Коли син не навідував мене більше місяця і не перекинув на картку, як завжди 5 тисяч, я одразу зрозуміла звідки віє вітер. Набрала свою нову невістку і кажу: “Світланко, а приходьте до мене на чай. Тортик не обіцяю, з моєю пенсією не настарчиш, а от чай є”. І знаєте, що мені та дівчина, якій я щастя в руки дала і так багато для цього зробила, мені каже: “Знаю я Вас Анно Іванівно, тому триматимусь подалі і сина ви не побачите вже. Я не Олена, не наївна”.
Мені Олена, перша дружина мого сина, одразу не сподобалась. Ніби вона і хороша людина і щастям для когось була б, але не для мого Сашка. Та й старша вона від нього на цілих п’ять років.
А оце, знаєте, коли людина хоче піддобритись і все медами ллє? Так у мене із невісткою першою було. Що не день, то дзвінок від неї, все вона мене запитує, як я і чи не треба чого.
Син приїздив щоденно. Вона вже не знала, як мене до себе прихилити, то віз мені Сашко і котлети, і сири і випічку від дружини.
— Ви від нас так далеко, мамо, а порадувати вас хочеться.
Ну я не мала наміру мовчати і завжди сину своєму говорила, що десь його доля забарилась і, що то точно не Олена. Він їй прекрасний чоловік: і робота і освіта і квартира своя, хай і однокімнатна. А от вона не рівня нам і крапка.
Зі Світланкою, подругою Олени, я познайомилась на Оленчиному дні народження. Я те, як та Світлана на сина мого дивилась, одразу побачила.
Така гарна, така струнка і перспективна дівчина. Молодша від мого сина значно, але то ж і добре. Ще студентка, але майбутній економіст – стажувалась в офісі де Оленка секретарем працювала.
Я ще на святі взяла номер тієї Світлани і вже тоді вирішила, що саме вона стане мені донькою, а синові – хорошою дружиною. Взялась до справи одразу ж і все сину про ту Світлану розповідаю.
Коли запросила Світлану в кафе, та не відмовилась. Ми з нею одразу потоваришували і коли я сказала, що вона буде прекрасною дружиною моєму сину, та зашарілась, але ні слова проти.
Крапля камінь точить, то так я собі сину у вуха про ту Світланку постійно. Олена його до мене з якимись продуктами, а я Світлану кличу, аби у мене зустрілись, ніби як випадково.
От так за рік мій син і прозрів, побачив, що я була права і залишив ту Олену. Одразу зійшовся із Світланкою і тут же одружились. Моєму щастю не було меж, бо ж нарешті, нарешті мій син обрав гідну партію.
Та раділа я не довго, бо ж Сашко мій раптом про маму забув. Ну я спершу думала, що то місяць медовий, раділа, але ж той не телефонував, не скидав гроші, як зазвичай. Невістка про мене теж не згадувала, я телефоную, а та скидає.
Таки я одного разу із телефону сусідки змогла додзвонитись до сина. Сашко буркнув, що прийти не може, що грошей у нього немає, всі у Світланки, та й вимкнув зв’язок.
А потім я з того ж номера набираю невістку і вже прямо питаю, чого мого сина де мене вона не відпускає.
— Я вам на наївну Олену чимось схожа? То вона вас годувала і чоловіка до вас відправляла. Я ж вас знаю, Анно Іванівно і ніколи його до вас не відпущу, бачила на що ви здатні.
Я аж стрепенулась, кажу лагідно:
— Доню, та що ти таке кажеш? Це ж я – подруга твоя.
— Доня? Подруга? Ви про що узагалі, жінко. Я – дружина вашого сина, невістка. Ви – чужа мені людина, свекруха. Все, не турбуйте мене більше.
Три роки вони одружені і три роки я сина свого не бачу і ніяких звісток від них не отримую. Набралась сміливості, сама до них на гостину поїхала, а вони з тієї квартири з’їхали давно, навіть мені не повідомили куди.
Я невістці чоловіка на блюдечку подала, стільки для їхнього щастя зробила, а вона мене бачити не хоче.
От скажіть, чим рідна мама могла таке заслужити?
Головна картинка ілюстративна.
