Є люди, які горя не знали.
І помилково приймають за горе любовні переживання або неприємності на роботі.
Або гроші втратила людина, теж буває. Або їх облаяли в метро … ось вони думають, що це і є горе. Просто тому, що немає з чим порівнювати. І найбільшою втратою для них була смерть Анни Кареніної, як писав Довлатов, який теж не знав справжнього горя. Але розумів чуже страждання глибоко. Чесно так і писав: не було у мене горя. Пощастило мені!
Тільки треба це везіння і щастя зрозуміти серцем.
Не всі це можуть. Одна дівчина зрозуміла. Вона посварилася зі своїм молодим чоловіком і пішла від горя в храм, щоб отримати розраду. І вимолити налагодження стосунків, – так вона сама чесно розповіла.
У храмі вона гірко заплакала. Стоїть і ридає, плечі здригаються… а бліда худенька жінка стала її втішати і розпитувати: чому вона так сильно плаче?
Дівчина розповіла про своє горе: молодий чоловік написав їй грубу відповідь на щирий лист, а потім заблокував.
Такий удар завдав, розбив серце. І важко утримати сльози в такому горі! Жінка теж заплакала скупими сльозами. Стоїть, дивиться кудись вдалину і плаче. Дівчина з ввічливості і від доброго серця запитала: “Чому ви плачете? Вас теж хтось образив?».
А жінка сказала: “У мене син помер. Довго хворів, ми лікували його, все продали. Він дуже страждав. А потім він все одно помер. Таке горе!».
Це щастя – коли не знаєш горя. І помилково приймаєш за нього різні невдоволення і образи.
Тільки коли прийде справжнє горе, така людина розуміє, що вона жила добре. Щасливо. І не дякувала за це, тільки ридала і вимагала щастя. Щастя, яке у неї було.
Тому що коли немає горя-це щастя. А коли немає хвороби серйозної – це здоров’я. Коли немає зігнутої спини, глибоких зморшок і провалів в пам’яті – це молодість.
А коли є де жити і чим харчуватися – це достаток. Скромний, але достаток.
Звичайно, треба прагнути до щастя, міцного здоров’я, до багатства. Тільки не треба називати горем те, що до горя ніякого відношення не має. Навіть близько. Даремно вони так роблять, ці недосвідчені люди: горе можна накликати.
© Анна Кир’янова
