Те, що двері в кімнату відчинені, Костя не відразу зрозумів. Він сидів у навушниках і був повністю занурений у гру. Повернувши голову, Костя з подивом виявив, що не один у кімнаті.

-Ти чого? – запитав він не те, щоб грубо, скоріше здивовано, ніколи раніше молодший брат не порушував особистих кордонів Кості і не приходив до нього в кімнату.

-Мені страшно, Костик.
Костя смикнув плечем, хлопець не терпить, коли його називають Костиком.

-Давай йди звідси.

-Я боюся, – малюк стояв з очима, повними сліз.

-Кого ти боїшся, йди до мами.

-Мама спить…

-Що вигадуєш, день на дворі, з чого б це мама спала? Іди, кажу…

-Мама спить, – заплакав брат, – спить, мені страшно.

-Аааа, та що таке, мамо, мамо…Забери малого.

Костя навіть імені брата називати не хотів, та й брат він тільки наполовину.

Тато Кстика пішов з життя, коли йому було шість років, його образ поступово з віком став стиратися з пам’яті, але він пам’ятає голос тата, татові очі, татові руки…

П’ять років мама з Костею жили самі, мама часто розповідала Кості про тата, який він був хороший.

Мама дуже любила тата, а тато маму, і звичайно Костю.

Так і жили, непогано жили…
А потім…
Потім мама стала якась інша.

Почала вбиратися і пропадати вечорами, випрошуючи у Кості, немов маленька, на дві години погуляти.

Вони сиділи з тіткою Танею на кухні, і мама розповідала щось тітці Тані таємничим шепотом, а та дивувалася і ойкала.

Мама раніше завжди все розповідала Кості і радилася з ним з будь-якого питання, а тепер… що змінилося тепер?

Хлопчик образився і пішов у свою кімнату, по щьокам котилися сльози образи, він ліг на ліжко і, поплакавши, заснув.

Вранці мама стурбовано помацала лоб Кості.
-Ти не захворів?

-З чого ти взяла, – відсахнувся від мами Костя, – що це раптом така турбота?

-Костю, – ахнула мама, – що ти таке говориш?

-Нічого… Іди геть, з тіткою Танею своєї секретничай.

– Дурненький, – мама погладила Костю по голові, – який ти у мене ще маленький, мій великий хлопчик.

Костя пробачив маму, цілий день він у школі ходив задумливий, його ніби щось гризло, якесь передчуття.

Увечері мама покликала Костю і, сором’язливо посміхаючись, завела з ним розмову.

-Костю, я хотіла тебе з кимось познайомити, це Олександр Дмитрович, дуже хороша людина.

Я тебе дуже прошу, не кидайся відразу язвити і насміхатися, сину… будь ласка.

Костя подивився на маму і нічого не сказав, розвернувся і пішов у свою кімнату.
Олександр Дмитрович виявився трохи сором’язливим, було видно, що чоловік хвилюється, Кості навіть стало трохи шкода його.

Вони поговорили, повечеряли, Костя вибачився і пішов у кімнату, йому стало сумно, і він ліг спати, звичайно, поплакав…

Він чув, як мама зайшла в кімнату, покликала його тихо, сказала, що Олександр Дмитрович йде…
Костя зробив вигляд, що не чує, ніби міцно спить.

Вранці мама винувато дивилася на сина, а потім наважилася запитати, яке враження справив на нього Олександр Дмитрович.

-Нормальне, – буркнув Костя.

Увечері він поїхав до бабусі, попереду були осінні канікули.

Бабуся завела розмову здалеку, що мама у Кості молода, він хлопчина, росте швидко… необхідна чоловіча рука…

-Бабусю, ти про що? Ти ж знаєш, що тата немає, яка чоловіча рука?

-Та про те, Костю, про те саме, матері чоловік хороший зустрівся, що ж їй все життя одній вікувати?

-А я – то при чому? Я що їй заважаю чи що?

-Заважаєш, нехай матір життя влаштовує особисте.

-Так нехай влаштовує, я що не даю?

Кості стало так тужливо, він відчув себе таким самотнім…
Хлопчик взяв книжку і пішов читати в кімнату, він автоматично читав рядок за рядком, перегортав сторінки, але не розумів, що там написано.

У голові лунали бабусині слова.
Вранці Костя почув, як бабуся розмовляє по телефону з кимось, вона говорила гучним шепотом дивні слова.

-Алло, Віро, Віро, чуєш? Ну все добре, він дав добро, так. Та я ж тобі казала, я знаю підхід, ну… Давай так, вирішуй там все… А то може нам його до себе забрати? А що? Поживе рік-другий? Ну добре, добре… Це ж я так… Так ну давай, давай дочко…

Костя вдень погуляв з друзями, збігали до озера. Почуття смутку не покидало хлопчика.
Бабуся все намагалася приголубити хлопчика, погладити його по голові.

А то сяде і давай розповідати, як їй жилося при “вітчимі”, але не всі, мовляв, такі лиходії, є й хороші.

Додому Костя приїхав з важким серцем, і було з чого.
Вдома він застав веселу маму і… Олександра Дмитровича, дядька Сашка.

Костя привітався, він хотів поговорити з мамою, але дядько Саша все ніяк не йшов.

-Мамо, ти можеш мені допомогти речі дістати з сумки?

-Костю, а може я допоможу? Навіщо слабку стать напружувати?

-Ні, дякую…

І на вечерю він залишився, дивно.
Костя чекав, коли мама прийде посидіти з ним і поговорити перед сном, вона зайшла, поцілувала в щоку і зібралася йти.

-Мамо, ти що, не посидиш зі мною? Не запитаєш, як я провів час на канікулах?

-Я, – мама злякано подивилася на двері, – я… так, звичайно… Я зараз дядьку Сашка попереджу…

-А він що? Додому не збирається?

-У сенсі додому, синку? Бабуся… Я… Вона… Вона тобі не сказала? Так? Ти нічого не знаєш? Ти…

-Мамо, що відбувається? Я тобі заважаю, так? Цей дядько Сашко тепер буде жити з нами? З тобою?

-Так,він буде жити з нами.

-Добре, тоді я піду, завтра ж, – сказав спокійно і відвернувся.

-Куди підеш, синку?

-Знайду куди, йди…там на тебе чекають. Я розумію тепер всі розповіді про вітчима, що бабуся мені намагалася в голову вкласти, спасибі мамо, швидко ти тата забула, заміну знайшла…

-Костю, – ахнула мама, – ти що? Костю…

-Іди, зрадниця.

-Вибач, вибач мене синку, я зараз…
Я скажу, щоб пішов, вибач… я… Я скажу, я прожену. Ніхто нам не потрібен, правда ж? – мама плакала, беззвучно, Костя чув це по голосу, але не повертався, – я… вибач… просто Сашко, Олександр Дмитрович, розумієш… Він хороший, і я…

-Ти його кохаєш?

-Що?

-Ти кохаєш його?

-Я… Я не знаю, я…

-Так само сильно, як тата?

-Костю… ні, ти не розумієш… тата я дуже сильно кохала, але я не винна… Я… Вибач… Я скажу, щоб він пішов, так, ти правий. Я щось собі вигадала якесь інше життя…

“Що ж мати у тебе все життя за покійником заміжня буде” – згадав Костя бабусині слова.

-Гаразд, нехай живе… живіть… але мене нехай не чіпає, ясно? Він мені не батько, – викрикнув Костя і заплакав.

Вони плакали з мамою, обійнявшись і уткнувшись один в одного.

А дядько Сашко в цей час тихенько прибирав посуд на кухні, намагаючись не шуміти, і дати матері з сином поговорити…

Так вони стали жити втрьох, з часом Костя звик до дядька Сашка і йому навіть подобалося, що у них в квартирі оселився чоловік, це було забавно і цікаво.

Дядько Сашко був класний, вони їздили на дачу до його мами, ходили на риболовлю, їм було добре втрьох, іноді Костя навіть уявляв, що дядько Сашко його тато, потім смикав себе і лаяв, але йому так не вистачало тата, а дядько Сашко, він такий хороший і маму, мабуть, кохає…

Все було добре, Костя розслабився, почав спокійно входити в підлітковий період, коли мама оголосила, що у нього скоро буде братик або сестричка.

Такого удару хлопець не очікував.
Він обізвав маму зрадницею, нервував, закрився в кімнаті.

Мама плакала, дядько Сашко намагався поговорити.

Костя вирішив робити вигляд, що нічого не сталося, він все так само спілкувався з мамою і дядьком Сашком, не помічаючи нібито маминого великого живота.

Він одного разу тільки подивився на новонародженого брата, скривився, коли дізнався, що того назвали Павлом, так звали тата Кості.

І все, Костя продовжував жити, не помічаючи нового родича, мама намагалася якось подружити Костю з молодшим сином, але…
Ні…

Костя дивився на неї, звузивши очі, і питав крізь зуби, чи не піти йому, щоб не заважати сімейному щастю з новою, чудовою дитиною і чоловіком.

Час минав.
Павлу, цьому новому брату, вже було три роки, Кості п’ятнадцять.

До цієї хвилини вони жили паралельно один одному.
Що цьому малому треба?

-Мамо, – Костя нервово витягнув братика з кімнати, – забери його…
Мама лежала на підлозі.

-Мамо… мамо…
Мама застогнала.

-Швидку, швидко викликай швидку, – закричав прямо в обличчя малюкові Костя, а потім до нього дійшло, що він ще дитина, – де твій татусь? Ааа, він же у відрядженні, чорт, чорт…

Швидка приїхала дуже швидко, ніби чекала на цей виклик.
Маму відвезли, залишивши Костю з Павлом вдвох.

Він подзвонив бабусі, але та захворіла, лежала з тиском, дядько Сашко був недоступний…
Павло сидів на стільчику, склавши руки, і дивився очима, повними сліз, на старшого брата, на чужу по суті людину.

-Ти кудю, Костя?

-Скоро повернуся!

-Я з тобою, я не буду нічого просити, чесно-чесно. Я боюся один…

-А ти не можеш посидіти вдома?
Павло замотав головою.

-Йдемо…
Було літо, були канікули, мама в лікарні, Костя був наодинці з маленькою дитиною.
До вечора вони якось проіснували.
Увечері Павло злякано розплакався, коли Костя, побажавши йому доброї ночі, пішов до себе в кімнату.

Зателефонували з лікарні, сказали, що мамі краще, завтра вона сама подзвонить.

-Костю, я боюся один.

-Іди лягай, – покликав похмуро, – тільки ти це… не намочеш ліжко?

-Ні, – похитав головою, – я вже великий, мені скоро чотири роки.

-Гаразд, спи.
Вночі спав погано, боявся придавити малюка.
Вранці зрозумів, що Павла треба годувати чимось.

“Друзі, чим годують дітей?” – написав хлопець у класну групу.

Посипалися смішки, жарти.
Питали, для яких цілей Костя зібрався відгодовувати дитину, де він її взяв, найдотепніші припустили, що Костя знайшов малюка в капусті.

Пообіцявши начистити пику при особистій зустрічі, хлопець повторив своє питання, пояснивши, що це не жарт.

І тільки Віка Ковальчук серйозно запитала в особисті повідомлення, що сталося.
Йому дуже подобалася ця дівчинка, але вона була така недосяжна, а тут…

Віка повністю все розписала, що і як робити.
– Звідки ти знаєш, – запитав Костя.

– У мене є молодша сестра, мама працює в нічні зміни, тато зникає у відрядженнях, так що я все це знаю.

Увечері зателефонувала мама і сказала, що пролежить у лікарні мінімум тиждень, що Кості доведеться посидіти з Павлом, поки не прийде няня.

-Я найняла няню, синку, не хвилюйся, вона скоро прийде і доглядатиме за Павлом.

-Добре.

Прийшла няня, Павло сховався за брата і не хотів йти, жінка з огидою принюхалася і почала по-господарськи розглядати холодильник, віддавати якісь накази Кості, той подивився на неї і пішов у свою кімнату.

Серце було не на місці.
Вийшов, бачить няня на балконі, весело з кимось спілкується і потягує якийсь райдужний напій з пляшки.

-В кімнату йди і не висовуйся. В мою кімнату йди, я покличу тебе.
Він закрив за малюком двері, попередньо надівши йому свої навушники і, о Боже, увімкнувши мультики на своєму ігровому комп’ютері.

Пішов на балкон і спочатку спокійно повідомив няні, що в її послугах вони не мають потреби.

Та насмішкувато окинула досить міцного хлопчика поглядом і сказала, що не він її наймав, їй скинули аванс і вона буде тут жити.

-Три хвилини.

-Що?

-Три хвилини і я викидаю тебе звідси, при цьому викликаючи поліцію і дзвоню… татові.

-І де ж твій тато?

-У відрядженні, хочеш познайомитися? Так він ще грубіший за мене, пішла геть…

-Та годі, годі, – викрикнула “няня” і втекла сходами, не чекаючи ліфта.

Зателефонувала мама і, ледь не плачучи, запитала, що сталося, чому няня відмовилася працювати і що їй тепер робити?

-Мамо…не треба ніякої няні. Що ти, справді, не переживай, з Павлом все нормально, ми поїли, зараз підемо гуляти.

Що їли? Кашу, на обід у нас буде курячий суп.
Самі варили, хто нам зварить.
Мамо, а можна до тебе? Павло проситься? Можна? Сьогодні? Павло буде радий…, і я, звичайно, ти що. Що тобі привезти?

-Алло, Віка, а що в лікарню можна привезти? Та уявляєш, у мами болів живіт, а вона мовчала, а це був апендицит, так, терпіла… Що? Погуляти? Візьмеш сестру, а я братика?
Йому… він у мене дорослий, скоро чотири. А твоїй? Теж? Круто.
Ну ми до мами з’їздимо в лікарню.

-Ну що братику, життя налагоджується?

-Так, – Павло кивнув і несміливо притиснувся до брата.
***
– А моя Віка займається бальними танцями, я теж скоро піду.

-А мій брат… він найсильніший і найсміливіший, він мене врятував від злого чудовиська, його нянька звуть.

-Що правда?

-Так!

-Ух тиии, він що, супергерой? Твій брат?

-Краще, він най-найкращий на світі і найсильніший і взагалі…

-Вааау, ось це так. ..А він мене зможе врятувати?

-Ще б пак, – гордо відповідає братик, – він весь світ може врятувати…

-Та ти прямо кумир у молоді, як я подивлюся, – сміється Віка, – раніше моя сестра захоплювалася тільки мною…

-Звичайно, – посміхається Костя.

Увечері вони їдять заборонену піцу, дивляться «жахи», звичайно, для дітей, Костя розуміє, що малим не можна нічого такого дивитися, просто сказав, що це жахи.

Павло притискався до брата і ховався під ковдру, коли Костя говорив, що час, а то буде страшно…

Просто там цілувалися, рано ще малим це бачити.

Вони спали в обіймах, Павло склав свої ручки-ніжки на брата, той лежав біля самого краю, коли з відрядження повернувся дядько Сашко.

Вдома було все прибрано, в холодильнику стояв суп з курки і макарони.
***
-Тату, дивись, я карасика зловив, – кричить щасливий Павло.

-Тату…

-Так, синку, – підхопився чоловік…

-Допоможи, будь ласка, Павлу, у нього там за корч зачепилося, тобі ближче.

Костя сам не зрозумів, як назвав дядька Сашка татом.Чомусь завмерла мама і витер скупу чоловічу сльозу дядько Сашко…Ні,тато.

Звичайно тато, а той рідний, він посміхається там, десь, він завжди буде в серці…
Вони завжди поруч, наші татусі…