Коли я чекала дитину на сьомому місяці, побачила сестру з чоловіком. Того дня мене забрала «швидка». Вночі я народила сина. І мене забрав Ігор, Оксана вирішила поїхати в Італію. Хто ж знав, що через багато років ця історія матиме продовження
Тамара з Оксаною — рідні сестри, проте близькими ніколи не були. Змалку молодша на три роки Оксана недолюблювала старшу сестричку, бо змушена була доношувати за нею одяг. Та ще батьки постійно наголошували, що Тамару треба слухати, бо вона старша й мудріша. А ще старанніша, добре вчиться, вчителі її постійно хвалять, тож Оксані є на кого рівнятися. За матеріалами “Вільне життя”
“ЗPАДУ ПРОЩАТИ НЕ МОЖНА”. Автор Ліля КОСТИШИН.
До підліткового віку Оксана вже ненавиділа сестру. Бувало, навмисне псувала її улюблений одяг.
— Якось подруга запросила мене на день народження в кафе, — пригадує Тамара. — Я дуже чекала цього дня, бо всі ми тоді справляли дні народження вдома, в присутності батьків, а в кафе була жива музика. Я довго вибирала, в чому йти, бо ми не дуже багато одягу мали. Попрасувала найкращу сукню, повісила на вішачок. І вже перед самим виходом побачила на сукні велику чорну пляму. Оксана облила її гуашшю.
…Коли Тамара закінчила школу й поїхала вчитися до міста — спокійніше в хаті не стало. Щоразу молодша сестра влаштовувала батькам скандали, що Тамарі віддають до гуртожитка все найсмачніше, купують більше одягу, що вона теж хоче мати свої гроші — не менше, ніж Тамарі виділяють на тиждень.
За рік, після дев’ятого класу, й Оксана пішла з дому. Вступила до медичного училища. І щовихідного вдома була гризня за продукти, гроші, одяг…
— На четвертому курсі в мене з’явився хлопець, — розповідає Тамара. — Тож я дала сестрі ще один привід ненавидіти мене. Вона мені в очі сказала: «От чому я — така красива, з гарною фігурою — досі сама? А ти — ні спереду ні ззаду, а маєш хлопця. На що він повівся — не знаю…» У нас із Ігорем тим часом усе йшло до весілля. Я найбільше боялася, щоб Оксана не зіпсувала мені весільну сукню, тож тримала її в сусідів. А треба було за інше переживати. Оксані моя сукня була нецікавою — вона поклала око на мого майбутнього чоловіка. І перед самим весіллям таки звабила його.
Проте тоді Тамара про це не знала, інакше не вийшла б за Ігоря. Уже згодом, коли я чекала дитину на сьомому місяці, застукала зрадників на гарячому. Молодята тоді мешкали в місті, в окремій квартирі, яку їм на весілля подарували батьки Ігоря. Оксана часто приїздила до сестри в гості, коли їхала з Чорткова додому. Інколи залишалася ночувати, навіть друзів собі в Тернополі надбала.
— Я тоді стала на порозі своєї спальні, наче вкопана, — пригадує Тамара, ковтаючи сльози. — Ігор злякався, а Оксана з таким єхидно-задоволеним виразом обличчя дивилася на мене… Повільно підвелася з ліжка і, навіть нічим не прикрившись, вийшла повз мене до ванної. Того дня мене забрала «швидка». Вночі я народила сина.
Спершу Тамара була впевнена, що до чоловіка не повернеться. Але з кожним днем цю впевненість підточували його благання, повзання на колінах, запевнення в тому, що Оксана сама винна, що це було перший і останній раз. Тамара не змогла розказати про все, що трапилося, батькам. І не знала, як пояснити їм, що розлучається з Ігорем. Бо ж досі все було добре.
— Я не могла носити в собі цього болю і поділилася ним із сусідкою по палаті, — продовжує Тамара свою гірку розповідь. — Це була старша від мене жінка, народила вже третю дитину. Вона заспокоїла мене, сказала, що всі чоловіки час від часу стрибають у гречку. Що це, швидше за все, несерйозно. І добре, мовляв, що я про це довідалася — Ігор тепер стане шовковим на решту життя, адже чутиме вину за собою. Ця жінка наче переламала мою свідомість. Переконала, що я мушу пробачити Ігоря. Заради сина. Бо чоловіка собі ще знайду, а от батька дитині — навряд чи.
І Тамару забрав Ігор. Були й батьки — і його, і її. І Оксана прийшла. Поводилася так, ніби нічого не трапилося. Всі такі щасливі, з подарунками, хотілося забрати дитину і втекти світ за очі. Натомість мусила усміхатися, вдавати радість. Тулила теплий згорточок і подумки молилася, щоби не розплакатись. Коли обирали хрещених для малюка, батьки запропонували Оксану, але і Тамара, й Ігор в один голос відмовилися.
Незадовго в Тамари прoпало молоко. Ігор заспокоював її, купував найдорожчі суміші для малюка, різні делікатеси для дружини. Був добрим — хоч прикладай. Добрішим, ніж до весілля. І поступово з душі жінки відходили зашпори. Чи простила чоловікові? Ні. Але заховала образу на самісінькому дні сеpця і старалася не згадувати.
Син підростав. Оксана тим часом виїхала на заробітки в Італію, бо зарплата медсестри її не влаштовувала. Там вийшла заміж за італійця, народила двоє діток. Час від часу телефонувала до Тамари, передавала племінникові й сестрі щедрі подарунки.
— Я розмовляла з нею, приймала дарунки, бо Оксана й справді дуже змінилася, — розповідає Тамара. — У неї добре склалося життя, тож вона вже не заздрила мені. Нам нічого було ділити. Хотілося відновити родинні стосунки, бо ж нас тільки двоє у батьків.
До кого звернуся, думала, коли їх не стане? Але доля підкинула мені ще одне випробування. В Ігоря на роботі почалися скорочення, він звільнився і вирішив їхати на заробітки. Оксана запросила його до себе, пообіцяла, що її чоловік візьме Ігоря на роботу до себе на фабрику. Я погодилася на таку пропозицію, бо тоді навіть не припускала, що Оксана з Ігорем можуть зруйнувати вже дві сім’ї.
Але вони там, в Італії, відновили стосунки. Чоловік Оксани дізнався про це, розлучився з нею і вuгнав з дому. Дітей, звісно, не віддав. Ігоря теж звільнив. Про всю цю історію я дізналася, уявіть собі, від своєї мами, а та — від уже колишнього зятя. Це був жах! Мама потрапила в лікарню з високим тиском. Мені найважливіше було її врятувати — все решта не мало значення.
Оксана залишилася в Італії, а Ігор повернувся додому, бо не зміг знайти роботу. Тамара подала заяву на розлучення і виїхала з чоловікової квартири — повернулася в село до батьків. Перевела сина в сільську школу. Жінка вже напевне знала, що не зможе вдруге пробачити чоловікові. Й сестрі також.
Проте, очевидно, долі цих трьох людей — Тамари, Ігоря й Оксани — поєднані навіки. Приїхавши додому, Ігор важко захворів. Оскільки нікого, крім немічних батьків, у нього не було, то Тамара взяла всі клопоти з лікування й догляду за чоловіком на себе.
Коли про хворобу Ігоря дізналася Оксана, зателефонувала сестрі й запропонувала гроші. Тамара прийняла цю допомогу, адже не могла впоратися самотужки, залізла в борги.
Ігор тепер прикутий до ліжка. Колишня дружина навідується до нього, найняла двох доглядальниць, котрі працюють позмінно.
Гроші на зарплату для них і ліки надсилає колишня коханка Ігоря. Його син уже має свою сім’ю, двійко дітей.
— Знаєте, через що мені найбільше прикро? — запитує Тамара й відповідає: — Що я не пішла від Ігоря.
Хотіла зберегти сім’ю, але після чоловікової зради жодного дня в житті не почувалася щасливою дружиною. Була щасливою донькою, щасливою мамою, а щасливою дружиною — ніколи. Я не настільки сильна людина, щоби простити зpаду. Та й не можна її прощати! Цього мене життя навчило.
Про чоловіка піклуюся, бо більше нікому, бо він — батько мого сина. З Оксаною спілкуюся, бо підставила мені плече в скрутну хвилину. Я вдячна їй за це.
— А як склалося її життя після розлучення? — запитую. — Вона бачиться з дітьми?
— Бачиться, хоча вони мешкають із батьком, уже дорослі. Я і мої батьки їх жодного разу не бачили, тільки на фото. В Оксани є якийсь чоловік, але це, як я зрозуміла, несерйозно.
— А у вас є якийсь чоловік?
— Ні. Я не мала чоловіків, крім Ігоря. Зненавиділа їх усіх через нього. Люблю тільки батька, сина і внука.
Аби надихнути цю жінку, дати надію на те, що її щастя іще попереду, що можна ще бути коханою і щасливою, я сказала:
— Думаю, ви ще зустрінете свого чоловіка. Того, який змінить ваше ставлення до чоловіків загалом. Просто ви дуже порядна, великодушна — і Бог шукає для вас гідну пару. Це ж непросто, мабуть…
Жінка засміялася. Подякувала за розмову. Зізналася, що їй справді стало легше. Пообіцяла зайти на «калинову» каву, коли буде в Тернополі й зможе викроїти час. І таки прийшла. Ми тепло поговорили вже віч-на-віч. Тамара дуже красива жінка, інтелігентна й невимовно добра. Їй іще немає п’ятдесяти, але на вигляд значно молодша. Її жіноче щастя ще попереду. Адже Бог завжди винагороджу є людей за доброту.
