– Що, знову? – мати зустріла Аліну запитанням, стривожено вдивляючись у заплакане обличчя дочки.
Аліна, схлипнувши, опустила очі:
– Знову…
Інна Львівна важко зітхнула, відчинила ширше двері, впустивши доньку у квартиру. Аліна повільно пройшла, несучи в руці свою легку спортивну сумку. Вона стала частим гостем у будинку Інни Львівни.
– І як довго ти це терпітимеш? – мати зробила паузу, поки Аліна поставить сумку на підлогу у вітальні, а сама сяде на диван: все за стандартною схемою.
– Я не терпітиму, – пробурчала дочка, а Інна Львівна посміхнулася, – більше не повернуся до нього. Це кінець!
..Це був п’ятий візит дочки до матері за останні пів року. Рік тому Аліна вийшла заміж, зробила це з великого та взаємного кохання.
Шість місяців молоді жили спокійно, принаймні тещі не було відомо про їх сімейні перипетії. А потім Аліна стала часто приїжджати до матері додому, практично після кожної сварки з чоловіком.
Вперше Інна Львівна рвала та метала. Думала, що зять руку на її дочку підняв, дзвонила Ігореві, відчитувала його, поліцією погрожувала. Той тільки засміявся, почувши погрози тещі:
– Інно Львівно, ну не смішіть мене! Яке насильство? Що за маячня? І не виганяв я Алінку з дому, вона сама зібрала свої речі, й до вас пішла.
– Нічого не розумію. Привід сварки який?
– Та це й сваркою назвати не можна. Не сварилися ми, просто я сказав, що суп пересолений. Вона розплакалася, сумку в руки, і до вас.
Інна Львівна закотила очі. Виходить, що це Аліна відзначилася. Образилася на чоловіка через якусь нісенітницю, через пересолений суп!
Тоді мати задумалася про те, що у доньки гормони вирують, може, в положенні вона? Зраділа навіть потихеньку, онука Інна Львівна дуже хотіла. Але ні, не цього разу.
Наступного дня до них додому Ігор приїхав з двома букетами квітів, як годиться. Аліна стояла гордо, носик догори, губки надула.
Вся така недоступна, скривджена, із зачепленим самолюбством. Так і хотілося Інні Львівні підійти до доньки, та потиличника їй дати.
Начебто, помирилися, додому до себе поїхали. А через місяць Аліна знову до матері прибігла, знову в сльозах і з присягою про те, що до чоловіка нізащо не повернеться.
Цього разу виглядало все значно серйозніше. Якщо минулого разу Аліна просто мовчала, і носом шмигала, то цього разу і плакала, і кричала, і навіть тарілку розбила від обурення.
– Що цього разу сталося? – Інна Львівна хвилювалася, хоч внутрішньо розуміла, що нічого особливого.
Так і було. Приводом втечі дочки з дому, став приїзд до них друга Ігоря. Той приїхав, залишився ночувати, а Аліні дуже це не сподобалося.
Вона Ігореві умову поставила: або я, або приятель. Чоловік плечима тільки знизав, не в його правилах було друга дитинства з дому виганяти, тим більше, що той приїхав лише на чотири дні.
Ігор знову за нею приїхав, знову квіти привіз, а Інні Львівні вже ніяково перед зятем було за таку поведінку дочки.
Потім був приїзд свекрухи, незадоволеної тим, як невістка господарство веде. Після цього Ігор на роботі допізна затримався, важлива нарада в нього була, а Аліна казна-що собі придумала.
І щоразу, ображаючись на чоловіка, і вдаючи жертву вселенського масштабу, Аліна бігла до матері, не забувши прихопити з собою свою спортивну сумку.
Інна Львівна на доньку злилася. Ну чому Аліна була такою не пристосованою до сімейного життя? І прикладу у неї такого перед очима не було.
Інна з батьком Аліни жили спокійно, звичайно, не без періодичних розборів польотів, але без гримання дверима, і демонстративних втеч з дому.
А донька, немов із ланцюга зірвалася. Ледве що не по ній – вона відразу до матері біжить. І не впустити не можна, і продовжуватися таке вже не могло.
Потрібно було щось вирішувати, кожен прихід Ігоря до тещі з квітами, був для Інни Львівни схожий на випробування.
– Аліна, може, ти цього разу справді до Ігоря повертатися не будеш? – востаннє Інна Львівна до своєї доньки звернулася із цілком закономірним питанням.
– Не можеш ти з чоловіком ужитися – не живіть ви разом, не тріпайте один одному нерви!
Аліна очі округлила, йшов другий день її перебування у матері, і вона з хвилини на хвилину чекала, коли Ігор по неї з букетиком приїде.
– З чого раптом? Як посварилися, так і помиримось.
– А чи не ти вчора казала мені про те, що не повернешся до нього знову? – Інна Львівна брови вгору підійняла, пригадуючи й сльози на обличчі доньки, і її запевнення про розлучення.
Мати вже думала про те, що її дочка зовсім не пристосована до життя з чоловіком, нехай від Ігоря відстане, він собі нормальну дружину знайде, а не цю принцесу на горошині.
– Ну, він же просить мене! Він цього хоче!
– А ти чого хочеш? – спитала Інна Львівна. – Розлучення, чи спокійного життя?
Аліна заплющила очі, мабуть, розмірковуючи про те, чого їй у сімейному житті не вистачає. Довго розмірковувала, а Інна Львівна злилася на дочку за те, що нічого було їй придумати, бо все в неї з Ігорем добре було, крім власної дурної поведінки.
– Хочу, щоб він мене по-справжньому кохав! – нарешті видала Аліна, а Інна Львівна мало не впала зі стільця, почувши слова доньки.
Виходить, біганина зятя за своєю дружиною і була, на думку Аліни, виявом кохання. Яка маячня!
Зять прийшов того вечора, коли його дружина вже нетерпляче чекала на нього, сидячи на дивані у вітальні, й прислухалася до кожного шереху в під’їзді.
Інна Львівна подумала вже, що Аліна Ігореві прочуханку влаштує за те, що той цього разу затримався, а потім раптом їй ідея в голову прийшла.
Нічого вона цього разу ні дочці, ні зятю не скаже, але, якщо ще раз Аліна з’явиться до неї зі своєю сумкою, Інна Львівна вчинить інакше.
Як і належало, через три тижні Аліна знову стояла на її порозі. Зла, з сухими очима, губи в тонку смужку стиснуті.
Влетіла до матері в будинок, сумку у звичне місце кивнула, а сама на диван сіла, і руки на грудях схрестила.
– Все, цього разу точно все! Кінець! – заявила вона, а Інна Львівна ледь помітно кивнула головою.
Не стала розпитувати доньку про те, що цього разу трапилося, знала заздалегідь, що нісенітниця якась, яку навіть слухати соромно, не те, що співчувати їй.
І знову Аліна з надутими губами сиділа у своїй кімнаті, перебирала весільні фотографії, пускала сльозу.
Інна Львівна, спостерігаючи за дочкою, переживала такий яскравий спектр емоцій, що сама ледь від скандалу стримувалася.
Хотілося підійти до Аліни, і як слід потрясти її за плечі, щоб дурість з голови вилетіла. Але ні, так себе Інна Львівна вести не стане, вона вихована не так, а от доньку, схоже, нормально виховати не вдалося.
Наступного дня, коли за всіма правилами закономірності мав Ігор повернутися за своєю дружиною, Аліна сиділа на дивані у вітальні, нагостривши вуха.
Інна Львівна бачила, як дочка погляд на годинник кидає, як ніжкою смикає від нетерпіння, за телефон хапається. Ні, не приїхав Ігор.
Ні того вечора не приїхав, ні наступного. Аліна носилася по квартирі, ламаючи руки, щось бурмотіла собі під ніс, і вже не виглядала такою діловою та важливою, як у день свого приїзду до матері.
– Ти чого, Аліна? – здивовано спитала матір. – Сама не схожа на себе, місця собі не знаходиш.
– Я не розумію, – пробурмотіла Аліна, – Третій день пішов. Що відбувається?
Інна Львівна плечима знизала:
– Ти ж сама від нього пішла, сказала, що цього разу точно розлучення. Що там у вас трапилося? Він тобі у поїздці в Чорногорію відмовив, натомість Туреччину запропонувавши? Це серйозна нагода для розлучення!
Аліна завмерла на місці, на матір осудливо подивилася. Потім знову по квартирі заметушилась, а надвечір наступного дня, коли Інна Львівна додому з роботи повернулася, ні дочки, ні сумки в її квартирі вже не було.
Подзвонила Ігореві сама, поцікавилася, як справи.
– Приїхала вона, – його голос весело дзвенів. – У Туреччину відбуває за тиждень. Ох, Інно Львівно, нелегко мені без неї було всі ці дні. Але ви придумали все класно, спрацювало!
– Сподіваюся, що вона попросила вибачення? – усміхнулася Інна Львівна.
– Куди там! Я вибачався, а вона поблажливо мене простила, – засміявся зять. – Сумку я якомога далі сховав, наступного разу, якщо з’явиться, то вже без неї, чи з іншою.
– Не з’явиться, – впевнено відповіла Інна Львівна. – Ці три дні Алінка на все життя запам’ятає!
…А за два місяці Аліна до матері разом із чоловіком з’явилася. З чудовою новиною про те, що вони стануть батьками.
Тепер точно можна було видихнути. Все тепер у молодій сім’ї добре буде. А теща, як треба, на допомогу прийде. Їй не вперше…
