Я народилася і виросла в селі. Згодом поїхала навчатися в місто, вступила до університету. Коли закінчила навчання, то повертатися в село зовсім не хотіла, тоді я вже звикла до міського життя.
Я вважала, що в селі немає що робити молодій людині, там зовсім немає перспектив. Роботи практично немає, зарплата дуже маленька. А в місті й вийти було куди, там цікавіше, і роботу можна було хорошу знайти й зарплата достойна. Звісно, що я хотіла жити в місті.
З чоловіком своїм, Михайлом, я зустрілася коли вже працювала на своїй роботі після університету. Він був місцевим, адже народився в цьому місті. Жив Михайло у власній квартирі, яку купили йому тато з мамою. З чоловіком мені пощастило, ще й добре, що в Михайла була своя квартира.
Михайло був працьовитим та простим. Він любив часто їздити до моїх батьків в село. Постійно старався всім допомогти тещі з тестем. Родина чоловіка теж люди міські, дачі ніколи у них не було. Тому для Михайла було дуже цікаво в селі в моїх батьків.
Так вийшло, що мами давно не стало, а тато залишився сам один. Та кілька років татові вже було важко самому щось робити, йому потрібно було більше допомагати. Я хвилювалася, хотіла забрати тата в місто, але він не хотів їхати з дому, батько хотів жити в селі. Він не хотів залишати рідну домівку і їхати в місто.
Я не знала, що мені робити, вже що тільки не думала, і як не розмовляла з татом. Залишити все і їхати доглядати за ним в село я теж не могла, оскільки в місті у мене своя сім’я та й робота. На допомогу мені тоді прийшла сусідка Марія. Вона вдова вже дуже давно, дітей своїх в неї не було. Живе собі в старенькій батьківській хаті. Вона запропонувала мені свою допомогу, оскільки тато був до неї завжди добрим у всьому в весь час їй допомагав. Я не хотіла давати багато клопотів чужій людині і просити її доглядати за похилим батьком. Але Марія пояснила, що їй буде не важко принести йому миску супу чи каші, а я привозитиму продукти. Я погодилася, адже й вибору не було.
Ми з Михайлом завжди приїжджали коли була можливість. Допомагали всім. Привозили харчі, адже я багато готувала вдома татові, давали гроші по можливості. Михайло робив всю складну роботу по господарству, він старався дуже. Ніколи ні в чому ми не відмовляли ні моєму батькові, ні Марії, оскільки вона жила сама, то ми ще й і їй допомагали, коли мали можливість, за цей час ми з цією людиною зріднилися дуже.
Я розуміла як важко доглядати за похилу людину, але Марія мені нічого не говорила. Тому коли тата не стало, я віддала його будинок для Марії. В неї була геть старенька хатинка, там вже стеля текла і стіна хилилася. А Марія ще жінка молода, нехай користується.
Михайло мене повністю підтримав у цьому рішенні. Вона дуже багато сили віддала, майже чотири роки доглядала за моїм стареньким батьком. Хоча він для неї був геть чужою людиною. Коли про моє рішення дізналася родина. Всі в один голос почали критикувати моє рішення, що не можна у нас час віддавати будинок чужій людині.
Та найбільше мене засмутили свекри, тепер вони постійно докоряють мені, що я живу в квартирі чоловіка, а свою хату віддала чужим людям. Та я щиро вважаю, що вчинила по-людськи.
