Ми живемо в маленькому віддаленому селі на Франківщині. Маємо власну пилораму, тож нас вважають досить заможною родиною. В мене дві доньки, які живуть поруч. І один син – Василь, наша опора і надія. На рік тому його мобілізували. Дуже важко я це пережила. Не можу збагнути, чому хлопці гинуть на сході, а переселенці з Донбасу розважаються у нас на гірськолижних курортах.

Та вдіяти я нічого не могла. І Василько заборонив. Ви не уявляєте скільки ночей я не спала, чекаючи на дзвінок чи коротке повідомлення. І ось кілька місяців тому мій син приїхав у відпустку. Але не самий. З дівчиною. Люда також військова. Але вона родом з Запоріжжя, українською не говорить і традицій наших зовсім не знає. Раптом Вася заявив:

 – Ми розписалися.

 – Як? І нам не сказали. Ми ж навіть не знали, що в тебе дівчина є.

 – Мамо, зрозумій, там все інакше, ніколи чекати.

 – А як же весілля? Без вінчання?

 – Зробимо після перемоги!

 – Так не можна! Що ж люди скажуть? Це великий гріх!

 – Мамо, не вигадуй, ми кохаємо один одного і це найголовніше.

Тут втрутилася Люда:

 – Всє ваши релігіозние суєвєрія – ні к чему! Я в церковь ідти нє собіраюсь!

Тієї ночі я не спала. Зовсім мені невістка не сподобалась. Вона не така, як наші дівчата. Груба, неотесана, ще й курить. Та й яка поважна дівка згодиться без вінчання жити?

Наступного ранку я вирішила потайки поговорити з Василем. 

 – Любий, нащо ти поспішаєш так?

 – А що як мені жити не довго?

 – Не кажи цього. Але зізнайся, якби не війна – обрав би Люду?

– Вона вже моя дружина і крапка.

Не знаю я що робити. Чоловік каже не втручатися. Та чи можу я змиритися з таким вибором свого єдиного сина? Як ви вважаєте, можна так жити, без вінчання?