ж зникнете з мого життя, дістали!
Двері грюкнули, змусивши здригнутися маму і дідуся з бабусею, на хвилину настала приголомшлива тиша для тих, кого закликала зникнути Настя.
— Дочекалися подяки, – скрипнув зубами Дмитро Олексійович, спостерігаючи з вікна, як внучка сідає в таксі.
— Молода вона ще, дурна, – бабуся любила Настуню до нестями, і намагалася виправдати її необдумані слова.

— Я їй зараз зателефоную, вона повернеться і попросить вибачення, – Тетяна заметушилася, дістаючи телефон, але з слухавки у відповідь було чути лише довгі гудки.
— Не попросить, розпестили ми її, – зітхнув дідусь і, потираючи хворі коліна, сів у крісло.

Настя була єдиною радістю в родині Карпенків, Анастасія зʼявилася в сімʼї пізно, коли її дід та баба зневірилися дочекатися онуків. ЇЇ мати – Тетяна не вирізнялася красою і здоров’ям, та й наречені не юрмилися під вікнами в черзі. Тож Дмитро Олексійович і Наталя Петрівна були щасливі, коли тридцятирічна донька, ніяковіючи, зізналася їм, що чекає на дитину.

Батько малятка залишився невідомим, боязка й сором’язлива Тетяна на запитання про нього замикалася й плакала, тож зайвий раз їй про це не нагадували.
Коли зʼявилася Настуся, світ дорослих замкнувся навколо маленької дівчинки з напрочуд чистими, блакитними очима. На неї не могли надихатися, любили й балували, і всюди водили за ручку. Не тільки до дитячого садка, а й до школи дівчинку проводжала і зустрічала бабуся доти, доки в сьомому класі Настя не влаштувала істерику.

— Зі мною всі сміються, називають лялечкою, – ридала дівчинка, – нехай бабуся більше не ходить по мене.
— Ну як же так, миленька моя, а раптом що з тобою трапиться? – залепетала бабуся, але осіклася під суворим поглядом свого чоловіка.

Відтоді Настя стала ходити до школи одна, але краєм ока завжди бачила бабусю, яка миготіла осторонь зі своєю пошарпаною сумочкою.
Незважаючи на розпещеність, вчилася дівчинка добре, і школу закінчила з відзнакою. Звісно, була в цьому і заслуга тієї ж бабусі, яка суворо стежила за успішністю онуки, поки дідусь і мама заробляли на її безбідне життя. Вищий навчальний заклад, куди дівчина вступила після школи, був одним із найпрестижніших у місті, і вчилися там діти заможних батьків. Дорослі готові були лягти кістьми заради щастя обожнюваної дитини, і дідусь почав пропадати на роботі цілодобово. А мама, незважаючи на інвалідність, перейшла на більш високооплачувану роботу, і після зміни приходила з посірілим від втоми обличчям. Але вони не скаржилися, головне для них було майбутнє улюбленої Настусі, а все інше не мало значення.

— Дочекалися подяки, – повторив дідусь, – мріє, щоб ми зникли.
— Це вона зопалу ляпнула, – тихо сказала бабуся, намагаючись виправдати онуку. Але її слова тільки розлютили чоловіка:
— Досить!
Завжди стриманий і ввічливий у спілкуванні, Дмитро Олексійович не стримався, гримнув кулаком по столу.
— Якби це було вперше! Відтоді як вступила до інституту, завела собі подружок багатих, вона перестала нас за людей вважати. Ми з Тетяною жили рвемо заради неї, бабуся копійки рахує, економлячи на всьому, а вона ось як віддячила. Ну що ж, давайте думати, що нам з усією цією ситуацією робити, поки ми ще в змозі якось на неї впливати.

***

Нічний клуб, де Настя веселилася з подругами, зачинявся о п’ятій ранку, і цього разу, вона на зло обридлим дорослим вийшла з дверей закладу останньою. На вулиці було світло, теплий, травневий ранок налаштовував на прогулянку, і дівчина вирішила пройти пішки. Тим паче що грошей на картці залишалося небагато, весела ніч у клубі з дорогими коктейлями спустошили її. Вона розуміла, що дідусь на неї образився, і грошей найближчими днями не дочекатися. Можна, звісно, у мами з бабусею перехопити трохи, але Настя вирішила, що не стане спілкуватися з ними кілька днів. Нехай помучаться, може зрозуміють, що не можна безцеремонно влазити в її особистий простір, і дзвонити, коли вона гуляє з друзями.

У квартирі було неочікувано тихо, всі спали й ніхто не виліз із докорами та сльозами.
От і добре, а то набридли своїми моралями непотрібними, щоразу одне й те саме.
“Ох, Настя, де ти була всю ніч, ми ж хвилювалися” – вона скорчила пику, зображуючи нещасне обличчя матері, і показала язика дзеркалу в передпокої.

Втомлені від нічних танців і ранкової прогулянки ноги нили, так хотілося скоріше лягти спати, обійнявши подушку. Тим паче що сьогодні неділя, можна провести весь день валяючись у ліжку, відсипаючись після навчального тижня. Не змиваючи косметику з обличчя, щоб не зустрітися з бабусею, яка вранці готувала сніданок, вона тихенько пробралася до своєї кімнати.
Прокинулася дівчина тільки до обіду, і здивувалася, не почувши жодного звуку у великій квартирі. Зазвичай бабуся до цього часу гриміла на кухні посудом, мама прибирала в кімнатах, а дідусь кашлюючи, порався на балконі з розсадою.

Настя обійшла кімнати, нікого не було, дідусеві окуляри для перегляду улюблених спортивних передач лежали на столику перед телевізором. Бабусин фартух висів на гачку біля мийки на кухні, а мамин халат із безглуздими трояндочками був перекинутий на підлокітник крісла.
Образилися на мене, на дачу поїхали не попередивши, – подумала дівчина, ну й добре, хоч вихідний проведу в тиші. Дачу дідусь купив кілька років тому в колеги, після того як не стало її чоловіка, літня жінка не змогла більше її утримувати. І продала недорого тим, кого добре знала, щоб іноді приїжджати до них і посидіти на лавочці під яблунями.

Настя не їздила на дачу, їй була не цікава метушня дорослих із землею і розсадою. І у вихідні Тетяні доводилося залишатися вдома, щоб доглянути за донькою, чим дуже дратувала її.
У холодильнику було незвично порожньо, невелика каструля з супом, який вона терпіти не могла, два яйця, і шматочок масла в синій масельничці.
Хлібниця теж виявилася порожньою, ретельно вимита пластмасова коробка нічим не порадувала зголоднілу дівчину.

Морщачись і невдоволено фиркаючи, вона з’їла тарілку бабусиного супу з домашньою локшиною і випила чашку кави.
Готувати бабуся з мамою, на думку Насті, абсолютно не вміли, і їй набридли ці вічні супи, борщі та смажена картопля. Вона кілька разів натякала, що могли б по інтернету подивитися цікаві рецепти нових страв. Але вони посилалися то на відсутність часу, то на брак грошей, і продовжували варити свої колгоспні супи з капустою чи локшиною.
Трохи вгамувавши голод, вона знову завалилася спати, вирішивши від’їстися ввечері, бабуся повернеться з дачі і приготує що-небудь.

Але коли неабияк зголодніла Настя прокинулася, у квартирі знову стояла тиша.
Роздратована, вона ткнула в телефоні на номер бабусі, але безпристрасний голос у відповідь лише пробурчав, що абонент поза мережею.

— Оце так, – здивувалася Настя і спробувала зателефонувати матері. Тієї в просторах телефонного зв’язку теж не виявилося. А дідусевий номер мовчав, як партизан, і відповіді спантеличена Настя так і не дочекалася.

— Ах ось ви як, – смикнула плечима дівчина, – ігнорувати мене вирішили, не на ту напали!

На зло родичам, які покинули її, вона вирішила і цю ніч провести в нічному клубі, але перевіривши баланс карти, зажурилася. Грошей на рахунку було небагато, їх вистачало тільки на таксі в один бік.
Зазвичай гроші на картку переказували родичі, які так безсовісно залишили її напризволяще, але сьогодні сподіватися на них не варто. Просити в подруг Настя не наважилася, вони всі були з небідних сімей, і серед них не заведено брати в борг.

Відпочивши і виспавшись, Настя не змогла заснути до другої години ночі, доїла ненависний, але цілком їстівний суп і посмажила два яйця, які залишилися в холодильнику.
Заснула вона, коли на вулиці почало світати, і як наслідок проспала на першу пару.
— Бабусю, ти чому не розбудила?

Голос пробіг порожніми кімнатами і знову повернувся до господині, яка протирала сонні очі.
У квартирі за цей час нічого не змінилося, у раковині лежали брудні тарілки і сковорода з каструлею.
— Боже, вони що, знущаються наді мною? – Настя нашвидкуруч умилася, швидко нафарбувалася і вискочила на вулицю. Грошей вистачало тільки на проїзд у таксі в один бік, тож довелося згадувати, яким автобусом можна доїхати.

Обідати в універі Настя не стала, пославшись на поганий апетит, грошей у неї залишалося тільки на зворотну дорогу.
Додому вона забігла, сподіваючись побачити звичну картину, бабусю, яка готує вечерю, і дідуся перед телевізором.

Але у квартирі знову стояла приголомшлива тиша, ніхто не помив брудний посуд і не приготував вечерю. Але найстрашніше для Насті виявилося не це, а самотність, про яку мріяла останні роки. Вона ніколи не залишалася сама, завжди поруч були люди, які піклувалися про неї. Дівчина звикла вдома бачити люблячі очі, відчувати ласкаві дотики рідних рук, її сьогодні навіть бурчання дідуся порадувало б.

Але все це зникло в одну мить, і вона залишилася одна, наодинці з собою і грошовими проблемами. Ніколи за свої дев’ятнадцять років їй не доводилося думати про те, де взяти їжу і як знайти грошей на проїзд. Необхідні суми дідусь переказував на картку без зайвих запитань, а питанням харчування і побуту займалися бабуся з мамою.

Розгублена Настя гарячково думала, як повернути те безтурботне життя, до якого вона звикла, але нічого розумного в голову не приходило.
Сусідів по під’їзду дівчина знала погано, вони не цікавили її, дорослі й нудні, нічим не цікавляться, окрім дому та роботи. Єдині, до кого вона могла звернутися, виявилися найближчі, з ким жили двері в двері.
— Дядьку Коля, вибачте, будь ласка, а ви не знаєте, куди поїхали мої?

Микола здивовано витріщив очі на зажурену дівчину.
— Ні, а ти сама не в курсі чи що?
— Мене не було вдома, – збрехала Настя, ховаючи очі, – поїхали і не сказали куди.
— Може, вони на дачі, – дружина дядька Колі вийшла в передпокій, витираючи руки рушником, – а що ж не подзвониш їм?
— Я дзвонила, а вони не відповідають, – схлипнула, не витримавши Настя.
— Чи не сталося чогось із ними, – запереживала тітка Катя, – а де дача розташована? Може, з’їздиш із дядьком Колею.

— Я не знаю, – розридалася Настя, – я не була там жодного разу.
— Тоді ми нічим тобі допомогти не можемо – знизала плечима сусідка, – чекай, може ще приїдуть.

Покинута всіма і налякана дівчина побрела назад у квартиру, де зовсім недавно вирувало життя. А сьогодні навіть горобці не сідали на підвіконня, де їх зазвичай хлібними крихтами підгодовувала бабуся.
— Може зателефонувати дядькові Дімі, плаче дівчисько, – жалісливій сусідці стало шкода дівчину.
— Нічого, нехай поплаче, зате навчиться язик за зубами тримати.
— Але вона ж дурна ще, – Катя, як і будь-яка жінка, намагалася виправдати вчинок молодої сусідки.
— Ображати дорослих навчилася, потрібно їй тепер трохи постраждати за це, – дядько Коля був не такий добрий.

Дзвінок у двері перервав суперечку сусідів, і, глянувши у вічко, Коля хихикнув:
— Повернулася, зараз у борг гроші попросить, дамо їй ті 500 гривень, які для неї залишив Дмитро Олексійович.
Настя насправді, червоніючи, попросила грошей:
— Ви не можете мені дати в борг, хоча б тисяч п’ять…
— Скільки, п’ять тисяч? Ну й апетити в тебе! Ти знаєш, скільки треба працювати, щоб заробити їх?
Настя опустила голову, вона не знала.
— А повертати з чого зібралася, зі стипендії чи що, копійчаної? Гаразд, мати, дай студентці 500 гривень, на хліб і молоко.

Всунувши в руку сусідці купюру, дядько Коля попередив:
— Повернеш через тиждень, у нас немає зайвих грошей, ми їх не друкуємо.

У магазині, куди Настя прийшла, стискаючи в руці хрусткий папірець, на неї чекав неприємний сюрприз. Готові салати і біфштекс у яскравому пакуванні виявилися недешевими, а улюблена Настина шинка коштувала стільки, що за п’ятсот гривень, їй би відрізали тільки маленький кружечок.
Поклавши в пакет буханець хліба, пляшку молока і касету з яйцями, вона вийшла з магазину, стискаючи в кулаці здачу. Половину отриманих від дядька Колі грошей довелося залишити на касі, а на що жити далі, Настя абсолютно не уявляла.

Вдома, тонко намазавши на хліб шматочок масла, вона з тугою подивилася на решту, невідомо чим вона поснідає, якщо зараз з’їсть усе.
Ніч Настя проплакала, не знаючи, що робити далі, і найкраще, що їй спало на думку, – це звернутися в поліцію. Ось піде вранці і попросить їх розшукати маму і дідуся з бабусею, може вони допоможуть. Але сумніви долали, чи стануть дядечки у формі бігати по садових товариствах у пошуках, замість того щоб ловити злочинців.

А вранці її розбудив скрип ключів у замковій щілині, і вона за кроками впізнала того, хто увійшов.
— Дідусю, миленький, ти де був?
Взвизгнув від радості, вона повисла на шиї діда, цілуючи його в неголені щоки.
— Де мама, бабуся?
— На дачі, а де ще, – Дмитро Олексійович байдуже відсунув онуку від себе і пройшов у свою кімнату.
— Бритву я забув узяти, от і вирішив заїхати, – сказав він буденним голосом, не звертаючи уваги на захоплену метушню Насті.
— А чому не відповідаєте на дзвінки, я ж тут божеволію.
— Чого за нас хвилюватися, ми не маленькі діти. І ти доросла вже, досить за мамину спідницю триматися, пора вчитися самостійності.
— Ви образилися на мене?
Настя опустила голову, намагаючись не дивитися на дідуся.
— Так, образилися, – гнівно блиснув очима Дмитро Олексійович, – ми для тебе готові навиворіт вивернутися, а ти мрієш, щоб зникли з твого життя.
— Дідусь, вибач мене, будь ласка, більше не повториться.
— А з чого ти така стала ласкава, мабуть, гроші скінчилися. Якщо справа тільки в цьому, можеш не підлизуватися, більше я горбатитися на тебе не збираюся. Ти доросла, значить і вирішувати свої проблеми будеш сама.

— Мені що, універ кинути?
Спробувала застосувати основний козир у суперечці Настя, зазвичай це спрацьовувало.
— Не можеш оплачувати свої витрати, кидай! Іди працювати, ми все життя працюємо, і нічого, не надірвалися.

Зібравши в рюкзак речі, Дмитро Олексійович почав взуватися в передпокої, щоб піти. Настя розуміла, що випускати його з дому не можна, невідомо, коли він приїде знову.
— Дідусю, почекай, я з тобою поїду, попрошу в мами з бабусею вибачення.
— Хочеш їхати, автобуси в наше садове товариство йдуть з автовокзалу.
— Але я ж не знаю, як називається товариство…
— Ах, он як, не поцікавилася свого часу, не думала що знадобиться. Якщо сподіваєшся розжалобити маму з бабусею і знову сісти їм на шию, не вийде моя люба! Я потурбувався про це, тепер без мого дозволу вони не дадуть тобі жодної копійки.

Дмитро Олексійович був в ударі, він вирішив провчити Настю надовго.
— Мама твоя інвалід третьої групи з дитинства, сподіваюся, помітила, що вона кульгає? Працює заради того, щоб ти могла здобути вищу освіту, абсолютно не думаючи про своє здоров’я.

Просити вибачення зберешся, ми в садовому товаристві «Ромашка», вулиця друга, будинок двадцять п’ятий. А не захочеш, тоді живи самостійно, більше грошей від нас не отримаєш. І прибери вдома, розвела бардак, посуд немитий у раковині, крихти на столі.

Коли Дмитро Олексійович приїхав на свою дачу, дружина з донькою його зустріли біля воріт.
— Як вона там, ти її бачив?
Жінки переживали всі ці дні, думаючи про те, як без них живе улюблена Настуся. Але Дмитро Олексійович відібрав у них телефони і карти, і суворо заборонив без його відома зв’язуватися з нею.
— Бачив звичайно, куди їй подітися з дому без грошей.
— Що каже?
— Зголодніла, вибачення просить, хотіла приїхати зі мною.
— Що ж не привіз?

— Хотів, мені її теж шкода стало спершу, не кам’яне в мене серце. Потім подумав, адже права вона, подорослішала наша дівчинка, хоч і розуму замало. А от як вона без нас жити буде, з таким розумом?
— Квартира в неї є наша, і диплом отримає, – бабуся дивувалася, не розуміючи, до чого веде мову чоловік.
— І це все, що зробили для неї!? Троє дорослих людей, ми не подбали про те, як вона буде далі розпоряджатися з усім цим добром. Граємося з нею як із лялькою, годуємо з ложечки, а без нас вона не змогла прожити навіть два дні, сидить, плаче. Що буде, якщо нас не стане в один прекрасний день? Плакатиме, поки з голоду не помре?

— Ти маєш рацію, звісно, тату, але що ж робити далі?
— Ось приїде Настя, сядемо разом і будемо думати.
— Думаєш приїде?
— Куди вона подінеться? І в нас зовсім небагато часу, щоб навчити її жити самостійно.

Настя їхала в старенькому автобусі, стоячи серед кошиків і коробок із розсадою, і злилася. Злилася на маму, яка виховує її без багатого чоловіка, на діда, якому раптом спало на думку образитися на улюблену онуку. На бабусю, яка залишила її без гарячих сніданків і вечерь, але найбільше вона злилася на свою долю. Могла ж зʼявитися на світ в заможній сім’ї, їздити в універ на дорогій машині, як Інеса, якби не ця доля-зараза!

Злилася, але розуміла, що доведеться жити так, як розпорядиться ця сама лиходійка-доля. Головне, щоб поруч були дідусь із бабусею і мама, можливо, не найкращі й найбагатші, але вірні й люблячі. І вміють прощати!